Костянтин Москалець: Смерть України?

Я от днями почув, як тітка, повертаючись із базару, розповідає по телефону подрузі, що від сьогодні поліція ловитиме перехожих без намордників на вулицях і на налигачі тягнутиме їх до відділку, де складатиме протокол і виписуватиме пекельні штрафи в розмірі 170 000 міцних і стійких щодо будь-якої інфляції гривень. Попередження про таку кровожерну акцію доблесної української поліції особисто я не чув і не бачив, бо телебачення мені з моїм вкрай охлялим імунітетом взагалі протипоказано дивитися, ще якийсь правець ухопить, 170 000 гривень – просто-таки астрономічна сума як на скромні письменницькі статки, ну й до того ж, навіщо мені проблеми з доблесною українською поліцією, якщо їх свого часу вистачало з не менш доблесною радянською міліцією – скажімо, коли вона, озброєна замашними гумовими «демократизаторами», розганяла мітинги в Москві, де я на той час учився і протестував, або у Львові, де я на той час протестував і мешкав. Тож не довго думаючи, я бігцем дістав з кишені елегантного чорного намордника, вбрався, як усі законослухняні громадяни, яким я насправді ніколи не був і вже не встигну стати, та й відчув себе так умиротворено, ніби добре замаскований спецагент країни Ельдорадо, якому невідомий божевільний мільярдер знічев’я перерахував на картку не скажу якого банку цілих 170 000 гривень. Уже вдома мені сказали, що поліція насправді нікого не відловлює, принаймні поки що, тож даремно я мучився, краще би досхочу подихав свіжим листопадовим повітрям. Для зміцнення імунітету.

Інша поголоска стосувалася китайців. Китайці, на жаль, не Лао-цзи, і, на щастя, не Мао Цзе-дун, скупили в нашому районі кілька покинутих, уже дощенту зруйнованих колишніх колгоспних ферм, почали вкрай ефективно господарювати там, тваринництво, соняшник, усі діла, озолотилися самі, озолотили пропащі було, майже безлюдні села, у селах у веселих з’явилися і люди веселі, ситі, добре вбрані і при грошах. Одна біда, що з тих китайських ферм, на відміну від часів, коли вони були колгоспними, навіть цурки вкрасти не можна, бо недовірливі до тубільців діти Піднебесної привезли власну, добре навчену охорону, територію оточили колючим дротом, повсюди пантрують невсипущі камери спостереження, а в небі день і ніч витають усевидющі, хай їм лихо, дрони, знову ж таки непідкупні, китайські…

Цієї поголоски, як і першої, я верифікувати не можу. Не виключено, що жодними китайцями в нашому районі і не пахло, а міф про них запустила в обіг чергова язиката тітка, щоб не так нудно було повертатися з базару, продавши порошковий сир і ретельно розбавлену сметану. І я, полегшено зітхнувши, повертаюся до серйозніших справ, властиво, до читання «Смерті Заходу» П. Дж. Б’юкенена. А тут уже справді стає не до жартів. Б’юкенен, відомий американський політик і публіцист, усі необхідні, щоправда, не всі доброзичливі інформації про якого ви можете знайти у Вікіпедії, не приховуючи драматичного тону пише про загрози, що постали перед Америкою зокрема і перед європейською цивілізацією загалом, називаючи такі тривожні симптоми кризи як зниження народжуваності, стрімке поширення абортів, падіння моральних бар’єрів, насамперед внаслідок знецінення і занепаду християнської релігії, атомізація суспільств на вкрай конфліктні етнічні, конфесійні і світоглядні групи, що перетворюють більш-менш мирне колись громадянське співіснування на запеклу війну всіх проти всіх. Публіцист називає багато невтішних цифр – для прикладу, в сімнадцяти європейських країнах (думаю, сьогодні це число теж уже збільшилося, на жаль, завдяки Україні також) смертність значно перевищує народжуваність, і труни там значно потрібніші, ніж колиски. У 2000 році населення Європи складало 728 млн. чоловік, у 2050 році ця кількість скоротиться до 600 млн. Європа стане країною пенсіонерів, працювати там не буде кому, отже вся надія – на імігрантів, а імігранти, як ми знаємо по останніх подіях у Франції, не завжди хочуть працювати, натомість полюбляють відрізати голову якому-небудь учителю або священнику, розводячи замість ферм із коровами, що дояться молоком і медом, організовані злочинні картелі, які поширюють наркотики і тероризм. Тож і цей порятунок від вимушеного безробіття та драматичної ситуації зі старінням і скороченням європейського народонаселення виглядає доволі проблематичним.

Чи знаю я щось про безробіття? О, так, дуже багато і вкрай докладно, як і кожен з тих моїх шановних читачів, хто тим або іншим чином спромігся пережити лихі 90-ті роки минулого століття. Я відкладаю книгу Б’юкенена, бо чітко розумію, що чогось не розумію і щось у всій цій математиці не збігається. Які емігранти, що вони тут в біса робитимуть, якщо нашим людям роботи нема? Перед очима мої рідні, друзі і сусіди молодшого покоління, 25-30-літні земляки, Сашко, Андрій, Катя, Юля. Сашко закінчив факультет журналістики, тяжко працює підсобним робітником на елеваторі, бо не зміг знайти роботи за фахом. Андрій також закінчив університет, психолог за освітою, але не зміг знайти роботи за фахом, працює в АТБ. Катя, закінчила медичне училище, роботи за фахом не знайшла, вчиться працювати в АТБ продавчинею. Юля, після закінчення медичного училища працювала в міській клініці, клініку закрили, Юлю відправили на біржу праці, роботи за фахом знайти не може, термін перебування на біржі закінчується. А в Юлі, між іншим, дитина мала, і чим вона її годуватиме завтра та що їстиме сама - не знає жоден Б’юкенен на світі. 

Це молоді, здорові, розумні люди, яким треба створювати сім’ї і народжувати дітей. Чому вони не можуть знайти роботи, до якої їх готували недешева освіта і вище покликання? Чому на тлі страхітливої депопуляції, про яку пише американський публіцист і не пише тільки лінивий, ці, вцілілі молоді люди, що не подалися галасвіта до якого-небудь чергового Ельдорадо у пошуках кращої долі, не можуть знайти цієї ж таки долі, роботи, гідної самореалізації в рідній Україні? І це в той час, коли в лікарнях гостро бракує медичного персоналу (та й самих лікарень обмаль), коли половина країни виїхала геть, залишивши валитися недобудоване і заростати бур’янами недоприватизоване… Який Б’юкенен відповість на ці пекучі питання? Які китайці? Може, Байден? Чи черговий український президент, якого, наче кроля, витягне зі свого неозорого капелюха за вуха незримий фокусник? Може, не приведи Господи, Путін відповість? Або Лукашенко? Хто?!

- Гай-гай, смерть України прийшла, - каркає чергова тітка з базару. – Он іще Ванга казала, що в 2050 році…

Далі я вже не слухаю.

Далі вже треба щось робити з цим усім.