ТОП-10 українських книжок 2020 року: рок-н-рол чи кінець світу?

Тож і цього разу до кращих видань 2020-го історичний роман і психологічний трилер, фантастична феєрія і емігрантська притча, постмодерна проза і реалістична драма. Все разом – це захопливе чтиво, яке подарує не одну годину естетичної насолоди від нових і цікавих текстів.

Юрій Андрухович. Радіо Ніч. – Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020

Щодо цього довгоочікуваного роману від патріарха «Бу-Ба-Бу», можна з певністю ствердити, що патруль часу його героєві б не завадив. І не лише тому, що «художні» тексти він продукує вкрай рідко, але й через те, як зауважує автор історії, що дійство іноді відбувається у “легкому майбутньому”. Хоч насправді мова також про минуле та сучасне такого собі Йосипа Роцького – музиканта, клавішника і ведучого радіо, де він виголошує свої ефіри і монологи в дусі радіотеатру. І справді, всередині роману маємо п’єсу, а довкола – дослідження життя героя (чи то алюзії на Йосифа Бродського, а чи на Йозефа Рота), членом Міжнародного комітету біографів. А досліджувати, слід додати, є що: позаду в головного героя невдала революція, теракт, темні банківські справи, втеча і, нарешті, нічні ефіри на нульовому меридіані – Гринвічі. 

“У 2005 році у мене було інтерв’ю у Варшаві на студентській FM-радіостанції,– розповідає автор роману. – Серед іншого, в них було таке питання: «Уяви собі, що ти перестанеш писати, чим тоді будеш займатися?”. Я відповів, що в такому разі хотів би заснувати власну радіостанцію, винятково нічну. Я не буду спати вночі, крутитиму в ефірі свою улюблену музику і щось розповідатиму. Й оскільки надаю перевагу мінорній музиці, то звідси й назва радіостанції – “Радіо Смуток”. На цьому історія завершилась, аж поки я не пригадав цього епізоду наприкінці 2017-го року, коли очікував виходу роману “Коханці Юстиції”. Тоді й вирішив, що наступний твір буде називатися “Радіо Смуток” і там буде герой, який має свою нічну радіостанцію. Це був той рідкісний момент, коли я ще не дочекався виходу попереднього роману, а вже захотілося починати новий. Згодом, щоправда, його назву довелося змінити».

Сергій Мартинюк. Рок-н-рол. Роман-імпровізація про всі правди і неправди українського рок-н-ролу. - Х.: Фабула, 2020

Історія гурту “Дерти Лаха” у цьому романі-вибуху – це насправді історія успіху, зради, мрій, випробувань, депресій і любові, тобто всього що відбувається за лаштунками сцени. Тож як народжується музика і герої рок-н-ролу? Невже історії про зіркові злети, розбиті серця з гітарами, ріки алкоголю з наркотиками, навіжених фанаток та шалений концертний графік – це все, що маємо на виході? У романі все набагато складніше, і попри його “документальну” частину – чергування інтерв’ю з гуртом і його карколомних пригод – є дещо, чого ми не знаємо. “Попри те що роман не автобіографічний, - попереджає автор, - у ньому, звісно, чимало правди про будні і свята українських музикантів. Ще більше мимовільних, неконтрольованих страхів, з якими ти опиняєшся віч-на-віч щоразу, коли починаєш писати нові пісні чи видаєш новий альбом”. І не дивно, що починається все в романі з символічної пригоди – океанського кита у дніпровських водах, а продовжується напівміфічним альбомом, записаний відомими музикантами на початку тисячоліття в зимових Карпатах, оскільки всього за тиждень життя самих героїв нового роману перевернеться з ніг на голову. Чи викине їх життя на берег, а чи персональний апокаліпсис обернеться черговою сторінкою життя – дізнаємося, прочитавши цей вибуховий роман.

