Життя і смерть Володимира Івасюка: 40 років з дня трагічної загибелі композитора

Матері Софії Іванівні й сестрі Галині пообіцяв бути о 15-тій:

"Я йду до консерваторії. Затримаюся там півтори-дві години".

І не прийшов. Не зателефонувавши й не попередивши, що у їхній родині було неприпустимо.

На заняттях він був. Тодішній декан історико-теоретичного факультету Львівської консерваторії Володимир Заранський розповідає, що бачив його. І що вони разом палили цигарки на перерві. А ще на вході було припарковано загадкового "Москвича-1600" й коридорами вештався молодик 32-35 років, котрий розпитував, у якій аудиторії можна знайти Володимира. В автівці сиділо ще двоє.

Незнайомих бачила й лаборантка Олександра Шепилова:

"Останнього разу я бачила Івасюка 24 квітня 1979 року о 12:05. Я разом з Зоєю Вакуленко спускалася з другого на перший поверх Львівської консерваторії і виходила на вулицю на обід. Перед сходинками цієї миті стояв Івасюк Володимир із ще двома незнайомими хлопцями. Один хлопець був вищим за Івасюка, зодягнений у темний плащ. Другий типу Івасюка і худорлявий, темне волосся, без головних уборів. Видно, що Івасюк когось чекав у той момент. Хлопців, яких я бачила з Івасюком, у Львівській держконсерваторії бачила я вперше".

Своєю чергою Михайло Косів говорить про двох львів’ян, котрі буцімто стали свідками того, як Івасюка заштовхували до машини.

"Їх потім теж знайшли мертвими, - зазначає дисидент. – Люди пошепки про то говорили. Ніхто вголос про це розповідати не міг, тому що боялися".

За три тижні солдат-строковик з Киргизстану Жанісулбек Чоробаєв (інший варіант - Жамсунбек Чорнобаєв) з військової частини №42190 ніби як випадково знайшов тіло митця, повішене на поясі власного плаща поблизу піонертабору "Юність" на околицях курортного селища Брюховичі. Володимир любив прогулюватися у тих місцях.  

Версія із самогубством шляхом повішання була оголошена владою як єдина й така, що не підлягає сумніву. На її підтвердження друковані офіціози ("Львівська правда" (№109 (9392) за середу, 6 червня того ж 1979 року) російською, а "Вільна Україна" - українською), дали однаковий редакційний матеріал "В прокуратурі області", де наводилися наступні рядки:

"Оглядом місця випадку криміналістами та судовим медиком ніяких видимих ушкоджень, як і слідів боротьби, на трупі та на одязі не було виявлено".

Також повідомлялося про те, що покійний "…з 18 квітня по 6 червня 1977 року стаціонарно лікувався у 3-му відділенні Львівської обласної психіатричної лікарні" через те, що у нього, серед інших тривожних симптомів, "часом з’являлись думки про самогубство".

Тож висновок прокурорами робився більш ніж однозначний:

"Встановлено, що причиною смерті Івасюка В. М. стало самоповішання.

Поширювані чутки про інші обставини смерті Івасюка В. М. є вигадкою".

Нестиковки, затягування часу й знову нестиковки

Найголовніше питання: де Івасюк (чи, перепрошуємо, його тіло) перебував(-ло) з 24 квітня по 18 травня, коли його, власне, виявив Чоробаєв?

Спираючись на доступні йому документи з кримінальної справи №270, журналіст Іван Лепша у книзі "Життя і смерть Володимира Івасюка" (1994) наводив варті уваги свідчення двох різних, не пов’язаних між собою людей стосовно начебто перебування композитора на початку травня у Рівному.

3-го числа його там бачила студентка IV курсу Львівського медичного інституту Світлана Примачек:

"Було близько 13-ої години. Так як не було білетів на Львів на 18-ту годину, то я вийшла з автостанції. Я побачила, що в моєму напрямку іде композитор Івасюк Володимир. Я його бачила неодноразово по телебаченню в місті Львові. Про нього показували навіть телевізійний фільм. Я пройшла мимо нього. Він ішов у напрямку автостанції і перебував від нас на відстані 8 метрів від вхідних дверей автостанції. Крім того, що я сама побачила Івасюка, група пасажирів, які стояли на таксі, також почали говорити, що пішов Івасюк. Ця обставина підтверджувала, що я не могла помилитися".

