Бандера і ресентимент Моравецького

Попри кардинальні зміни, яких зазнала Україна і регіон з лютого минулого року, певні речі залишаються незмінними. Наприклад, паралельне з Новим роком напівстихійне відзначення дня народження Степана Бандери і невдоволення з цього приводу представників уряду Польщі. Цього року обидві події відбулися гучніше, ніж зазвичай – за Бандеру пили майже у буквальному сенсі "від Сяну до Дону", а демарш прем’єр-міністра Польщі з приводу образи цим фактом польської історичної пам’яті закінчився загадковим зникненням посту про Бандеру з сайту Верховної Ради. Що закономірно образило українців.

Цьогоріч у Польщі відбудуться парламентські вибори, і правляча партія, до якої належить прем’єр Моравецький, розраховує на голоси тієї частини польського суспільства, яка живе у парадигмі ресентименту.

Причини лежать на поверхні. У випадку українців факт і події війни за незалежність закономірно зумовили сплеск інтересу до національних героїв. У випадку прем’єр-міністра сусідки і союзниці України у цій війні є підстави підозрювати, що все значно прагматичніше – цьогоріч у Польщі відбудуться парламентські вибори, і правляча партія, до якої належить прем’єр, розраховує на голоси традиційної частини польського суспільства. Тієї, яка живе, зокрема, у парадигмі протистояння Польщі мало не з усіма сусідами, обґрунтовано чи ні. Не те, щоб таких не було в Україні, – вони є, але у реальності війни таких або не видно, або вони знаходять площину для самореалізації.

І факт наявності такого роду аудиторії – остільки значної в сусідній державі, щоб їй мусив надскакувати аж прем’єр-міністр, змушує придивитися до тієї реальності, до якої насправді ця аудиторія апелює. Що ж, піднімемося на хвильку над актуальними клопотами і перенесемося у ті часи, коли Бандера чинив свої "гріхи" вольні та невольні.

Жорстока національна конкуренція була справжнім, а не декларативним фундаментальним принципом співіснування народів Австро-Угорщини, в якій народився і ріс дитиною Степан Бандера.

А це означає – у міжвоєнну Європу після падіння імперій, Австро-Угорської, Німецької та Російської. Принаймні "бабця Австрія" у останньому періоді свого існування була справжнім ристалищем народів. Жорстка, ба навіть жорстока національна конкуренція була справжнім, а не декларативним фундаментальним принципом співіснування народів "найяснішого цісаря". Українці воювали з поляками, словаки, хорвати, румуни і ті ж українці – протистояли угорцям. Чехи не могли домовитися ні з німцями, ні з мадярами. Німці вбачали корінь зла у всіх слов’янах, а заразом і в євреях. Балкани стали взірцем взаємної національної нетерпимості ще до Першої Світової війни.

На побутовому рівні все це виглядало просто феєрично – українець намагався купувати тільки у крамниці, де продавав українець, так само і поляк. Кожна національність мала "свої" крамниці, культурні установи, театри, читальні, школи (паралельно з державною системою освіти функціонували національні освітні товариства), свята, Церкви. Навіть університети – чехи домоглися окремого чеського університету у Празі, українці кільканадцять років воювали за український університет у Львові. Звичайною справою був поділ сіл на "національні" частини – українські та польські у випадку Галичини. Існував цілий складний етикет стосовно мішаних міжнаціональних шлюбів. За порівняно спокійних часів інерція добре налагодженої імперської машини управління тримала це все вкупі, але війну імперія не пережила.

А ось міжнаціональна конкуренція і конфлікти – пережили у цілком спроможному вигляді. Реалії відвертого міжетнічного протиборства у різних формах стали хлібом насущним регіону у період між світовими війнами. Друга Світова війна остаточно зламала і перемолола останні запобіжники, які тримали ситуацію в рамках нормальності.

Українсько-польський конфлікт тривав до 1947 року і, як колись висловився один мій викладач, з "обміну населенням" і операції "Вісла" була хіба та "користь", що нарешті припинився кривавий конфлікт.

З Чехословаччини у тих же 1940-х роках вигнали судетських німців. Так само німців вигнали з Польщі. Одне слово, так боролися з імперією, щоб і духом умовно імперського народу не смерділо. Тимчасом і Польща і Чехія ще років з тридцять після розвалу імперії ділили Тешинську Сілезію. Ними чвари не обмежувалося – постійним продуцентом претензій до всіх були угорці. На Балканах все втрясалося до 1990-тих – про Югославські війни з геноцидом, облогою Сараєва і масовими зґвалтуваннями нагадувати?

Тепер звузимо оптику. Для місць, де виростав Бандера, найсуттєвіше значення мав трикутник українці-поляки-євреї. Отож, глянемо на досвід малого Стефка у конкретній Галичині у контексті всього вище описаного.

Бандера та його ровесники з поразки українських визвольних змагань виснували, що жорстка національна конкуренція, переможець якої вільний поводитися з переможеними відповідно до власних інтересів та побажань, – це нормально, і перемагає той, хто сильніший і спритніший, а демократія і право не працюють в світі авторитарних диктатур.

Коли Степанові було всього п’ять років, розпочинається Перша Світова війна. Через місцевість, де він ріс, фронт прокотився чотири рази – спочатку влітку-восени 1914 року наступали росіяни, відтак навесні 1915 року, австрійці гнали росіян, далі ще було наближення фронту улітку 1917 року, і врешті тут гриміли фронти українсько-польської війни. Причому прихід кожної зі сторін, за винятком української, супроводжувався пошуком нелояльних – австрійці полювали за "ферретерами" і москвофілами, мадяри у складі армії "найяснішого цісаря" – за тими самими категоріями, росіяни – за "мазєпінцамі", поляки – за "свідомими українцями". Українська Галицька Армія була мало не єдиною, за якою не виросло системних "золотих верб". І от ця Українська Галицька Армія програє. На момент, коли ситуація більш-менш унормовується, Бандері виповнилося дванадцять-тринадцять років.

