Еко-авторитаризм як нова модель управління світом

Автор цих рядків спеціально вичікував кілька тижнів після першого великого хайпу навколо Грети Тунберг з її істеричним "How dare you?" та взагалі всієї нео-екологічної повістки. Яка, хоч і випала з поля зору каліфів суспільної думки на годину у фейсбуці, але продовжує розходитися світом як хвиля від камінця, кинутого у воду. Всі бажаючі осудити шведську дівчинку за її екстремальну форму вираження думки, вже висловилися, всі конспірологічні теорії виголошені, всі бажаючі швидкого хайпу вже хайпонули. Тепер настав час спробувати розібратися, символом чого ж насправді є ця дівчинка та її слова. І, з точки зору автора, вони є символом поступового напрацювання нової моделі стосунків у світі. Тієї самої, що має замінити спочилу в Бозі модель однополярного світу-1989. Звичайно, в рамках короткого тексту я не ставлю за мету розкрити це дуже багатошарове та складне питання. Однак актуалізація цієї проблематики в українському суспільстві, яке взагалі звикло жити з горизонтом передбачення щонайбільше на квартал (не 95) наперед, є дуже важливою.

Давайте одразу домовимося, що в цьому тексті ми не будемо дискутувати з приводу того, чи є в світі екологічні проблеми й чи потрібно їх вирішувати. Бо, безумовно, є й треба, свідченням чого є, наприклад, київський смог-апокаліпсис останніх тижнів. Однак ми зараз не про те. Так само не хочеться в черговий раз розбирати, які саме гримаси корчила Грета Тунберг, на яких кораблях й куди саме вона плавала, скільки це коштувало і які саме ротшильди за нею стоять із своїми нео-марксистськими змовами. По-перше, про це вже сказано й написано стільки, що не хочеться загубитися в цьому різноголоссі. По-друге, бо це не є питомо важливо. Думаю, для всіх очевидно, що ця шведська дівчинка використовується набагато більш могутніми й розумними дорослими людьми. І мова, в жодному разі, не йде про якусь конспірологію. Ні, просто феномен Тунберг допомагає західним елітам намацати нарешті грунт під ногами й зрозуміти, як же існувати далі, після остаточного знищення руками Трампа та Путіна системи міжнародних стосунків взірця 1989 року. А її емоційні зойки допомагають в світі білого шуму звернути увагу на проблематику.

Про що йде мова? Ну, наприклад, про те, що США очевидно більше не бажають виконувати роль світового жандарму. Ні-ні, я зараз не про рожево-вологі мрії російських імперіалістів про те, що Сполучені Штати вже не можуть цю роль виконувати. Все вони можуть, просто не хочуть. Бо майже 20 років безперервних воєн, починаючи з 1991 року, виснажать будь-яку економіку, як ти не використовуй військове замовлення для її пожвавлення. Звичайно, якщо в наступному 2020-му році Трамп, який є чітким носієм тенденції «Америка втомилася вирішувати чужі проблеми за свій рахунок» не зможе переобратися в якості президента, ця концепція може й змінитися. Однак – не докорінно.

Так само очевидно, що ЄС та Китай за останні 10 років перетворилися на вагомі центри впливу, які мають свої інтереси та їх захищають. Очевидно, що нинішня система колективної відповідальності у вигляді ООН перетворилася на систему колективної безвідповідальності. Де право вето, що мають Китай та РФ, здатні зупинити будь-які спроби вирішувати проблеми в старому руслі. І це стосується не тільки безпекових питань, а й екологічних. Адже саме Китай є чи не головним забруднювачем повітря в світовому масштабі.

За великим рахунком, ми вже живемо в багатополярному світі. Де ніхто нічого нікому не гарантує, де в кожного свої інтереси, де кожен ситуативно готовий блокуватися чи воювати з будь-ким, якщо це відповідає його інтересам. Всі попередні подібні ситуації завжди призводили до одного – великого кровопускання. Про що західні еліти, безумовно, пам’ятають, не дивлячись на їх консюмерізацію чи карнавалізацію всього суспільного дискурсу. Тому уважному споглядачу вже неозброєним оком видно пошуки нової моделі, яка б змогла забезпечити нові ж умови співжиття у світі.

Бо це тільки на пострадянському просторі чи в Африці звикли жити від одного великого «хапка» до іншого. А лідери світу планують своє життя на десятиріччя наперед. І хай стараннями соціальних мереж, які надали сотням мільйонам міщан ілюзію впливу на суспільні процеси, а насправді, зробили їх харчем для нео-популістів, світ став набагато менш прогнозованим та зрозумілим. Однак процес напрацювання цієї нової моделі йде повним ходом. Й екологія буде відігравати в ньому провідну роль.

Й ось саме тут ми й виходимо на Грету Тунберг. Яка в досить агресивній манері висловила претензії до того, що абсолютна більшість країн світу кладе великий й товстий прибор на екологію, в угоду розвитку промисловості. Щоправда, слід відзначити, що якраз західний світ це питання у себе вирішує досить успішно. Не тільки перенесенням виробництва до країн з більш дешевою робочою силою, а й розвитком технологій. Тому, за великим рахунком, крики Тунберг спрямовані якраз, в першу чергу, проти тих країн, які екологією не займаються, але претендують на щось у світі. А це – Китай, Індія, Бразилія, та ж РФія тощо. Тобто, країн, які наразі заявляють про свої претензії на входження в клуб стейк-холдерів.

Якраз екологія, яка й справді є величезною проблемою, може стати тим новим батогом та пряником, яким раніше було зростання ВВП чи розмір державного боргу. Так само, можна прогнозувати, що центр ухвалення рішень перейде до G-20 – такого собі міні-ООН, але без права вето для будь-кого. Рішення якого будуть вже не декларативними, а навіть дуже обов’язковими для виконання. Для кожного, хто захоче бути членом Першого світу, а не донором робочої сили чи сировини. Міжнародний валютний фонд поступиться місцем якимось глобальним екологічним організаціям, які будуть мати величезні важелі впливу та фінансування.

Якби я був стандартним конспірологом, то сказав, що Захід вибудовує систему еко-авторитаризму для продовження своєї гегемонії. Однак проблема в тому, що ніякого глобального саме Заходу вже нема. Є ЄС, є англосаксонський світ, є Нова Європа з Польщею тощо. По суті, світ стрімко рухається в бік поділу на "цивілізацію" та "не цивілізацію". З поясом сірих буферних зон між ними. Й саме екологія цілком може стати тим чинником, який буде визначати долю країни та її місце у світобудові.