Валентин Бадрак. Собор. Киевский перекресток Вильгельма Котарбинского. – К.: Брайт Букс, 2020

Попри те, що у цьому епохальному романі мова про минуле, а саме – часи розпису Володимирського собору та Кирилівської церкви у Києві кінця ХІХ століття – його головний герой володіє містичним даром провидіння. Тогочасне політичне життя Російської імперії, ситуація у світі мистецтва, соціальна і психологічна драма колег і учасників цієї історії розглядається крізь призму їх сприйняття відомим польським живописцем Вільгельмом Котарбінським. Саме його очима ми побачимо згадані християнські святині, оформленню яких він віддав вісім років з тридцяти прожитих у Києві. Його філософський світогляд дає змогу по-іншому поглянути на художників того часу: Михайла Врубеля, Віктора Васнєцова, Михайла Нестерова, Павла Свєдомського та інших - а також оцінити унікальну роль керівника розписом собору видатного Адріана Прахова і його дружини Емілії, в яку були закохані чимало мистців тієї буремної епохи. Дар головного героя передбачати події, містичний вплив його картин, таємний зв’язок з Врубелем, і головне - розуміння тодішньої геополітичної ситуації робить з роману справжній інтелектуальний бестселер. За сюжетним психологізмом ця проза нагадує Достоєвського, за стилістичним новаторством - Винниченка, а епічний розмах і містика подій відсилає до “київського” Булгакова: “Был разгар буйной украинской весны 1887 года, когда ахающий, выдувающий из себя снопы черного дыма паровоз с тяжелым металлическим скрежетом остановился, возвестив прибытие в Киев - главный город Юго-Западного края Российской империи”.

Катерина Лебедєва. 22: Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві. – Х.-К., Видавець Олександр Савчук, Бібліотека українського мистецтва, 2020

У романі про життя і смерть українського художника Леся Лозовського – автора обкладинок книг, і зокрема “Сонячних кларнетів” Павла Тичини – мова про Київ 1917-1922 років, коли відбувалися неймовірні речі. Насамперед, звичайно, це постійна зміна політичної влади, далі – зміни у мистецькому житті, постання Української Академії мистецтв, де герой роману вчився в Георгія Нарбута і Михайла Бойчука, видатних майстрів українського відродження. Але головне, що все це відбувається на тлі страшної трагедії – загадкової смерті у себе в помешканні 22-річного художника Лозовського. Вбивці демонстративно розклали навколо трупа коштовності, які були в хаті, підтвердивши, таким чином, що це було не пограбування. Тож смерть юного художника Леся Лозовського, учня Георгія Нарбута і Михайла Бойчука, який навчався в Українській Академії мистецтв стала символічною розправою, потрібною – кому? Авторка крок за кроком розслідує справу, розповідаючи про життя свого героя від 1917-го року, коли він вступив до Академії, аж до моменту загибелі на Вознесенському узвозі. По суті, це белетризована оповідь про життя в мистецтві не лише жертви того часу, але й багатьох його учасників, які згадуються в романі – від Леся Курбаса і Олександра Мурашка до Івана Падалки, Анатоля Петрицького, Михайля Семенка, Олександри Екстер та інших героїв тієї буремної епохи.

Володимир Гаряїв. Метафізичний реквієм. - Чернівці: Meridian Czernowitz, 2020

Свою поему-трактат її автор, останній з учасників футуристичної групи "Нова генерація" писав протягом усього свого свідомого життя – від 1930-х до 1990-х. Харківський поет і філософ, учень “футуроруба на незайманих лісах україн­ської літератури”Михайля Семенка, був свідком українського відродження 1920–1930-х років. По суті, це твір – грандіозна епопея, оформлена художником Валєром Бондарем у співпраці з автором, якого не стало у 1997 році – продовження діалогу поета зі своєю буремною епохою. Синтетичний, з графічними додатками, нотними партитурами, химерною строфікою, майстерно відтвореною видавцями. Шлях поеми до нинішнього читача був складний і трагічний: попри те, що її вподобав і рекомендував до друку сам Павло Тичина, вона не вийшла навіть за часів «відлиги», коли автора звинуватили у ревізіонізмі, Вже у 90-х, коли за оформлення рукопису взявся харківський художник Валєр Бондар, поема надовго лягла в архіви друзів поета, якого не стало 1997 року, і лише зараз побачила світ. Мабуть, не дивно, що порахунки автора зі світом поневірянь і суцільних трагедій, про що мова у самому “Метафізичному реквіємі”, залишаються сумним символом боротьби за творчість. Автор висловив свою думку про епоху титанів українського відродження, яких змінили на посту суцільні карлики сучасного літературного процесу.Вже у 90-х ним був задуманий грандіозний проект до 75-річчя “Нової генерації”, згідно з яким Україною мав бути запущений “літературний” потяг, яким би мандрували сучасні письменники, і який, зрозуміло, так само не був реалізований. Натомість “Метафізичний реквієм” - це хоч і запізніле, але достойне вшанування пам’яті харківського поета-філософа.

