Осінь української мови

Осінь, як відомо, - найкращий час для натхнення. І можна було б почати нашу мовну розвідку зі згадок про роль мови у творчості класиків - як вони надихалися мовою, як вона надихала їх - про таку синергію. Особливо в цей осінній час.

Але всі, хто хотів, це вже знають, а тому, хто не дуже хоче, цитати мало допоможуть. А от якраз хто хоче, для того осінь - пора й приємних мовних відкритів. Це - якщо брати до уваги суб'єктивний момент утвердження мови, без якого, як виявилося, - ніяк. 

Отож, у зв'язку "мова-осінь" окреслюються такі пункти: 

1. Треба ходити із записничком!

Радить художник-педагог Едуард Межул, який, напевне, разом з мольбертом у цю чудову пору натхнення не лише відтворює осінь на полотні, а й записує колоритні українізми, яких наразі при бажанні можна наслухатися вдосталь. 

"Мені кожної осені згадується монолог Остапа Вишні "Ярмарок", який майстерно читає Анатолій Паламаренко, - каже митець Едуард Межул. - Осінь в України у вересні-жовтні - благодатна пора. На ярмарки-ринки на колесах їдуть часто-густо з усіх куточків країни. Цікаво почути, як розмовляють фермери- галичани з Поділля, Черкащини, Чернігівщини.

Саме в такі дні можна було почути цікаві, як у творі Остапа Вишні, розповіді про дари ланів та ферм. Гості Києва та інших міст, де ярмаркує народ, просто у захваті від нашої осінньої торгівлі! Такого різнокольорового різноманітного вибору з лану-до столу та цікавих розмов ще треба було пошукати! Треба ходити з записничком, щоб нічого не пропустити!".

"Усі мої знайомі іноземці, які працюють у нас, обожнюють слухати мову й музику, пахощі й спів осінніх ярмарків, хоча у цьому році  ярмарки - у меншому масштабі з причини карантинних обмежень", - додає художник Едуард Межул. 

2. #Kyiv# not Kiev!

Нарешті англомовна Вікіпедія почала писати правильно! Як тебе не любити, Kyiv мій?!

 Ілля Штільман, "Володимирська гірка", збірка НАОМА, 1947 р.

3. Скоро не буде книжок?

Забили в сурми читачі та письменники, бо книжкове питання також набрало нових поворотів.

 Сергій Дзюба, журналіст, письменник, автор понад 100 книжок, каже, що цього бути не може в принципі. 

"Самі розумієте, про рідну мову можна говорити безкінечно. Без мови  немає ані нації, ні окремої повноцінної людини. Для кожного українця рідна мова - головна. Це - аксіома, яка не потребує жодних доказів і тлумачень. Я - письменник і журналіст, тож моє слово в повному розумінні - зброя. Але я не тільки сам пишу, а ще й дуже люблю читати. Щороку читаю понад 400 книг різних жанрів. Дехто запевняє, що скоро взагалі не буде книжок. Це - неправда. Книга була, є і буде, бо лише вона дає людині загальний інтелект, а хороша книжка - мудрість", - каже письменик Сергій Дзюба. 

Письменник Сергій Дзюба

Хороша книга - це мудрість, а отже, дискусії "бути чи не бути" книзі - марні. Щодо підтримки української книги, українського письменника - і це питання вирішується, якщо підійти до нього з практичного боку. У даному випадку купувати українські книжки, читати їх, обмінюватися і книжками, і думками. І знову купувати нові українські книжки.

Як завжди, дуже багато залежить від кожної людини зокрема: її позиції, її вибору, її національної свідомості. Кивати на когось - найлегше. Спочатку слід запитати себе: "А давно я купував українську книжку?".  

4. Мовна шкільна наука 

З цього навчального року 200 тисяч учнів перейшли на навчання українською мовою. Просто-непросто це буде - також покаже час. Але крок зроблено, треба робити і наступний, який знову ж таки залежить і від кожного зокрема: від учителя, учня, батьків. 

5. Навчання у вузах -  українською

На днях  210 народних депутатів підтримали проєкт відповідного закону.

В українських університетах Верховна Рада не дозволила навчання іноземною мовою, зокрема, й російською.  

Людмила Терещенко, викладач української мови в Хмельницькому національному університеті (кафедра слов'янської філології) переконує, що втілити це нескладно, якщо є намір і бажання. 

"У нас в університеті таке питання не нагальне, бо давно перейшли на викладання українською мовою, - каже Людмила Терещенко. -  Я принаймні не знаю випадків викладання російською. Тобто, не доводилося чути від студентів, що їм хтось пропонує чи намагається викладати російською. Тому практично втілити можливо, наш ЗВО це зробив уже давно: на початку 2000-х.   

Додам ще: у місті теж не знаю шкіл з російською мовою навчання. Сама мова, може, десь і викладається, але як предмет. Проте справді не маю інформації про російські класи чи, тим паче, - школи. 

