Політика пам’яті

Як особа протягом десятиліть заангажована у діалог і співпрацю між Україною та Польщею, між українцями і поляками, хочу підтвердити правильність цієї констатації. 

Попри те, про що ми дискутуємо між собою, все одно каменем спотикання залишається оцінка минулого. Зокрема 40-х років минулого століття, тобто всього комплексу подій, пов’язаних з окупацією довоєнної Польщі ІІІ Рейхом і СРСР, депортаціями, винищенням інтелігенції, повальними репресіями і намаганням змінити етнічний склад загарбаних територій. 

Це роки кривавого протистояння збройного підпілля, символом якого для поляків є Волинська трагедія, а для українців трагедія Холмщини. Після завершення німецької окупації, СРСР і підпорядковані йому комуністичні режими в Україні та Польщі провели масштабні виселення українського і польського населення, увінчанням чого була операція "Вісла" з 1947 року.        

Ми, парламентарі, є політиками, отже нашим завданням є зробити історію справді минулим, тобто нічого не забуваючи і віддаючи пошану перш за все жертвам "кривавого століття", як дехто називає ХХ століття, будувати теперішнє і майбутнє згідно з інтересами наших держав. А ці інтереси не конфліктні та, до великої міри, спільні, як ми майже всі прекрасно розуміємо.    

У наших дискусіях про місце історії в українсько-польських відносинах ми випробували всі способи, щоб досягти порозуміння і примирення. Бо саме порозуміння і примирення мають залишатися метою українсько-польського діалогу. 

Ми довгі роки пробували імплементувати досвід німецько-французького та польсько-німецького примирення. Наш діалог продовжується вже протягом півстоліття, його започаткували польська та українська політичні еміграції, а також – за ініціативи святого папи Івана Павла ІІ – Українська Греко-Католицька Церква і польська Римо-Католицька Церква. Згодом він продовжувався в Польщі демократичною опозицією, "Солідарністю" та українською меншиною за участі української еміграції.

Нова сторінка відкрилася після відновлення державної незалежності України та Польщі. З цього часу наші президенти, парламенти і уряди, а також церкви і громадські організації зробили надзвичайно багато для досягнення зазначеної мети. Прийнято спільні та окремі декларації про пам’ять, порозуміння і примирення, поставлено декілька пам’ятників, виконано багато символічних жестів. 9 липня 2016 року президент Петро Порошенко став на коліна перед меморіалом жертв Волинської різні у Варшаві. 

На жаль, всі ці кроки не дозволили нам сказати, що історія справді стала минулим, і що політики історію залишили історикам. Напруження, які періодично виникали, починаючи з 2013 року, присутні дотепер. Попри позитивні жести влади обох держав, зняття мораторію на ексгумацію польських військових і жертв на території України та декларацію про внесення сплюндрованої могили вояків УПА в селі Монастир до реєстру воєнних поховань, – діалог на історичні теми насправді стоїть на місці. Частина українських і польських експертів вважають, що прогресом ми можемо вважати констатацію "ми погоджуємося на те, що маємо право не погоджуватися в оцінці минулого". 

Я вважаю, що сприйняття такої формули, зокрема нами, політиками, було б ознакою капітуляції. В сьогоднішній ситуації зовнішні обставини демонструють нам те, що якраз у цій сфері ми не повинні капітулювати. Бо саме на те і чекає "той третій", який завжди присутній в українсько-польській дискусії на історичні теми. Маю на увазі, звичайно, статтю Путіна для американського видання "The National Interest". Стаття, яка "канонізує" політику оновленої Російської імперії, в якій історія грає провідну роль. 

Я не буду детально аналізувати того, що російський президент написав і чого не написав про причини, перебіг і наслідки Другої світової війни. Це зробили вже історики і уряди України, Польщі, Естонії, Латвії, Литви, Великої Британії та США. 

Для нас важливий політичний зміст тез Кремля. А він складається з трьох пунктів.

По-перше, історію можна переписати на догоду актуальній лінії відновленої імперії. Жертва нападу тоталітарних держав, що започаткували пакт Молотова-Ріббентропа, тобто Польща, сама стає нападником. А всім нам – націям і державам Центрально-Східної Європи – має вистачати згадки про їхні трагедії. Наприклад, для поляків те, що "новий російський імператор" називає Волинську трагедію ділом рук бандерівців, тобто всього українського народу. Бо в трактуванні Кремля немає народів, для яких ідеалом є власна незалежна держава, а є лише прихильники окремих політиків. 

По-друге, вживаючи термін "східні креси" на означення західних територій України, Білорусі та Литви, Путін знову, як у 2014 році, демонструє, що його мета, це зміна кордонів у Центрально-Східній Європі. 

По-третє, у трактуванні Кремля, великі держави – постійні члени Ради Безпеки ООН – мають право визначати всім іншим державам місце у міжнародній політиці. Без права голосу для таких держав. 

Наша відповідь проста: продовжувати діалог – без тем табу, віддавати пошану жертвам, ставити пам’ятні знаки порозуміння і примирення.