Юлія Чернінька. Гільдія м’ясників. Червоногород. – Одеса: Картуш, 2020

У цьому романі, здається, є все, що треба для сучасного бестселера. По-перше, дія відбувається у легендарній “українській Рив’єрі”, курортних Заліщиках, які на початку ХХ століття мали європейську славу. Саме сюди, у тернопільську провінцію вже сьогодні приїздить столична зірка балету, тридцятирічний артист, який вирішив написати тут книгу. На початку пригоди він одразу зустрічається із загадковими місцевими диваками, божевільним панотцем, дивакуватим оператором, а далі – цілим гроном колоритних персонажів з таємничої Гільдії м’ясників, що має багатовікову історію. Тож, з одного боку, багато що змінилося за останні часи, і “галас туристів був не для Заліщиків — тут діяли свої енергетичні канали, які безсоромно випльовували чужинців”, а з іншого, прибулий герой виявився саме тим, хто робив містечку всесвітню славу. Адже Заліщики у романі – це місце сили, оскільки довколишні поклади урану утворюють портал у безсмертя, а всі його мешканці – учасники карнавальної історії, в якій і показ мод на мосту над Дністром, і місцевий некрополь з порожніми могилами, і кохання з відьмою, і магічні обряди з пошуком Артефакту Священного Єдинорога стають складовими одного чудового міфу про безсмертя. Що ж до жанру, визначеного авторкою, як “іронічний саспенс”, то насправді “Гільдія м’ясників” - це сучасна “тернопільсько-чернівецька” екзотика, обрамлена у стилістичні шати справжнього “європейського” чтива – майстерного, вишуканого, з детективною інтригою і “масонською” містикою. Словом, як кажуть у самому романі, “історія тягнула на голлівудський фільм жахів і аж ніяк не на будні райцентру”.

Володимир Кузнєцов. Заколот. Невимовні культи. – К.: Видавництво Жупанського, 2020

Наукова фантастика у поєднанні з космічною оперою і горором в стилі Лафкрафта – це найменше, на що варто розраховувати читачеві цього грандіозного роману. Крім захоплюючого сюжету – Імперія, до якої входить Земля, Місяць і Марс, і на чолі якої стоїть звільнений бог з явно кельтським іменем, воює з потойбічними істотами – текст має ще одну важливу особливість. Романскладається шестичастин,створенихі поєднаних так, що немає певного порядку, в якому їх треба читати. Тобто читач насправді може вибудувати будь-яку послідовністьчитання,щопевною(помітною)міроювплинена загальне сприйняття книжки, яке формуватиметься по ходу читання.За сюжетом,супротивники Імперії – потойбічні істоти з інших шарів Мультиверсу, її провідник – звільнений бог Ґаґантоа, що з прадавніх часів перебував у полоні на Землі. Бунтівним богом людству даровані технології міжпланетного сполучення, квантового обчислення та розподіленого інтелекту. Проте його вороги – то цивілізації істот з іншого простору-часу та Потойбічні боги. А також ті з людей, хто вважає обраний шлях хибним та руйнівним. Тож перед нами одвічна дилема Людини – який шлях є істинним? Світ без кінця чи війна без кінця? Тим часом на материнському кораблі “Сінано” – найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне – як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства? Звичайно,уфіналісюжетнілініїскладутьсявєдину картину, але наше ставлення до подій та героїв залежатиме від того, в якому порядку ми читатимемо цюкнижку.

Олесь Ільченко. Порт Житана. - Чернівці:Meridian Czernowitz, 2020

За сюжетом цього роману, який поєднує в собі жанрові риси детектива і екзотичної орієнтальної прози, столичний мистецтвознавець, який збирає колекцію картин для відомого київського олігарха, береться розслідувати загадку паризького художника. Чи варто казати, що цей мистець-авангардист – з українських емігрантів міжвоєнного періоду, який зажив собі слави у тодішній культурній столиці світу Парижі, що нагадувала сумний тріумф Модильяні. Помандрувавши світом, він оселяється у готелі на березі Женевського озера, звідки й починається його шлях до слави і заодно у небуття. Протягом роману перед нами проходять постати уславлених діячів мистецтв і культури тієї епохи на зразок літературознавця і письменника Петрова-Домонтовича, який, як відомо, свого часу так само загадково зник з еміграційних таборів. Але незвична ця книжка навіть не перегуками зі світовою історією мистецтва, в якій забутий світом художник з часом дарує цьому самому світові власну славу, а тим, як це вписується у наше сьогодення. Насправді це чудове поєднання орнаментальної прози в стилі того самого Домонтовича (якого тут-таки згадують у ресторанчику на березі Женевського озера) з детективною історією, яка тягнеться ще від початку минулого століття. 

