Що заважає заморозити конфлікт на Донбасі?

Таємничі візити російського представника Дмитра Козака до Берліну закінчуються черговим всеохоплюючим припиненням вогню, що починається з візиту на лінію розмежування президента Швейцарської конфедерації. Напередодні початку дії режиму припинення вогню відбувається телефонна розмова Зеленського з Путіним, в якій ідеться, зокрема, про зміни до української Конституції та нове виборче законодавство для Донбасу. Українські провладні коментатори заявляють, що ніяких змін не буде, а вибори відбудуться лише після відновлення повного контролю над окупованими територіями.

Порушення перемир’я з боку проросійських НЗФ українською стороною не вважається зривом домовленостей. При цьому Кремль заявляє, що не контролює свої 1 і 2 армійські корпуси, дислоковані на території України. Хто за цих умов є суб’єктом домовленостей про припинення вогню, взагалі неясно. Але українські війська отримують наказ утримуватися від вогню у відповідь, важке озброєння відводиться вглиб контрольованої території, а на лінію розмежування виводяться миротворці (поки що вітчизняні).

Профільний міністр Резніков, який отримав повноваження офіційного переговорника, заявляє про необхідність перегляду Мінських угод, оскільки їх неможливо виконати. Згодом МЗС наголошує на необхідності збереження Нормандського формату і неухильного дотримання усіх попередніх домовленостей. Російська сторона заявляє про вихід України з Мінського переговорного процесу. Українська сторона це активно спростовує. Козак пише листа Меркель про безперспективність подальших своїх переговорів з Єрмаком. Єрмак це називає дипломатичною грою і стверджує, що переговори тривають. 

Тимчасову контактну групу залишає керівник її української частини Леонід Кучма. Причина - поважний вік колишнього президента. Місце керівника займає старший від Кучми на 4 роки Леонід Кравчук. 

Офіційна позиція української сторони полягає в тому, що стороною конфлікту є РФ, і саме з нею ведуться переговори про досягнення миру. Але при цьому новий очільник української частини ТКГ заявляє в ефірі російського телебачення, що якби Пушилін і Пасічник приїхали в Київ, то про все можна було б домовитися.

Як усе це слід розуміти?

Ключ до розуміння того, що відбувається, нібито дає заява Єрмака, що це дипломатична гра. Але хто і кого при цьому грає, все одно, не ясно.

Найбільш вірогідною версією є наступна. На неофіційному рівні між Росією, Європою, і, можливо, Трампом, досягнуто домовленості про те, що конфлікт на Донбасі переходить у стан замороженого. Тут треба правильно розуміти, що таке заморожений конфлікт. Це такий стан, який внаслідок припинення бойових дій зафіксований, приміром, на кордоні Молдови і Придністров’я, Грузії і Південної Осетії (після 2008 р.), північної і південної частини Кіпру. Заморозка може бути неповною, і тоді конфлікт час від часу спалахує новими імпульсами (Нагірний Карабах, Джамму і Кашмір, Сектор Газа та ін.). Але це не є стан війни, який ми досі маємо на Донбасі.

Заморожування конфлікту на Донбасі вже, фактично, є єдиним варіантом припинення гарячої фази протистояння. Жодна зі сторін не хоче, або не може завдати противнику воєнної поразки і змусити його капітулювати. Жодна зі сторін не хоче, або не може прийняти умови досягнення миру, які висуває її противник. В таких випадках або війна триває далі, або вона в певний момент заморожується. Чому цього досі не відбулося на Донбасі, де з лютого 2015 року на фронті зберігається статус кво, питання окреме.

З одного боку, всі сторони (Україна, Росія і Європа) на словах увесь цей час рішуче виступають проти замороження конфлікту. Тому що для України це означає фактичну втрату на невизначений строк частини своєї території, а отже визнання поразки. Для Росії це – необхідність остаточно взяти окуповану територію «на баланс», залишитися сам на сам із європейськими санкціями і втратити важливий інструмент тиску на Київ. Для Європи заморозка конфлікту на Донбасі дорівнює визнанню свого безсилля, появі нових зобов’язань перед Україною і необхідності продовжувати економічно збиткове протистояння з РФ.

Тому всі ніби проти заморозки. Але коли справа доходить до узгодження якогось іншого варіанту (передовсім ідеться про «повернення» Донецька і Луганська в Україну), то виявляється, що навіть цей негативний баланс інтересів руйнується. Якщо Україна погодиться на умови Росії, то вона, крім поразки, ще й отримає внутрішню політичну кризу, різке зростання витрат на відновлення окупованих територій та, ймовірно, втрату європейської підтримки у боротьбі з Росією. Якщо Росія погодиться на умови України, то вона може розраховувати лише на скорочення витрат (що до останнього часу було для Кремля не принциповим питанням) та зменшення санкційного тиску. Але при цьому Путін втратить повагу свого базового імперського електорату, змушений буде відповідати за Крим і втратить важіль тиску на Київ.

Ніхто не хоче бути самогубцем. Схоже, що Європа не змогла умовити на цю роль навіть Володимира Зеленського. Мабуть, він сказав, що віддає перевагу комедійному амплуа.

Отже, лишається тільки заморозка. Але на неї теж треба отримати згоду обох сторін.

Усе вказує на те, що свою згоду на заморожування конфлікту українська сторона фактично дала вже після Іловайського котла. Усе, що відбувається з вересня 2014 року, є не що інше, як намагання України і Європи отримати згоду на це від Путіна. А Путін продовжує торгуватися. Він хоче отримати за припинення вогню щось корисне для себе. Щоб європейці забули про Крим. Щоб вони зменшили, чи зняли повністю санкції. Щоб Україна легалізувала бойовиків і взяла на себе фінансовий тягар утримання окупованих територій. Щоб були гарантії нашого невступу в НАТО. Щоб закласти міни під український суверенітет на майбутнє. А якщо ні, то – ні. Продовжуємо воювати. Хоча це не ми.

І от, сьогодні виникла ситуація, коли Путін може погодитися на заморозку без додаткових умов. Схоже, що така думка сьогодні панує на Банковій. Наскільки вона відповідає дійсності, побачимо вже найближчим часом.