Що робити, щоб заклади освіти стали середовищем для української мови? Говорити українською скрізь: на заняттях, на перервах, учителям з дітьми і з колегами. Але, на жаль, свідомості ще часом декому бракує... А нігілізм зашкалює. І не тільки в мовних питаннях", - підсумовує Людмила Терещенко.

Любов Сердунич - українська письменниця і просвітителька. Її праці про мову, про історію народу - це мотивація бути вільним на своїй землі, дорожити своює, знати своє і оберігати.

"На жаль, у початковій школі у нас ще не всюди навчають державною мовою. Маємо гібридне двомовне навчання у середній школі та у вишах. Це вкрай важливо тому, що мова справді змінює свідомість, дух і менталітет, а отже, за належної україноцентричної політики зробить з московитів українців. А це - наша мета, - каже Любов Сердунич. - А щоб освітні заклади стали середовищами українськомовного виховання й спілкування, необхідно створювати ці середовища. І створювати їх мають саме педагоги, а також усі ми: громадські діячі, батьки, просвітяни, письменники, журналісти. Можливо, я кажу банальні речі, але практично це так і повинно відбуватися. Ми виграли один бій, невеличкий, але вкрай важливий: законопроєкт №3717 (про московізацію ЗВО) не пройшов. Але боротьба, тобто мовна війна, триває!"

Маємо новий "дарунок" українцям: необов’язкове складання літератури.  

Нема причини, чому в Україні іноземці мають навчатись іншими мовами, ніж українською, англійською і мовами Євросоюзу. Адже для усіх іноземних студентів в Україні московинська - не рідна мова. Московинська мова - це зовсім інша ментальність, а саме: ворожа нам, регресивна, нищівна. Законопроект №3717 про омосковщення ЗВО не пройшов, одначе нам спочивати на лаврах геть не випадає! Попереду - довга і наполеглива боротьба за Мову!" -  наголошує письменниця Любов Сердунич. 

Мовний омбудсмен Тарас Кремінь проти такого нововведення, оскільки вважає це однією з найбільших загроз і для освітньої реформи, і державної гуманітарної політики загалом.

Про це він повідомив на своїй сторінці у Facebook.

"Скасування обов'язкового ЗНО з української літератури - це одна з найбільших загроз, яка може бути по відношенню і до освітньої реформи, і державної гуманітарної політики загалом.

Засвоїти українську мову без високого рівня вивчення української літератури - неможливо", - сказав Тарас Кремінь.

Мова - це гідність

Фото Анатолія Борейка

Інколи уявляю себе іноземкою і дивлюся на наше мовне питання ніби збоку. Напевне, про нас так і  думають: "От нічого цьому народу більше робити, безкінечно обговорюють своє мовне питання. Сказали б, що у нас є власна мова, та й працювали б далі".  У них же так, і це світовій спільноті дивно і незрозуміло спостерігати: народ у своїй країні дискутує про свою ж мову. І не лише дискутує, а й бореться за неї, щось хоче довести.

Якось у Франції попросила в магазині зважити фрукти нефранцузькою, бо не знаю її. Але продавчиня поглянула на мене з дивним виразом обличчя, яке можна було зрозуміти тільки так: "Ти, дорогенька, приїхала в мою країну, отож будь ласкава, звертайся до мене мовою країни, до якої ти з якихось причин приїхала".

Була кілька разів присутньою на ЗУМ-занятті студентів-іноземців, які вивчають українську мову.

Читайте також: Як і навіщо американські студенти вивчають українську мову

Так от, щоразу, коли був час на запитання до мене, я чула таке: "Був у вас минулого літа. Дуже сподобалося! Але у магазині, що біля мого готелю, мене не розуміли, хоч я і говорив вашою мовою. Мені казали: "повторітє".

Це велике моральне питання, і воно про те, що соромно, люди добрі. Соромно, що ми у своїй країні відповідаємо іноземцю, який звертається українською, "повторітє". А потім запитуємо касирку, що поряд, українською, своєю рідною: "Оксано, а який код печива "Шкільне?".

Соромно, коли дитинка, випадково набігши на тебе, граючись, вибачається "Ізвінітє" і біжить до мами хвалитися: "Мамо, я набіг на людину, але вибачився". Хто вчить дітей з чужими говорити не своєю мовою? Ми все ще заручники страху покарання за своє.

 І, знаєте, скільки би ми не говорили про закони і укази, скільки б не обурювалися з приводу саботування мовних питань і скільки б законів не приймали на її захист, нічого не зміниться.

Якщо не змінимося ми -  кожен на своєму місці: касир - на своєму, вчитель - на своєму.

Зазирнула в мовну спільноту: учні розповідають про те, що вчителі хоч і проводять уроки українською, на перервах вони спілкуються вже російською. З власними дітьми - також. Тобто оця позірність, мовна театральність - не більше, ніж відпрацьовування робочого часу. 

Мова зміцнює, утримує, розгалужує цю величезну систему координат, у якій ми живемо. Це - історія, культура, наука, наше коріння, наше майбутнє. Найбільший указ для нас - це ми самі: говорити чи не говорити своєю мовою. І найбільше мірило правильності нашого напряму в цьому питанні - наша власна гідність.