З усієї цієї мішанини напрошувалося кілька неприємних для тогочасного демократа висновків, утім, з погляду Бандери та його ровесників, геть логічних. Насамперед, жорстка національна конкуренція, переможець якої вільний поводитися з переможеними відповідно до власних інтересів та побажань, – це нормально. Друге – перемагає той, хто сильніший і спритніший, а демократія і право не працюють. Під час війни вони взагалі мають дуже обмежений ефект, але річ у тім, що Бандера і загалом його покоління таки справді "зродилися... з пожеж ідей і полум’я вогнів, Плекав нас біль по втраті України, кормив нас гніт і гнів на ворогів".

Політична реальність міжвоєнної Польщі аж ніяк не нівелювала усі негативні і антидемократичні досвіди. Загалом польське панування у Галичині почалося з кількаденного єврейського погрому у Львові, у 1920–1930-тих роках Галичина перетворилася на вотчину "ендеків", найбільш шовіністичної і екстремістської партії у польському легальному політикумі. На їхньому сумлінні, зокрема, убивство в 1922 році першого президента Польщі професора Нарутовича, активна участь у супроводжуваній терором, брутальним насильством і катуваннями до смерті цивільного українського населення "пацифікації" 1930 року та мало не міські бої з українцями у 1938 році, численні погроми, убивства і побиття студентів і громадських діячів інших національностей, "відсоткове обмеження вступу" для нацменшин і "лавкове ґетто" для євреїв.

Якщо взяти це все до уваги, стає зрозумілим, що на загальному тлі Бандера і товариші були, як мінімум, не оригіналами. І постає вже інше питання – чому усе це залишається поза увагою і чималої частини польського суспільства, і значної частини українців?

А тому, що якщо врахувати контекст діяльності Бандери у всій її повноті, доведеться попрощатися з кількома дуже важливими загалом для регіону міфами. Насамперед, доведеться згадати неприємну для багатьох реальність – Австро-Угорщина була імперією. Досить ліберальною, але таки імперією. Репутацію раю земного "бабця Австрія" заслужила винятково тому, що реалії після неї були значно менш комфортними для всіх. А про СРСР, який в результаті притарабанився на всі наші терени після "другої тридцятилітньої війни", взагалі промовчимо – на його тлі геть пристойно виглядали навіть третьорядні за мірками міжвоєнної Європи Румунія і Балкани. Не дивно, що в результаті реалії Австро-Угорщини стали об’єктом потужного сентименту, крізь лекала якого імперія "найяснішого цісаря" виглядала справдешнім "золотим віком".

Ресентимент, сповідуваний частиною сучасного польського політикуму, є спадкоємцем кривавої і агресивної діяльності ксенофобів із середовища польської "ендеції" у 1920-1930-х роках, про що цей політикум воліє не згадувати.

Але, попри все, у цій імперії існував негласний "табель про ранги" націй. І визвольна боротьба усіх колишніх підданих "найяснішого цісаря" ішла пліч о пліч з жорстким протистоянням іншим поневоленим народам. Передусім, безпосереднім сусідам. Українець міг домовитися з чехом, та навряд чи з поляком. Угорець міг домовитися з тим-таки поляком – проти чехів чи українців, що одного разу і трапилося в 1938–1939 роках. Отож, основною мотивацією союзів було "проти кого дружимо?". Причина – конкуренція між націями за дуже конкретну землю і дуже конкретний ресурс. Також і тому континентальні імперії завжди розпадаються криваво і залишають по собі численні міни у вигляді взаємної конкуренції між поневоленими народами. Кожен із поневолених народів у цій схемі є для решти, як конкурентом, так і об’єктом проєкції – на ньому можна зігнати злість за все, що зробив з тобою колонізатор.

І саме оця злість та образа стали однією з причин формування як польської ендеції, так і українського інтегрального націоналізму. Про "ендецію" дуже влучно висловився польський інтелектуал Ґжеґож Ґауден, що вона виросла з образи дрібної польської шляхти на весь світ, який допустив розпад Речі Посполитої. Терени концентрації цієї дрібної шляхти частково співпадають з тією частиною Польщі, чиїх мешканців більш освічені і світські земляки іменують цензурними пейоративами, покликаними продемонструвати провінційність тих теренів. І, як наслідок, "застрягання" у різного роду ресентиментах.

Український інтегральний націоналізм, провідником якого став Бандера, виріс також і з образи за щоденну демонстрацію успіху з боку переможних сусідів – успіху українським коштом. Це якщо судити у суто польському ракурсі. Проте так буде неправильно, адже істинний сенс "дня народження Бандери" і причина того, чому Бандера в Україні аж ніяк не провінційний об’єкт пошани, – те, що Україна і далі бореться за свою незалежність. І Бандера є не чим іншим, як символом цієї боротьби. Колись, після перемоги над Москвою і зміни поколінь, можливо, Бандера стане для українців тим, ким для частини поляків є Юзеф Пілсудський, а для євреїв Менахім Беґін. Але ще не зараз.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Олеся Ісаюк – історик, докторка гуманітарних наук, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", дослідниця нацистських і совєтських репресій у ХХ столітті.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.