Оксана Луцишина. Іван і Феба. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2020

Дія у цьому романі розгортається в останні роки радянської влади й у перші роки української Незалежності. Після навчання у Львові та участі у Революції на граніті Іван повертається в рідний Ужгород, де одружується з поеткою Марією, що називає себе Фебою. Але якщо Львів та Київ — міста з бурхливим політичним життям, то Ужгород в романі вирізняється дещо гротескною атмосферою патріархального сімейного укладу та раннього капіталізму по-українськи, а сама реальність повсякденного життя підказує ходи, які за напругою можуть посперечатися з творіннями Кінга або Кустуриці. “Феба дивилася на цього чоловіка з жахом, а він винувато усміхався до неї лагідним щербатим оскалом. Не був ще старим, ні, щонайбільше міг мати десь сорок років. Отже, зуби йому повибивали. “Мужик, - шепеляво повторив прибулий, звертаючись до Івана, - будь другом, постав мне стопарик». Іван, якому трохи відлягло від серця. Ів пориві вдячності – не так до цього зека, як до самого життя, що вже вкотре милувало його, - зробив знак хлопцеві. в буді. той підійшов до них Іван замовив для незнайомця децу, сам же відразу заплатив за неї. Нехай буде. Нехай. усім буде добре. А проте, випивши омріяну децу навстоячки, чоловік, не церемонячись, хоч його ніхто не запрошував, підсунув собі стілець і підсів за їхній столик”. 

Олег Гердій. Діди, трикутники, облизування літаків, кінець і початок світу. – Л.: Піраміда, 2020

…Не дивно, що ця книжка виникла саме там, де в 90-х блазнював відомий гурт “Бурлеск-Балаган-Буфонада” (“Бу-Ба-бу”), тож не дивно, що на її “львівському” початку нас попереджають про “дисгармонію як антитезу світової впорядкованості, коли реальне заміщується фантастичним та ще й приправленим перченим словом”. А ще вражає “авторське” попередження: “Народився я з гною. Батьки знайшли серед купи бадилля і недоїдків, политих гівном. Комахи лапками, вусиками вирізьбили тіло. Душа дісталася від забитої курки, голова якої опинилася у тій же купі. Від неї маю любов до природи і смак до хробаків. За 5 років батьки сказали, час рушати у світ. У ночвах пустили за річкою. Довго їв мух, розмовляв із рибами. Дивився на воду і небо. Річка привела у місто. Мешканці вирішили, я посланець богів, попросили керувати. Звели для мене жовтий палац і називали Сином Сонця. Я видав чимало корисних указів - про ходіння догори дригом (для постави та кровообігу, а також споглядання хмар і штовхання Землі у правильному напрямку), про банк слини і про з'їдання померлих. У 30 я відчув, що зробив усе що міг. Піддані спорудили космічну капсулу. І вирушив я до Сонця. Згори кидаю послання на Землю. Це одне з них”. Таким чином, бурлеск тут бенкетує на всіх сторінках, оформлених автором, балаган відчувається, як вічне свято, а вже буфонада – це жонглювання героями і персонажами не згірш за саму засновницю жанру Емму Андієвську. “Жив собі дід. Він перетворився на трикутник. І його стерли з дошки. Але дід воскрес у подобі принцеси. Що мешкала у замку посеред лісу і ліпила скульптури з пластиліну. Потім до цього замку в подобі жовтого овалу приїхав принц. Він поцілував принцесу. І вона перетворилася на діда, а принц -- на бджолу. Дід змайстрував для бджоли вулик. Звідки повсякчас тік мед - і дід його злизував. А бджола та росла - і стала як ведмідь завбільшки. Вулик тріснув. Бджола вилетіла, побила діда і взяла в рабство. Наказала чистити своє хутро і розчісувати черепаховим гребінцем. Потім дід завагітнів від бджоли. І в них народились дідобджолята”.