Цивілізаційний вибір Зеленського

Ба більше. Ситуація, на її погляд, свідчить про нагальну необхідність запровадження "процедур народовладдя та нової якості діалогу між владою і суспільством". Про що діалог? Та все про те саме - про "западенців" та "східняків". При цьому міському голові Харкова Геннадію Кернесу пропонується стати "арбітром у цьому протистоянні і організувати процес пошуку оптимального рішення, а не ставати на чийсь бік".

Закон "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" не містить в собі ніяких "правових колізій", щоб при цьому не стверджувала представниця президента Зеленського. Символікою комуністичного тоталітарного режиму є зображення, пам’ятники, пам’ятні знаки, написи, присвячені особам, які обіймали керівні посади в комуністичній партії, органах влади та органах радянської служби безпеки. Оскільки Жуков у 1942–44 роках та 1955–57 роках був одним з керівників радянської держави, а його погруддя є пам‘ятником йому персонально, а не вшануванням подій, пов‘язаних з Другою світовою війною – то його пам’ятник є символікою. А, отже, підлягає обов‘язковому демонтажу. Закон містить норму, яка покладає виконання декомунізації на органи місцевого самоврядування. Іншими словами, Кернес, а з ним і вся харківська влада, вчинили пряме порушення закону. Ніяких колізій. Виключно правовий нігілізм, який нам пропонується узаконити за рахунок "народовладдя".

З цієї історії вже зараз напрошується два спостереження. Перше - раніше таку кількість лапок я використовувала виключно, коли писала про дії окупаційних адміністрацій на захоплених територіях або російського керівництва у Москві. Всі ці - "так званий", "самопроголошений", "немов би розп‘ятий хлопчик". Коли і джерело потрібно процитувати і своє ставлення до алогічного дискурсу позначити. А друге - найближчі президентські кола, схоже, вирішили грати на протистоянні в українському суспільстві, яке самі ж і провокують. Реванш - це ж не тільки повернення проросійських втікачів в країну. Це ще й відродження міфу про "протистояння двох Україн", на якому заробляли електоральну підтримку деякі українські політики. Ну що ж, панове. Ласкаво просимо у світ домовленостей "посередині", в якому закон, нація, рух до цивілізації вже традиційно винесені за дужки.

Насправді українська гуманітарна політика останніх років була не тільки проукраїнською. Вона була в першу чергу державницькою, відповідальною. Там, де більшість громад не бажала бачити на вулицях своїх міст радянських ідолів, вони були демонтовані ще на початку Незалежності. Згадую, як ми тікали зі школи, щоб подивитися на повалення пам‘ятника Леніну у Вінниці на початку 90-х. Міська адміністрація підігнала техніку та вивезла Ілліча подалі під улюлюкання городян. І одночасно пригадую, що Олега Сенцова та його товаришів окупанти засудили саме за нібито спробу підірвати пам‘ятник Леніну, який зберігся в Сімферополі навіть через 24 роки після здобуття Україною незалежності. Зберігся тому, що місцеві комуністи водили навколо нього свої хороводи та лякали проросійських мешканців "неповагою до героїв радянсько-німецької війни", яка нібито йде з Києва.

Закон, який зобов'язує місцеву владу перейменувати вулиці, демонтувати зображення радянських діячів та прибирати радянські герби, молоти, серпи був потрібен для того, щоб припинити маніпуляції свідомістю, до яких вдавалися місцеві барони та проросійські політики в Україні. Він мав запобігти спробам роздмухати громадянські протистояння в східних та південних регіонах через "святість" радянського минулого. І треба сказати, що це вдалося. Жодні спроби збурити суспільство з приводу обов‘язкової зміни назв не призводили до масових акцій протесту.  За п‘ять останніх років українці мали змогу впевнитися, що ніхто не буде їх примушувати ставити замість Леніна пам‘ятники Бандері. Міські громади завжди знаходили історичну назву, яка задовольняла їх самих і прибирала напруження в регіоні. Опосередковано закон виконував і контрпропагандистську функцію. Спокій, з яким проходила в Україні декомунізація, не влаштував тільки російських кураторів.

І тут мер Харкова провокує конфлікт. Запропонувавши повернути проспекту генерала Григоренка - дисидента, координатора правозахисного руху в СРСР - ім‘я маршала Жукова, Кернес поставив під сумнів не тільки закон, але й його спроможність слугувати громадянському миру в Україні. Галас навколо знесення пам‘ятника Жукову став продовженням цієї гри. Етапом, на якому долучився президент.

Всі розмови про громадський діалог - це провокація, яка має відродити в Україні війну навколо героїки та дати старт ухваленню закону про референдум. Рано чи пізно така політика призведе до розколу. Чи розуміє Зеленський, що підігрування провокаторам може обернутися трагічно як для країни, керувати якою він зголосився, так і особисто для нього? Адже намагаючись залишитися над бійкою, коли мова йде про виконання закону, він більше нагадує представника малоросійської попси, який вирішив бути "поза політикою", щоб не втрачати російських гастролей та російського глядача.

Найголовніше питання все ж таки полягає в іншому. Чи вважає новообраний президент, що досягнення цих п‘яти років, попри війну та російську зовнішню агресію - є цінністю? Те, як Україна встояла. Те, що російській пропаганді та її агентурі на місцях не вдалося розколоти країну на "Бандерштадт" та "Малоросію". Те, що, отримавши незалежність своєї помісної церкви, українці не дали втягнути їх в релігійні протистояння. Чи усвідомлює президент, наскільки крихким є цей новонароджений український світ?

Справжня відповідь на це запитання поки що ховається під багатозначними тезами, які ллються з президентського оточення і промовистого президентського мовчання. Але довго уникати власного вибору президенту Зеленському не вдасться. Рано чи пізно йому доведеться відповісти: він за "червоно-синьо-білих", чи за "жовто-блакитних"? Тому що в часи історичних переломів неможливо залишатися осторонь. Особливо, коли ти лідер країни, яка є учасником цивілізаційного конфлікту з колишньою метрополією.