Однак, в ході слідства правоохоронці не знайдуть тих, хто тоді ж бачив те ж саме, що й Примачек, а суто її свідчення визнають недостатніми, попри наведені нею принципові подробиці - чорний портфель з однією застібкою, сорочка без краватки, джинсовий костюм та ін.

Наступного дня, себто 4-го, людину схожу на Івасюка вже на залізничному вокзалі Рівного особисто зустріне його давній приятель, кандидат філософських наук Аурелян Тушинський. При цьому, зауважте, Івасюк, з його слів, сказаних Лепші, знову ж таки, нібито впізнає його. Вони навіть обговорюватимуть створювану ним пісню "Аве Марія".

Помітив філософ й пригнічений настрій пісняра:

"Остання зустріч з Івасюком була 4 травня 1979 року у Рівному. Я проводжав брата на поїзд і, проходячи через зал, відчув на собі погляд. Повертаючись з перону, побачив у найпохмурішому закутку Володимира.

- Володю, це ти? - засумнівався я.

Івасюк мовчки подав мені руку. На його обличчі я бачив відчуженість і втому. А ще точніше - якусь внутрішню скутість. На запитання він відповідав формально. Мені не вдалося навіть з’ясувати: приїхав він чи збирається від’їжджати".

Цей же дослідник наводить дані з приводу відсутності трупу Івасюка на місці його заявленої знахідки у період до 18 травня. Каже, що місцеві його там не зустрічали.

"Я тут бував кілька разів, коли оголосили розшуки Івасюка,- говорить один із моїх поводирів. - Але повішеного не бачив. Потім оголосили зі Львова припинення пошуків. А за тиждень раптом знову - "Шукати!".

Так, 11 травня пошуки спершу припинили. А 18-го - продовжили. Й відразу "знайшли".

Тут починається найцікавіше та найганебніше. Батькам як слід не показували сина, погодилися лише "з боями". Слідство ж "встановило" відсутність складу злочину, до відповідальності ніхто не притягувався.

Варто наголосити,  що розшукувати зниклого компетентні органи теж бралися неохоче. Рідні звернулися по допомогу до міліції 26 квітня, проте там ніхто не поспішав діяти рішуче, й батьки Івасюка вирішили заручитися підтримкою прокурора області Антоненка. Однак, він не збирався їх приймати, як і його заступник Кравець. Зрештою Кравець лише раз вислухав їх та наказав більше не турбувати.

Не допоміг їм й секретар Львівського обкому КПУ з питань ідеології Яремчук.

Анатомічний розтин тіла здійснювався без попереднього розпізнання сина обома батьками.

Софії Івасюк показали лише обличчя сина, руку зі знаком опіку цигаркою і рубець після операції на апендицит. Все тіло Володимира було покрито ковдрою. Матері сказали, що їй заборонено оглядати синове тіло, бо "воно ще не зашите після розтину".

Після того, як тато композитора налякав прокурорських наміром скаржитися напряму Щербицькому та Брежнєву обох батьків запросили до моргу. Івасюків чекав слідчий Гнатів та "дебелий чолов’яга років під сорок, що назвав себе радником юстиції". Разом з тим, перш ніж показати тіло, їх ще зо дві годити катували різними розпитуваннями про Володю.

Нарешті їм дозволили зайти всередину.

"Ми довго оглядали мертвого Володю. Впадав у очі його деформований ніс, що був приплюснутий, як інколи буває у боксерів. Шия була чиста, на ній не було странгуляційної борозни (сліду від повішання – Авт.). Я звернув увагу на те матері", - пише Івасюк-старший у мемуарах "Монолог перед обличчям сина".

Йому дали розписатися у якомусь великому зошиті й "радник юстиції" попередив російською мовою:

"Теперь ты мне смотри. Чтобы не было разговоров, понял? А то будешь иметь дело с нами".

