Байдену час відмовитися від виборів і зосередитися на війні в Україні та Ізраїлі, - Піонтковський

Путін у незрозумілих ситуаціях занурюється в історицизм і містицизм. Цього разу скликали собор за класичною схемою ХVII століття. Сподівалися, що Путін розпочне голосом Сталіна (Левітана) закликати російський народ до війни проти українсько-бандерівсько-тевтонських орд. Але тема не мала продовження.

Що стосується віртуальної присутності Путіна, ми вже давно звикли й заплуталися в його двійниках-трійниках. Живемо у світі дуже вдалого, на мій погляд, тролінгу генералів СВР, які виходять з гіпотези про мертвого Путіна. Але він все одно мертвіший за всіх живих.

Щодо собору, то всі ці колишні майори й капітани КДБ, які складали іспит з наукового атеїзму, тепер стали завзятими православними. До речі, услід за цим собором виникла невелика дискусія серед цих йолопів про те, хто ж є «русскій», чи може бути «русскій» мусульманином. І, природно, улюблена тема Соловйова, який що п’ять хвилин кричить, що він єврей, і він водночас «русскій». Але, на мій погляд, цей термін «русскій» - вони вже остаточно заплутались, що ж це таке. Тим більше «русскій мір».

Але ж Путіна виводили нещодавно на світову арену. Два основні гравці – Джозеф Байден і Сі Цзіньпін відмовилися від участі у G20 – тому що там був Путін, а Байден із Сі про щось могли домовитися. Сі Цзіньпін відправив свого кишенькового прем’єр-міністра. Путін на G20 подавав сигнали: вжив заборонене в РФ слово «війна» проти України, а почав з того, що трагедію треба зупиняти.

G20 і промовисто кричуща відсутність Сі - це демонстрація після того, як Сі… Фактично, візит Сі до Сан-Франциско – це його Каносса. Він розумна людина, він зрозумів, що те, що ми з вами називаємо четвертою світовою війною проти країн цивілізованого світу, вже програно. Він спустив з ланцюгів двох своїх псів – Пу та іранських аятол, Пу він практично підштовхнув до війни з Україною, ми пам’ятаємо, в якому ейфоричному стані був Путін 5 лютого 2022 року, повернувшись із Пекіна. Він підштовхнув також Іран, зробив кілька чималих послуг Ірану останнім часом із Саудівською Аравією – усе на боротьбу з Ізраїлем, з Україною, зі США.

Стратегія Пу була дуже проста: якщо Україна програє без допомоги США або Ізраїль зазнає поразки під спільними ударами всіх терористичних груп, - це остаточно дискредитує США. Всі ці сигнали чудово розуміють на Далекому Сході: Сі тоді голіруч взяв би Тайвань, у цьому була його мета спровокувати війну Путіна проти України й Ірану проти Ізраїлю. Але все це провалилося: Путін програв війну в Україні, а президент Байден скерував два авіаносних з’єднання до берегів Ізраїлю, показавши, що нічого в них не вийде і там. Розумній Сі зрозумів. Що ж, Китай має довгу історію – 5 тисячоліть письмової історії, возз’єднання з Тайванем доведеться відкласти ще, можливо, на тисячу років. Принаймні не з цими союзниками.

Крім того, на очах руйнується китайська економіка. Сі, приїхавши у Сан-Франциско, дві речі зробив: по-перше, на засіданні закритому з президентом Байденом виголосив заготовлену фразу, що в недалекому майбутньому ми не розглядаємо можливість возз’єднання з Тайванем воєнним шляхом. А друге – попросив у США традиційні речі: американські інвестиції й американські технології. Він думав, що все ж таки можна буде зламати США, потім усе саме піде.

Все, Сі пішов із цієї війни й тому не з’явився на G20. Байдену там нічого було робити, це взагалі антиамериканські країни.

Але ж Сі – здавалося б, на нього чекає тріумфальна зустріч лідера цього глобального, але він від цієї ролі ввічливо відмовився. Це величезна перемога Заходу, союзників України, Ізраїлю та США в четвертій світовій війні, що триває. Я б це поставив на один рівень з битвою при Гостомелі, яка поламала всі плани російського бліцкригу. Вихід Китаю фактично з цієї війни – це друге дуже важливе досягнення Заходу.

