live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Електоральна війна з пробірки політтехнологій


фото: espreso.tv
Добігає кінця президентська виборча кампанія 2019 року, багато в чому етапна і визначальна для становлення демократії в Україні. Вже за тиждень у нас буде нова політична реальність і новий порядок денний в медіа

Тому підсумки виборів-2019 вже найближчим часом будуть цікавити лише вузьких фахівців, або в майбутньому - істориків. І все ж ця кампанія варта того, щоб про неї  знати і пам’ятати більше. Вона зафіксувала той стан суспільства і політикуму, на який нам доведеться зважати при формуванні будь-яких політичних планів і стратегій щодо України.

Збереження конкурентної політики, забезпечення прав та свобод громадян вже назвали головним досягненням цих виборів. А головною втратою – відсутність позитивного вибору для більшості громадян та використання маніпулятивних технологій для отримання електорального результату.

Багато хто говорить про обман виборців штабами кандидатів. Не в тому сенсі, що вони не виплатять обіцяних грошей учасникам "мереж", а в тому, що вони мотивують голосування несправжніми загрозами (в одному випадку), або нездійсненними надіями (в іншому).

Цей урок залишиться невивченим, якщо ми не зрозуміємо, які саме технології були використані, і чому стан суспільства цьому сприяв.

Загалом, мені не відома жодна успішна (результативна) виборча кампанія в Україні, яка б не мала в основі суспільно-політичної симуляції. Як правило, історію політичних симулякрів у нас починають з 1998 року і пов’язують з успіхом цілком віртуального (на той час – телевізійного) політичного проекту "Партії зелених України". Але це далеко не єдиний приклад. За великим рахунком, виборці Леоніда Кравчука 1991 року і виборці Леоніда Кучми 1994 року так само керувалися не реальним розумінням ситуації, а міфами - про негайний розквіт самостійної України, у першому випадку, та про можливість запхнути видавлену пасту назад в тюбик – у другому.

Протягом нашої короткої історії конкурентної демократії ми спостерігали вже цілу галерею «голограм», як сьогодні називають це явище у медіа. Комуністи і націоналісти, ліберали і соціал-демократи (дуже умовні категорії в нашому контексті), об’єднання за усе хороше ("За єдину Україну" 2002 року) і проти всього поганого («Ю-щен-ко!») – усі вони створювали кожен свій міф, з більшою чи меншою мірою фантазії та переконливості.

Повертаючись до поточної виборчої кампанії, слід зауважити наступне. Політика в Україні вже давно робиться за маркетинговими технологіями. І з того часу, як політичні штаби зрозуміли, що найкраще на цьому ринку продається страх і ненависть, кожна кампанія перетворюється на локальну електоральну війну (2014-ий не був винятком, але тоді, на щастя ворог був спільний зовнішній).

Традиційно, усі п’ять років повноважень президента наше суспільство вчиться його ненавидіти. Порошенко тут лише повторив шлях своїх попередників. І протиставити цій технології можна лише більшу ненависть, яку може викликати його суперник. Єдине, що тут доводиться діяти в стислі терміни і, відповідно, з підвищеною інтенсивністю.

Навчитися ненавидіти політика не так уже й важко (принаймні, легше ніж його полюбити), але проблема в тому, що доважком до цього ефекту йде також ненависть і зневага до його прихильників. 

У реальному житті українців, як і кожну націю, багато що розділяє між собою. Але наші політики навчилися підсилювати ці відмінності, вирощуючи на їх основі свої рейтинги. Після доволі незграбного пропагандистського прийому з поділом українців на три сорти, ми серйозно просунулися в цьому напрямку. Українське суспільство вже саме з задоволенням ділиться на непримиренні табори і завзято дегуманізує політичного противника без спеціальних підказок.

На це і спрямована інформаційна складова виборчої кампанії. Запорука перемоги в ній – це актуалізувати цінності й очікування якоїсь достатньо чисельної групи та добитися їх ідентифікації з певним політичним брендом (персональним чи партійним). Така актуалізація найчастіше досягається страхом. Тобто створюється ситуація, коли певні цінності опиняються під загрозою, і це стимулює групи, для яких вони важливі, йти на виборчі дільниці та голосувати.

Якщо там, на дільницях, вони зустрічаються з іншою групою, також мотивованою страхом (за свої, інші, цінності), то може легко дійти до бійки. Приблизно так, як це у нас відбувається в інформаційному просторі останніх місяців.

Звісно, наші суперечності і конфлікти мають об’єктивну основу – різні інтереси, різні очікування, відмінні пріоритети й цінності. І в цьому українці не надто відрізняються від усіх інших спільнот, що йшли до свого внутрішнього суспільного договору через громадянські протистояння. Політичні нації завжди розколюються, їхня історія сповнена внутрішніх конфліктів. І саме в цих конфліктах народжуються ті соціальні інновації, ті універсальні ідентичності, які дозволяють цих націям долати труднощі і ставати успішними та конкурентоспроможними.

Використання розколів та конфліктів з політтехнологічною метою теж має не лише негативні наслідки. Принаймні, ця технологія дозволяє зберігати контроль над розбурханими пристрастями. Єдине, що при цьому втрачається, це – спільне благо спільноти, той суспільний інтерес і та колективна ідентичність, яка дозволяє побачити в співвітчизнику не загрозу твоїм цінностям, а їх підтримку. Змінити ситуацію можливо, але політичним гравцям це не вигідно. Та й не відомо, чи проголосують за подібну альтернативу люди, які звикли керуватися страхом, агресією, і бачать у діях противника лише підтвердження своїм негативним очікуванням.

Ну й останнє. Проблема вибору стара, як світ. Ймовірно, що Ісус Христос на виборах царя іудейського теж набрав би свій відсоток у межах статистичної похибки. Або знявся б перед другим туром. Але точно не відмовився б від дебатів.

новини партнерів

‡агрузка...

17 вересня, 2019 вівторок

17 вересня, 2019 вівторок

Відео

Введіть слово, щоб почати