Прізвище цієї людини у спогадах батьків не наводиться. Мабуть, з міркувань власної безпеки.

Одягу загиблого в морзі не виявилося. Михайло Григорович наполягав, аби синові речі обов’язково показали йому і Софії Іванівні. Довелося їхати до Гнатіва у прокуратуру Шевченківського району.

Побачене ще більше зміцнило впевненість у тому, що йдеться не про самогубство.

"Ми оглянули там одяг Володі. Білизна була нормальна. Сорочка і труси чисті, тільки на плащі були сліди мазуту, а це означало, що сина везли в якійсь брудній вантажній машині. Пояса від плаща (повішеним на якому й знашли Володимира Михайловича Івасюка - Авт.) не було. Ми його не знайшли серед речей. Де ж він подівся?" - перераховує пред’явлене їм прокуратурою Михайло Івасюк.

Заради справедливості додамо: 2009 року 97-річний Борис Антоненко у спілкуванні з репортерами нарешті озвучив свої сумніви й, вочевидь, виплеснув давно наболіле.

"Я добре пам’ятаю… Коли б він висів 24 дні, він відірвався б, голова б, він би розклався, а він ще був гарний для розтину", - поділився пережитим колишній головний прокурор Львівської області.

Війна версій

Певно, потрібно розрізняти поширені як тоді, так і тепер версії добровільного розставання Івасюка з життям і версії не добровільного. Хоча, може бути й поєднання кількох критичних для нього чинників, у т.ч. доведення до самогубства сторонніми особами.

Виснаження

Робота на кафедрі патофізіології Львівського медінституту, аспірантура у ньому ж, студії у консерваторії і, звичайно ж, підкорення все нових і нових висот у музиці (музичне оформлення "Прапороносців" у театрі ім. Заньковецької, записи у Москві, міжнародні конкурси, початок творення першої своєї симфонії та першої опери "Дарина" тощо). Хто ще міг би одночасно витримати бодай приблизне щоденне навантаження?

Посмертно судмедексперти згадали "липову" психічну хворобу покійного (необхідну йому для поновлення у консерваторії, звідки його не без втручання Анатолія Кос-Анатольського "попросили" через часті гастролі), ще щось десь "розкопали" і, як наслідок, діагностували у покійного циклотимію, якою й пояснили вчинене ним діяння:

"Аналіз архівної історії хвороби Львівської обласної психіатричної лікарні на Івасюка В. М. за 1977 рік і катамнестична оцінка його поведінки й діяльності за останні два роки до смерті, дають підстави вважати, що Івасюк В. М. страждав психіатричним захворюванням у формі циклотимії.

… Івасюк В. М. здійснив самогубство, перебуваючи в хворобливому стані психічної діяльності, в депресивній фазі циклотимії".

Циклотимія - так психіатри називають перепади настрою, що у постійній та у важкій формі оцінюється медиками як психічний розлад. Настільки сильний щоб з власної волі піти з життя? А може депресію й творчу кризу, існування яких категоричні заперечують рідні та друзі, посилювали об’єктивні обставини у вигляді того ж перенавантаження, невиправданих сподівань чи негараздів в особистому житті?

Двічі відмовляли у присудженні премії ім. Миколи Островського

Саме 24 квітня молодіжні газети Української РСР оприлюднили списки претендентів на премію імені Островського, Володимира серед них не було. Відповідальним за постійне блокування подачі Івасюка-молодшого на премію називають згаданого вище головного комуністичного ідеолога Львівщини Яремчука.

Після смерті Володимира цей тип не дозволив друкувати некролог у пресі. Мовляв, покійний не перебував у складі Спілки композиторів та не був членом КПРС, вступити до якої його постійно змушували.

Яремчук і його безпосередній керівник, перший секретар обкому Добрик не дозволяли також студентам йти замість пар на похорон-маніфестацію, "настійно рекомендували" не ставити на Івасюковій могилі неординарного пам’ятника і, зрештою, довели мати композитора до інфаркту. Голова ж Львівської обласної композиторської профспілки Ростислав Братунь за виступ на похованні удостоївся від них цілком передбачуваної "анафеми".

