Прощаючись із Шевченком. Зустрічаючи Шевченка

Я не раз намагаюся уявити собі, як увесь цей рідний краєвид з батьківським небом над головою виглядав тоді, коли відбувалося перепоховання. Ці чорні коні, що тягли скорботного воза. Це розмите весняними дощами оболоння, може, залите на той час Сеймовою повінню. Ці строгі і ясні обличчя довкола, власне, не обличчя, а лики, які немов зійшли з ікон, бо ще не спотворені Голодомором і колективізацією, ще не вражені моторошною, сатанинською тінню комуністичної ідеології. Ці роботящі руки землеробів, ковалів і рибалок. Ці розумні, засмучені очі гімназистів, учителів і священників. Почувши звістку, що Шевченка везтимуть, вони покинули всю свою невідкладну роботу – оранку, будівництво, пічникування – і прийшли з довколишніх сіл та хуторів, щоб віддати належну шану дорогому прахові Батька Тараса, хоча чимало хто з цих людей значно старший за 47-річного поета… Десь там, серед натовпу, що стоїть на батуринських пагорбах, співаючи “Вічную пам’ять”, проглядають лиця і моїх прадідів та прабабусь. Щільними лавами згуртувалися вони на священній землі давно зруйнованої ворогом гетьманської столиці, в якій за життя бував і яку малював Шевченко. Хоча що тут було малювати? Адже не лишилося й сліду від колишньої пишноти козацьких церков та полковницьких палаців. З любов’ю, зі сльозами дивляться українці мого минулого на труну з тілом того, хто відродив утрачену велич України в слові. Хто нагадав про славу і доблесть, хто без найменшого натяку на політичну коректність поназивав своїми іменами запроданців і тиранів, що розпинали Україну: 

                                   Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Я меж трупами валялась

У самих палатах

Мазепиних... Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали;

І насилу-то, насилу

Мене одірвали

Од матері неживої…

                                                                      (“Великий льох”) 

 Той, хто врешті відновив у народі пам’ять про те, чиї ми діти, має цілковите право на символічне ім’я батька, хоч для моїх прадідів, хоч для мене, їхнього нащадка. Ось чому майже в кожній сільській хаті висів портрет Тараса Шевченка, прикрашений вишитим рушником – я ще застав ті часи. Майже в кожній хаті напам’ять знали його вірші і співали пісень на його слова. Коли я пішов до школи, там учили російської мови з підручника, що називався “Родная речь”. Мій тато взяв того підручника, погортав і обурено вигукнув: “Яка ж вона тобі рідна, ця рєчь?!” А через кілька днів приніс додому книжку Тараса Шевченка, що називалася “Малий Кобзар” і особливим, урочистим тоном сказав: “Оце твоя рідна мова. Оце твій підручник. Пам’ятай і люби цього поета, вивчи його вірші напам’ять!”

Я так і зробив. Я сам став поетом і дуже радію, що вивчив українську мову з батьківських і материнських вуст, а також із віршів Шевченка. Думаю, цієї спорідненості ніколи не зрозуміти тим недоумкам, що намагаються висміювати Тараса Шевченка та легковажити його творчість. Для одних надміру ніжних і вразливих він занадто грубий і жорстокий, для інших, постмодерно цинічних і нігілістичних, він понад міру (ніби постмодерністи знають, що таке “міра”) ліричний, “солов’їний” і пафосний. Ще когось ось уже 160 років непокоїть його зовнішній вигляд на одній з фотографій, інші умлівають від ескізу, де художник зобразив себе голим, ще одні ніяк не перестануть наголошувати на схильності поета до алкоголю. Читаючи ці бридкі вихлюпи, яких не бракувало і цього року в переддень Шевченкової смерті, я не раз пригадую біблійні слова: “Рід упосліджених, нащадки безіменних, вигнані з землі! І нині я став їхньою піснею, зробився байкою їхньою! Вони гидують мною, тікають геть від мене, не стримуються мені плювати в вічі!” (Йов 30, 8-10). Це ті, для кого наша нація завжди була і буде “уявленою”, а не реальною спільнотою, заснованою на єдності крові, землі і Шевченківського слова. Ті, хто протягом сотень років знаходить сотні причин, щоб відмовити моєму народові (а отже, й мені) і нашій мові у праві на існування – так, ніби ми, вільні люди, потребуємо їхнього дозволу! Вони вказують якою мовою нам говорити, які думки думати, і які книжки читати, хоча їх ніхто про це ніколи не питає і не збирається слухати їхніх напучувань. Я молюся за упокій душі нашого найкращого поета, проїжджаючи Батурином. Я добре знаю, що наша, батуринська Цитадель, не здається ніколи й нікому. Навіть спалена дотла, вона залишається нескореною навіки. Я довідався про це з віршів Тараса Шевченка. Довідайтеся про це й ви.