Але ще є північні варвари. Китай зараз не підтримуватиме РФ, але й зупиняти Путіна він теж не буде.

Так, не будемо ідеалістами, Китай там не змушуватиме Росію припиняти війну. Але, я гадаю, частина цієї великої домовленості - просто інвестиції у високі технології, зокрема вони просили чипи. Виявилося, що ті чипи китайські – мало не коштовні, Росія їх вимолює, як дуже важливий ресурс. Але вони на порядок поступаються тим зразкам, які виготовляють у США і понад 80% на Тайвані, що показує ідіотизм їхньої концепції приєднання Тайваню. Тайвань чудово працював на китайську економіку, був технологічним хабом. Я вважаю, що вони вирішили повернутися до цієї практики. Принаймні жодних серйозних ресурсів Китай не передаватиме й уникатиме можливості вторинних санкцій.

Тобто становище товариша Пу дуже сильно погіршилося – саме стосовно ресурсів.

Путін готовий був отримати ярлик на подальше княжіння. За пів року Путін сам себе перепризначатиме, і він хотів отримати дозвіл від Пекіна.

Ви знаєте, поки що офіційна Москва мовчить. Але я у справах служби краєчком ока передивляюся російські пропагандистські канали. І бачу там жахливе роздратування Китаєм як результат його останніх кроків. Особливо в Соловйова. І там на основних телеканалах відкритим текстом ідуть сентенції типу «та хто вони такі, ті китайці» й «не треба перед ними дуже плазувати», «та ми набагато розвинутіші технологічно», «та в них навіть опалення нема в будинках і гарячих вбиралень», «ми Росія, велика держава»… Ще трішки й буде «та пішли вони, ці косоокі, подалі». Тобто Москва зрозуміла.

Ми пам’ятаємо діапазони й синусоїди стосунків китайських диктаторів і російських. Нічого доброго для кремлівських шахраїв на цьому шляху більше не буде.

І як же зараз гратиме Кремль у війні проти України? Сценарій зрозумілий: Кремль нарощує так звану оборонну промисловість і починає готувати мобілізаційні кроки.

З мобілізаційними кроками дуже складно. Перший такий серйозний масовий рух – я б не назвав його антивоєнним, цей рух матерів і дружин мобілізованих, там нема нічого антивоєнного, адже вони не кричать «припиніть убивати українців» - ні, вони кричать «нехай замість наших синів і чоловіків ідуть інші чоловіки вбивати українців».

Поза тим, це створює дуже серйозне напруження для Москви. Ці мобілізовані випадково там опинилися, ці 300 тисяч людей, як у царській Росії, приречені на довічну військову службу. Тобто їх урешті-решт всіх мають убити за роки війни. Це дуже логічно: цим 300 тисячам, яких якимось дивом завербували, замобілізували півтора року тому, їм уже не вдасться - ці люди тепер там убиватимуться.

І взагалі я бачу в цій кампанії, ми ж бачимо, яка жахлива кампанія спрямована на Україну, в тому числі й американськими ліволіберальними ЗМІ.

Так звана якісна преса - New York Times, Washington Post, від них усіх же ж одне й те саме проросійське виття лунає, мовляв, Україна провалила наступ. А який може бути наступ без авіаційної підтримки? Так, ми їм співчуваємо, вони жертви агресії, але вони все одно не зможуть перемогти росіян, тож нумо вести переговори, погоджуватися на якісь територіальні поступки. Величезна кампанія спрямована на Україну синхронно: і російська пропаганда, і ліволіберальна в Америці. Тому що Москві у відчаї треба затягти Україну в перемовини, поки вона не отримала нарешті вирішальний пакет зброї, який уже погоджено - винищувачі F16.

Українські пілоти, на жаль… Так, я розумію, скільки разів ми говорили про ці винищувачі, все було б добре, якби вони були пів року тому, і було б добре, якби вони були зараз, але є так, як є. Вони будуть за два-три місяці максимум. Москва до нестями боїться цього кроку, який зламає, звісно, цю патову ситуацію, про яку казав Залужний у своїй знаменитій статті, і тому несамовито намагається затягти Україну до якоїсь подоби переговорів.

