“Домашні мандри”. Незвичайна історія звичайної виделки

А щоб урізноманітнити їх, розширимо коло експонатів. Зрештою, окрім їжі, яку ми їмо, існують ще й “інструменти”, за допомого яких ми це робимо. Тож сьогоднішнє наше знайомство – з виделкою. 

Довгий час вважали, що виделка є досить пізнім винаходом, якому не більше десяти століть. Теж чимало, але в порівнянні з ножем чи ложкою – вік просто дитячий. А до того світ, чи принаймні європейці, перебували в “полоні варварства” та їли руками – в прямому сенсі цього слова. Як доказ, зазвичай наводили епізод з “Кентерберійських оповідок” англійця Джеффрі Чосера (він жив у 14 сторіччі), в якій прочани з посмішкою і цікавістю спостерігають з панянкою, яка обережно, щоб не обляпатися, занурює до масної підливи “лише” свої пальчики. Щоправда героїня Чосера була особою освіченою. І насправді могла просто... виконувати настанову Овідія, давньоримського поета 1 сторіччя. 

В одному з своїх віршів він стверджував, що Єлена Троянська нібито завдячувала своєю красою помірності. Бо, мовляв, усіх страв тільки “торкалася перстами”, а не загрібала їх всією долонею.... З іншого боку, саме слово “виделка” (точніше – його відповідник на івриті) відоме ще із Старого Заповіту. Який розповідає, що за часів першого ізраїльського царя Самуїла - більше, ніж за тисячу років до Овідія (не кажучи вже про Чосера) - до казанів із м’ясом кожний єврей підходив “зі своєю виделкою”. Це означає, принаймні, що вже за сивої давнини цей “інструмент” існував. І застосовували його щонайменше для того, щоб діставати і розподіляти зварену їжу. Власне, для цього виделка пристосована якнайкраще. Діставати ті ж шматки м’яса ножем набагато важче – бо він має лише одне лезо, а виделка – щонайменше два зубці (зрештою, саме з цієї причини для риболовлі краще використовувати не спис, а тризуб, який міцніше утримує вертку рибу). 

Звісно, можна було б припустити, що виделки на той час були лише в давніх євреїв. Проте з’ясувалося, що майже одночасно з підданими Самуїла двозубцями користувалися і в Китаї, а в Греції принаймні з “гомерівської” доби були відомі п’ятизубці. Тож народилася інша версія. Мовляв, виделки – таки давній винахід, проте користувалися ними раніше лише при виготовленні та розподілі їжі, а не за столом. Адже ті ж китайці і зараз їдять не виделками, а паличками. Проте з часом археологи знайшли чимало виделок римської доби. Невеликих за розміром. І навіть “складаних”, які вочевидь використовували вояки під час походів. З одним, двома і більшою кількістю зубців. Це були точно не ті довгі виделки, якими лише дістають шматки їжі з казана чи каструлі, а саме столові прибори. Звісно, з поправкою на те, що за часів Овідія їли не сидячи, за столом, а лежачи. Саме це дозволило вченим зробити висновок, що насправді столова виделка була цілком звичним побутовим “інструментом” за часів Римської імперії. Не всі страви, звісно, їли з її допомогою, втім, і наші сучасники вважають цілком припустимим їсти курку руками, що вже казати про супи, для яких потрібна ложка. 

І лише з падінням Риму, на початку середньовіччя про виделку у Західній Європі справді забули. Хоча, якщо бути точним, руками теж їли не всі і не завжди. Здебільшого використовували ніж, або навіть два – за традицією, яка йшла ще від давніх кельтів. Проте й антична спадщина насправді не зникла, її зберігали на сході Середземномор’я, у Візантії. Греки не лише читали Есхіла і Аристотеля, а й продовжували користуватися виделками – зазвичай двозубими. Їли з їхньою допомогою і в сусідній Персії. І згодом саме візантійці, точніше візантійки повернули виделки на Захід. Першою стала Феофано – небога василевса Іоанна Цимісхія (нам відомого насамперед його війною з князем Святославом), яку в 972 році видали заміж за володаря Священної Римської імперії Оттона II. В її посагу були й виделки, які вона привезла з собою до Італії, а потім до Німеччини. 

