Чого може навчити пісня


фото: gettyimages
У кожного в пам’яті живуть голоси якихось улюблених виконавців. Нам здається, слушно чи ні, що тільки вони найбільш адекватно виконують твір того чи того композитора. Ба більше, що в розрахунку саме на цей голос композитор і складав пісню або оперну арію, що саме його чув, старанно розсаджуючи ластівок нот на мальованих дротах партитури. І не має великого значення те, що виконавець народився через триста, скажімо, років після смерті композитора. Вони зустрічаються у вічному «тепер» музичного твору

Серед неозорої кількості виконань кантат або “Страстей” Баха для мене одним з таких найвідповідніших духові бахівської музики голосів є голос Юлії Га́марі. Вперше я почув його років зо тридцять тому, дивлячись “Жертвопринесення” Андрія Тарковського. Останній фільм геніального режисера, який незадовго перед тим помер від невиліковної хвороби у Парижі, розпочинався пронизливим “Erbarme Dich” зі “Страстей за Матвієм”. З тих пір і донині серце завжди озивається характерним тьохканням, упізнаючи цей голос як голос когось неймовірно рідного і вкрай важливого в нашому житті. На YouTube можна легко знайти ролик зі згаданим виконанням “Страстей” під керівництвом Карла Ріхтера. Виконуючи “Erbarme Dich”, ще зовсім молода на той час Юлія Гамарі з головою поринає сама і одночасно занурює нас у трепетний містичний транс щирої, аж жаркої молитви. Після цього прослуховування всі інші інтерпретації видаються мені, як мінімум, непереконливими.

Інший приклад – кришталеве сопрано Сіссель Ширшебо. Ми маємо змогу чути його в кількох саундтреках до фільму “Титанік”, у різдвяних і сольних альбомах норвезької співачки, врешті, у численних оперних аріях. Для мене першим досвідом знайомства впереміш із впізнаванням голосу Сіссель Ширшебо стало виконання до неможливості запиляної добрими й поганими інтерпретаціями пісні Сольвейґ із “Пер Ґінта” Едварда Ґріґа. Власне через цю замацаність популярного твору я довший час віддавав перевагу суто оркестровому його виконанню, без голосу і без слів. Здавалося, що жодна з виконавиць, навіть улюблених, уже не спроможеться зворушити й переконати мене (в цьому полягає найбільше лихо кожного тисячі разів прокручуваного на різні лади твору). Аж тут трапилася ця, «правдива» Сольвейґ, голос якої, можливо, відлунював і в серцях Ґріґа та автора першоджерела, Генріка Ібсена. Того знаменного дня я слухав пісню Сольвейґ на повторі разів зо двадцять і вона не набридала, навпаки, з’являлися все нові й нові нюанси розуміння її звучання.

Сьогодні люди назагал мало читають, а якщо й читають, то, на мою думку, зовсім не ті книги, які варто би було прочитати в першу або принаймні в другу чергу. “Пер Ґінт” Ібсена – один з прикладів таких несправедливо марґіналізованих творів. А прочитати його було би доцільно, бодай задля кращого й повнішого осягнення контексту, в якому з’являється потім музична інтерпретація Ґріґа і пісня Сольвейґ як його складова. У “Пер Ґінті” йдеться про пекучу просто для наших часів проблему самозабутнього егоїста, що, прикриваючись масками хибно витлумаченого права на свободу, віддається нестримному активізму сумнівного підприємництва і політичного авантюрництва, руйнуючи власну та чужі долі. Головний герой належить до аж ніяк не вузького, на жаль, кола людей, що плекаючи власне «я», бояться водночас взяти на себе відповідальність за тих, кого, згадуючи Екзюпері, ми приручили. Щойно побачивши на порозі свого дому Сольвейґ, якої він і мізинця не вартий і яка зовсім несподівано відповіла взаємністю на його кохання, обтяжений попередніми гріхами безпутнього життя, Пер Ґінт понад усе боїться розлучитися зі звичною вседозволеністю. Набрехавши коханій, що незабаром повернеться, Пер Ґінт зникає у далеких краях. Вірна Сольвейґ тим часом терпляче чекає на нього, день за днем, рік за роком. Саме до цього періоду і належить її пісня з твору Ґріґа: “Може, минуть зима і весна, а потім літо, і так цілий рік. Але коли-небудь ти все-таки повернешся, я знаю, і тому мені треба почекати, як я і обіцяла раніше. Господь зміцнить тебе, де б ти не йшов, Господь благословить тебе, коли ти станеш перед Його престолом. Я ж чекатиму тебе тут, чекатиму, що ти повернешся, і ми знову зустрінемося, друже мій”.

Тим часом Пер Ґінт спекулює церковним антикваріатом і торгує рабами в Америці, вдається до найрізноманітніших, зокрема й політичних, афер, встигає навіть побувати у божевільні. Через кілька десятків років супроводжуваний нечистим і галюцинаціями Пер Ґінт повертається до рідної Норвегії.

А Сольвейґ, що ж Сольвейґ? Постаріла і напівсліпа, з ціпком і молитовником у руці, вона йде до церкви. Виходячи з дому, в якому їм не довелося жити разом, і зустрічаючи на порозі Пер Ґінта, вона не докоряє йому за змарновані роки, за страждання самотнього життя. Навпаки, радіє і дякує йому, палко переконуючи, що він ні в чому не винен, що всі ці зими і літа, які Пер Ґінт розтратив на безплідні пошуки себе, він залишався самим собою у її серці, в її вірі, надії і любові. Це повністю несамовитий і несподіваний фінал. Той, хто боїться самопожертви та відповідальності, втрачає себе. Однак навіть для нього є в цьому світі та, хто любить і береже його образ, його сутність, хто молиться за нього і чекає. Перед нею виявляється безсилим усе, що прагне забрати наші душі на поталу, перед нею никне і зникає сам нечистий.  Тому не варто промінювати вірність і відданість на ману самозакоханої самодостатності, які ілюзорні скарби вона не розкладала би перед нашими завидющими не раз очима.   

Все по темі

новини партнерів

1 березня, 2021 понеділок

Відео

Введіть слово, щоб почати