Як у Вашингтоні зреагували на статтю головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного? Адже це було адресовано нашим західним партнерам, він дуже чітко сказав: війна вимагає ресурсів - війна з Росією вимагає подвійних чи потрійних ресурсів.

Я абсолютно згоден: стаття написана англійською мовою, адресована нашим західним союзникам. Я навіть підозрюю, що він узгодив зі своїми військовими колегами в Пентагоні й адресував західним політикам. Основний висновок статті: так, склалася патова ситуація, жодна зі сторін не здатна на серйозний наступ, але Україна, на відміну від Росії, може зламати цю ситуацію, отримавши зброю. І вся стаття: зброя, зброя, зброя, винищувачі, далекобійні ракети, снаряди.

І ви питаєте щодо реакції. Реакція адміністрації – позитивна, про це дуже важливо наголосити, що наразі в адміністрації щодо питання Ізраїлю й України тон задають Блінкен і Остін. А Саллівана та Бернса, цих відвертих ворогів України, ми чуємо зараз набагато менше. Тому й було надано останнім часом ATACMS, ми чекаємо на літаки.

Але статтю прочитала й спотворила на свою користь ця ліволіберальна преса. По-перше, вони замінили термін «патова ситуація» Залужного на «глухий кут», причому приписали це як глухий кут України в результаті провалу наступу. А це угруповання тягнеться ще й в інший бік, я вам уже про нього доповів - мовляв, схиляймо Україну до переговорів.

Ніколи цього не буде, я вже втомився в кожній передачі цитувати дуже жорсткі заяви Байдена, Блінкена та Остіна, що це війна сил зла - тиранів та вбивць, так він характеризує того ж Путіна і ХАМАС, - проти України та Ізраїлю, волелюбних народів світу, і ми ніколи не дозволимо успіху.

Пригадайте, які ресурси кидалися США та їхніми європейськими союзниками на боротьбу проти іракського різника Саддама Хусейна.

Нам нема потреби бігти один до одного, ми про це говоримо два роки, і те саме каже Залужний: зброя, зброя, зброя. Що нам залишається – нам залишається вимагати зброю й очікувати, що вона надійде, ті ж самі літаки. Це ж реальні люди – українські пілоти, я гадаю, їх сотні готують.

Звісно, я продовжив би історичні аналогії ваші та генерала Залужного. Коли була корейська війна, Радянський Союз брав у ній щонайактивнішу участь. І, власне, завдяки участі СРСР, пілотів насамперед, ця війна закінчилася начебто внічию. Якби вона закінчилася повною перемогою Південної Кореї, то й холодна війна закінчилася б не в 1991 році, а в 1953-му. Але там Радянський Союз не готував північнокорейських пілотів – він направив своїх пілотів, вони лише мали прізвища Лі Хуїн, Лі Сін тощо.

Лі Сі Цін.

Так. Що заважає дозволити Україні, адже воюють добровольці американські, залучити кілька сотень найкращих американських пілотів-добровольців, якщо потрібно, надати їм українське громадянство, і на тих самих американських літаках вони завтра ж прилетять і розрубають цю патову ситуацію. Знов таки необхідна політична воля. Нумо ставити таке питання перед нашими американськими друзями.

Але корейська війна закінчилася після того, як здох Сталін. На неї пішла велика кількість ресурсів, зокрема людських. І були задіяні війська Організації Об’єднаних Націй. Радянський Союз тоді «проспав» засідання й не скористався можливістю заветувати це діло. ООН виставила дуже потужний контингент. На превеликий жаль, ми бачимо: напівімпотентна ООН зараз не здатна згенерувати подібного рішення.

Радянський Союз не «проспав» - Радянський Союз утнув дурницю: вони бойкотували засідання Ради Безпеки, протестуючи проти присутності представника Чан Кайші від імені Китаю, і наполягали на тому, щоб приїхала людина від Мао Цзедуна. Це тоді дорого коштувало.

Ми ж пам’ятаємо обставини цієї війни, вони дуже цікаві. Мак-Артур прийняв командування. Та коли вже північні корейці майже скинули Південну Корею в море, він звільнив не лише Сеул, а й Пхеньян і дійшов до корейсько-китайського кордону, після чого китайці кинули просто орду двохмільйонну так званих китайських добровольців. Мак-Артур заявив, що є лише один спосіб протистояти цій орді – застосувати ядерну зброю. Проти цього категорично був президент Трумен. У результаті війна закінчилася внічию.