Любовний трикутник зі Шкуркіною та Жуковою. Кохання перше та останнє

Станом на початок 1979-го Володимир Івасюк не один рік поспіль мав зв’язок з солісткою Львівської опери і манекенницею, росіянкою Тетяною Жуковою.

"Я зрозумів з показів Тетяни, вони любили одне одного. Вона бувала у нього в квартирі, де він проживав, неодноразово. Коли її запитували "Чому Ви не зареєстрували шлюб?", то вона від цього питання якось відходила. Вона відповіла, що вона була навіть і вагітна, але перервала свою вагітність", - розповів слідчий Ярослав Гнатів у документальній стрічці Віталія Манського.

На думку Гнатіва, Володимир був проти одруження, оскільки не хотів йти "наперекір батькам", де Тетяну не приймали як людину іншої культури та іншого виховання. У родині Івасюків про цю жінку неохоче говорять і досі.

Натомість батькові, Михайлу Григоровичу, подобалася подруга дитинства сина - Людмила Шкуркіна. Вона теж з Кіцмані, на той час працювала в Дніпропетровському російському театрі драми.

Версія із Жуковою-Шкуркіною має підверсію. Буцім-то Івасюка "замовив" Тетянин симпатик з номенклатурного середовища.

Ризиковане хоббі

Серед кримінальних версій виділяється антикварна, валютна, контрабандна й наркотична.

Ті, хто сприймає Івасюка передусім як земну людину, до того ж неймовірно творчу, та при чималеньких - як на кінець 70-их рр. - статках, схильні шукати пояснень у викраденні не дії "людей у штатському", а прояв активності прикордонного злочинного світу. Яким, відповідно до цих міркувань, міг бути характер контактів покійного з особами по той бік закону?

Вони могли його банально викрасти й вимагати того, чого у нього не могло бути при собі: кошти з рахунку, ювелірні прикраси та інший "товар". На отримання бажаного і пішов час. Спочатку здирники могли пояснити, що і в якому обсязі їх цікавить, а потім дати можливість Івасюку забезпечити їх бажаним.

Він міг відмовитися, звідси й поламані пальці та понівечене обличчя, інформацію про які можна знайти у низці джерел.

Або ж Івасюк сам був замішаний у певних незаконних ділових операціях, через що міг знати потенційних вбивць, спілкуватися з ними і не заявляв до силовиків. За пару тижнів до зникнення він вертався з Жуковою із прогулянки, зробив зауваження кавказцям (з його слів), які розбили пляшку від шампанського у громадському місці. Зчинилася бійка, додому прийшов з відірваними ґудзиками. Скептики тут кажуть про те, що то було своєрідне попередження, пізніше подане самим Володимиром як прикрий випадок з випадковими нечемами.

КДБ чи не КДБ

Пригадаймо, що то взагалі був за час.

1979 рік – починається вторгнення до Афганістану, буйним цвітом розквітає андроповщина. Роком раніше Україною прокотилася чергова хвиля арештів, "чекісти" громлять Гельсинські групи. Назріває чергове повстання у сусідній Польщі, з якою Львів традиційно мав достатньо близькі зв’язки. Тому будь-яке вільнодумство, а тамтешній Клуб творчої молоді - до президії якої входив самобутній, чудово вихований, фінансово незалежний (з 50 тис. крб. на ощадній книжці), вже добре знаний у світі, талановитий та впливовий Івасюк, чию фігуру можна безпомилково вважати центральною у цьому об’єднані - й був осердям вільнодумства, безперечно, мав бути під пильним контролем 5-го (ідеологічного) управління КДБ.

Власне, КТМ й задумувався з тією метою, аби під наглядом Ленінського комсомолу дозволяти окремі вияви галицької богемності. Щоб усе перебувало на видноті. Щоб можна було легко виявляти та знешкоджувати "небезпечні елементи".

Між тим є й спроби відбілити КДБ у цій історії, шляхом поширення резонансних контрверсій і "прив’язок" до Комітету держбезпеки, як до дружньої Івасюкові установи. Упродовж останнього часу зафіксовано щонайменше три такі спроби.

