Навіщо Україні президент?

Мовляв, кожна президентська кампанія ставить Україну на межу національної катастрофи, досить розколювати країну цими виборами. Наступна теза: від президента в Україні надто багато залежить, ми не можемо ризикувати долею країни внаслідок одного необережного руху (вкидання бюлетеня в урну). Ну і відповідно, "хто б не став президентом, отримавши таку велику владу, він не може встояти перед спокусою використати її в особистих цілях або/та в інтересах свого оточення".

Атака на президентські повноваження, вочевидь, почнеться чи не одразу з моменту інавгурації. Відповідні законодавчі (а, можливо, й конституційні) пропозиції будуть вагомою частиною передвиборчої риторики учасників парламентських перегонів.

Зрозуміло, що найбільш активною в цьому питані буде опозиція – від "Батьківщини" і "Самопомочі" до колишніх регіоналів і вічно "майбутніх" реформаторів.

Якщо переможе Володимир Зеленський, то влада може підтримати такий крок. По-перше, це виглядатиме елегантно і несподівано, що вже є вагомим плюсом для нової політичної команди. А по-друге, це може бути частиною загального вже узгодженого плану переходу до парламентської форми правління.

Розуміючи, що президентські повноваження трохи не на нього шиті, кандидат Володимир Зеленський вже сьогодні готовий "делегувати" виконання відповідних функцій та, очевидно, відповідальність за важливі напрямки державної політики. Але навіть не в цьому увесь фокус. Навколо політичного проекту Зеленського склався вже традиційний олігархічний синдикат, який за підсумками виборів постійно стикається з однією й тією ж проблемою – як поділити здобич. Завжди є ображені, і все це закінчується новими олігархічними війнами. Тому логічно припустити, що цього разу гарантією чесного розподілу сфер впливу буде парламентська модель. Власне, про це свого часу і йшлося в домовленостях Януковича-Тимошенко.

Скоріш за все, Зеленський буде слабким президентом і гарантовано виконає замовлення олігархів на знищення інституту президентства.

Так само й Порошенко, якщо зможе продовжити свої повноваження на другий термін, то опиниться в політичній ізоляції, і буде так само слабким президентом з огляду тиск опозиції, відсутність достойної політичної команди і моральні втрати нинішньої кампанії.  Він буде чинити спротив ліквідації своїх повноважень, але цим тільки компрометуватиме пост президента, оскільки все це виглядатиме як боротьба за особисту владу.

Звичайно, дискусія про інститут президентства у нас в країні ще попереду, і позиції критиків та прихильників його збереження будуть ще уточнюватися. Але базова диспозиція має значення. Тому дозволю собі коротко нагадати історію питання.

Ідея ліквідації інституту президенства в Україні не нова. Вона народилася практично одразу після "касетного скандалу", а можливо й в унісон з ним, як дві складові одного плану. Конституційні зміни готувалися в Адміністрації президента Леоніда Кучми, куратором проекту став Віктор Медведчук, а його головними партнерами – соціаліст Олександр Мороз і комуніст Петро Симоненко.

Зручний момент реалізувати задум, бодай частково, випав у розпал кризи 2004 року. В обмін на "третій тур" голосування Ющенко погодився на обмеження своїх повноважень, а з тим і на потенційний конфлікт у виконавчій владі, який вибухнув уже у вересні 2005-го.

Подальша історія президентства Ющенка нагадувала поєдинок колишнього римського воєначальника Максимуса з чинним імператором Коммодом у знаменитому фільмі Ріддлі Скотта "Гладіатор" Там напередодні бою Максимус отримав несмертельне, але вельми відчутне приховане поранення, і вийшов на арену Колізею, вже стікаючи кров’ю. У підсумку президентства Ющенка ми побачили, чим реальність відрізняється від кіно.  Природно, що переможець цієї історії Віктор Янукович одразу ж позбувся "пробоїни" у своїх повноваженнях, як тільки прийшов до влади.

Повернення до "підрізаної" моделі виглядало в 2014 році вже мало не як тріумф демократії. Але в цій точці стабілізувати політичну систему неможливо, тому подальший рух по похилій є неминучий.

Загалом, політична історія України останніх двох десятирічь сповнена безперервної боротьби навколо питання статусу президента. Оскільки ключовим політичним суб’єктом увесь цей час була вітчизняна олігархія, то в ній боролися два мотиви. Перший – використати посаду президента для того, щоб зайняти домінуюче становище в олігархічному балансі. Другий – ліквідувати цей плацдарм для панування і "чесно" поділити сфери контролю в режимі парламентської республіки.

За цих умов громадяни України мають усвідомити свої власні інтереси і зайняти з питання про форму правління в державі аргументовану та принципову позицію.