Ця історія ілюструє дещо сьогоднішню ситуацію в Україні. Дуже роздувається гостро - журнал Economist, дуже ворожий до України, написав учора про жорстку боротьбу між Залужним та Зеленським. Я вам скажу: історія всіх світових війн вчить, що між політичним керівництвом і військовим завжди дуже складні відносини, тому що в політиків і військових відрізняється оптика погляду на проблему – політична логіка і військова. Тому в певних розбіжностях немає жодної трагедії, нічого незвичайного. Потрібно лише, щоб ці творчі спори й розбіжності в поглядах не переходили на рівень особистих амбіцій і якогось політичного суперництва.

Потрібно лише, щоб усе залишалося за закритими дверима, а в публічний простір виводилися спільні фотографії за столом, де прокреслюються секретні стрілки.

Мої висновки ґрунтуються на думці, яку я багато разів висловлював раніше: небезпечнішим для Путіна є те, що значні гравці, багато силовиків наприклад, розуміють, що війну програно. Відхід Китаю – це дуже важливий чинник. А крім того, у нас не було сьогодні часу обговорити ситуацію на Близькому Сході. 

Мені видається, що там Ізраїль і США готуються до спільної атаки на «Хезболлу» й Іран, недарма там вештаються дві авіаносці групи США. І от, якщо буде вибито ще одного союзника Путіна – Іран, це обвалить позиції Путіна всередині.

Адже, ще раз повторюю: недооцінили сенс заколоту Пригожина. Пригожин виступав не проти Шойгу та Герасимова, останні виступи Пригожина були абсолютно антивоєнними: «Не ми придумали цю дурну війну». А в останній день пам’ятаєте, що він казав? Що 24 лютого жодної загрози не було Донбасу від НАТО.

Справа не в Пригожині, ми ж бачимо, що Пригожина підтримували вельми авторитетні військові. Ніхто з них – ні контррозвідка ФСБ, ні ГРУ Міноборони не виконали наказ Путіна зранку 26-го про знищення Пригожина.

Це означає, що серед дуже багатьох силовиків розуміння марності цієї війни давно назріло.

І ці люди – справа не в тому, що вони противники війни, проти вбивств, вони думають про більш серйозні речі: як зберегти владу та власність у країні, що програла війну. І ці люди вирішать долю путінського режиму.

Якщо Путін лежить у холодильнику й вони кілька місяців тримають двійника чи трійника для того, щоб поставити когось на так званих виборах – Путіна чи іншого, того самого Патрушева, тоді вони мали б розганятися вже. Але ми бачимо, що болото замерзло.

Доведеться це болото підривати новою західною зброєю, яка нам надійде, і геополітичними поразками сил пітьми на Близькому Сході. Ці дві обставини гратимуть на нашу користь і вони визначать хід війни.

Мені очевидно, що дві місії, які зараз узяв на себе Байден, точніше доля, історія на нього поклала, - головнокомандувача збройних сил США четвертої світової війни проти сил абсолютного зла та кандидата від Демократичної партії на виборах - суперечать одна одній. Тому що головна ліволіберальна тусовка Демократичної партії, половина її виборців проти перемоги Ізраїлю й проти перемоги в Україні. Вони належать до Voralche, яка сповідує вину американського імперіалізму перед пригнобленими народами світу тощо.

І щодня до Байдена приходять – у нього ж є політтехнологи – і кажуть: пане президент, наші голоси просіли серед мусульман, просіли серед африканського населення, просіли серед лібералів, просіли серед молоді - зробіть якусь антиізраїльську прохамасівську заяву. Це ж неможливо. Тому саме час Байдену заявити, що він відмовляється від участі в президентських виборах, тому що перед ним стоїть набагато важливіше завдання – перемога США і вільного світу у світовій війні. І ось на виконання цього завдання він і зосереджує всі зусилля. Інакше він муситиме безперервно в’юнитися перед своїм ліволіберальним крилом і тим самим прирікати США та своїх союзників на поразку.