2009 року телеканал "Інтер" (тоді половину у структурі власності компанії належав російському "Первому каналу") випустив фільм "Володимир Івасюк. Ідеальне вбивство", де глядачів різні експерти схиляють все ж таки до версії із суїцидом. В кадрі неодноразово з’являється Жукова, котра у т.ч. запевняє:

"Давайте мислити логічно: кому потрібна була смерть Володі? Якщо тодішній владі - навіщо? Навіщо? Кому заважав тоді Володя, який був популярним і який був певним еталоном молодих композиторів в той час, якими пишалася Україна? Тодішній владі він абсолютно не заважав, навпаки, він був потрібен, тому що він був зірка, він був мегазірка тоді. Який сенс був у його смерті? Він був не дисидентом, як тоді було прийнято говорити, він був не тією людиною, яку важливо було зіштовхнути з політичної арени для того щоб він не пропагував якісь там інші погляди".

Того ж 2009 року Михайло Крижанівський, представлений як "екс-співробітник розвідки КДБ та СБУ, експерт ЦРУ та ФБР", на сторінках видання "Бульвар Гордона" посмертно звинуватив Володимира Михайловича Івасюка у роботі на Комітет державної безпеки. "Дізнався" він про те ще під час роботи у Івано-Франківському обласному управлінні КДБ. І відразу - висновок.

Цитуємо:

" …Хто заборонить мені висунути версію, що його вбили націоналісти?"

Сучасний письменник Олексій Ракітін (не можна виключати, що це творче псевдо чи група авторів) із Санкт-Петербургу на ресурсі Murders.ru також послідовно "спростовує" причетність КДБ до вбивства Івасюка, маючи у своєму розпорядженні всю необхідну документацію з українських архівів (або те, що він за неї видає). Автор прямо говорить, що присвятив своє життя контррозвідці, тобто КДБ СРСР - ФСБ РФ, й пишучи книжки про цікаві читачам загадкові вбивства у різних країнах світу відштовхується від отриманого протягом десятків років досвіду.

Важливий момент: Крижанівський та "Інтер" на тему загибелі Івасюка виступили до 30-их роковин трагедії, а Ракітін - до 40-их. Отже, це можуть не спонтанні акції, а добре продумані інформаційно-пропагандистські дії. Й не виключено, що координуються вони з одного й того ж керівного центру.

Чим творець "Червоної рути" заважав радянській системі

Івасюк-старший, хоч і мав вчене звання професора, але головні життєві університети проходив під час 7-річного заслання у таборах ГУЛАГу на території Комі АРСР. Як повернувся, популяризовував рідну мову, фольклор, звичаї та історію. Відбувся як поет і письменник. Захистив дисертацію з літератури Франції, вільно володів кількома європейськими мовами.

Таких як він в СРСР ніколи не лишали без нагляду. І їхні родини. Бо там виховувалися Особистості.

Галина Михайлівна Івасюк розповідала Еспресо.TV, що коли хтось із них кудись їхав, "уповноважений" телефонував до їхньої оселі й намагався отримати підтвердження. "Той самий голос", як вона каже, зателефонував за 3-4 місяці після смерті брата. Цього разу як співробітник КДБ.

"І запропонував зустрітися. Коли я зустрілася з тим працівником - я це давала слідчим в прокуратурі - він запитав: які у мене проблеми, чим мені допомогти, можливо, у мене якісь потреби є у впливі на роботу. "Ми все можемо". Я кажу: "Ні, дякую. Я сама собі раду дам".

Він каже: "Я куратор Медінституту від КДБ. І я часто бачився з Вашим братом".

Я кажу: "Чого? Про що Ви з ним говорили? Про теорію музики чи про гармонію?".

Далі він запропонував мені таку річ - щоби я виступила на цвинтарі і закликала людей не ходити на могилу брата, і не робити зайвого шуму".

Ця ж людина викликала до себе й Софію Іванівну Івасюк, після того як вона їздила скаржитися до Москви.

У незалежній Україні влада спромоглася лише на словах визнати участь держбезпеки у викраденні, вбивстві та інсценуванні самогубства композитора. Й заявити що виконавцями було кілька осіб. Й поки що все. Далі справа не йде.