В 1003 році дружиною Джованні Орсеоло, сина венеційського дожа, стала інша гречанка, Марія Аргірополіна. Марійчині столові прибори були з золота і справили таке враження на теолога Петра Даміані, що той перетворив їх на символ розбещеності і гріховності. Він навіть стверджував, що смерть Марії, її чоловіка та сина від чуми були Божою карою за її надмірну пиху... і користування виделкою. Містичний жах перед “грецьким запозиченням” відчували і звичайні миряни. Не лише тому, що вважали виделку “зайвим” столовим прибором. Надто очевидною була схожість між нею та вилами – атрибутом диявола та чортів. З іншого боку, й атрибутом “нечистої сили” насправді були не вила як такі. 

В уявленні середньовічних католиків чорти “чергували” у Пеклі біля казанів із грішниками, і саме вилами вони їх перемішували і відштовхували від країв – як кухарі великими виделками перемішували в каструлях і діставали з них шматки м’яса. Для того, щоб подолати цей жах знадобилися сторіччя. І спочатку до виделки призвичаїлися лише італійці. Та й то переважно аристократи, які взагалі воліли жити “як у Давньому Римі”, а до язичницьких традицій ставилися поблажливіше, аніж цього вимагала церква. За знаттю тягнувся і “середній клас” - торговці і промисловці. Деякі дослідники вважають, що поширенню виделки в містах сприяло й те, що тут був поширений інший столовий прибор, за допомогою якого їли макарони. Він нагадував шило (за іншою версією – гребінець) і зрештою був просто витіснений зручнішою виделкою. А ось італійські селяни і робітники продовжували їсти ножем та ложкою. Відродження перетворило Італію на взірець вже для всієї Західної Європи. І в мистецтві, і в моді, і в кулінарії. Серед інших “модних” запозичень була й виделка. Втім, не одразу. 

Відомо, наприклад, що угорський король Матяш Корвін категорично відмовився від подарунку герцога Феррари, який надіслав йому цілий столовий набір. Зрештою промоутером виделки знову стала жінка – флорентійка Катерина Медічі, яка стала дружиною французького володаря Генріха II, а після його передчасної смерті - регентшею при його синах. Французи до Катерини ставилися з пересторогою, але переваги нового столового “інструменту” оцінили. А далі виделка поширилася усією Західною Європою – разом з модою на “все французьке”. Довше інших трималися англійці, проте зрештою і вони здалися. Втім, і саме виделка у мандрах Європою змінилася. Адже для того, щоб стати не лише престижною, а й справді потрібною, вона мала стати  таким собі “універсальним солдатом” і перебрати на себе принаймні частину функцій своїх “старших товаришів” ножа та ложки. Хоча б тому, що тримати одразу три прибори, в людини не вистачало рук, а постійно їх міняти було просто незручно. До того ж двозуба гостра виделка була просто небезпечною, бо могла травмувати (і часто таки травмувала) незграбних їдців. Тож її вимушено почали робити дедалі коротшою, ширшою і – вибачте на слові – тупішою (втім тупішими з часів Людовіка XIII та особливо Людовіка XIV стали й ножі). 

Якщо спочатку виделкою лише наколювали шматки страви, то з часом її краєм почали ці шматки ще й відокремлювати. А ще виделкою навчилися їсти не лише м’ясо чи рибу, а й розсипчасті страви і гарніри. Для цього двозуба виделка вже не підходила. В неї з’явився третій зубець і вона набула трохи зігнутої форми – подібної до ложки. Зазвичай такі “вдосконалення” приписують німцям, хоча насправді це могло відбутися майже автоматично – адже “прямі” виделки з м’якішого матеріалу і самі з часом гнулися. А ось ім’я винахідника сучасної, знайомої усім нам на вигляд чотиризубої виделки – “столової звичайної”- нам відомо достеменно. Як і дата її народження. Її винайшов у 1770 році камергер неаполітанського короля Фердинанда IV Дженнаро Спадаччіні. Справа в тому, що цей монарх-просвітитель (а це й справді була доба Просвітництва) прагнув бути ближчим до свого народу. Розмовляв зрозумілою для підданих неаполітанською говіркою і вживав звичну для них їжу, тобто макарони. Щоправда, піддані їли їх зазвичай руками, а це король дозволити собі не міг. Проте й впоратися з макаронами виделкою - навіть тризубою - також було важко. Спагеті на неї... не “намотувалися”. Допоміг вже згаданий нами спритний царедворець. Після багатьох спроб і експериментів він зрозумів, що найзручніше макарони їсти саме чотиризубою виделкою. Та й для інших страв вона також чудово підійшла. Неаполітанський винахід швидко поширився усією Європою. А потім - і світом. Проте найважливіше, безумовно, що він потрапив до Вашої оселі. Тож ставимося з повагою до втомленого довгою подорожжю мандрівника!