Прем’єр пішов та обіцяв повернутися
Завтра нас очікує закрите засідання парламенту, яке вже встигли охрестити «історичним».
Метою цього засідання є, під тиском відставки уряду, провести через ВРУ секвестр бюджету та зміни до податкового законодавства без яких не буде чергового траншу підтримки Міжнародного валютного фонду. А, відповідно, економічні труднощі, яких восени очікують всі, будуть настільки глобальними, що виграти вибори діючій владній команді (яку командою можна, звісно, назвати з великою умовністю) у складі людей Порошенка, «Батьківщини», «УДАР» та «Свободи» буде дуже важко. Навіть, зважаючи на те, що у цьому квартеті явно не буде синергії і буде намагання перекладати відповідальність на будь-кого окрім себе коханих. І це все на тлі війни, яку і далі сором’язливо прийнято називати АТО…
Парламентарі та урядовці загралися. У країні в стані війни все, що відбувається, має фактично відбуватися за шкалою координат як перемогти у війні. І всі кроки, які здійснюються на політичному поприщі, мають кваліфікуватися по цій шкалі: допомагає перемогти у війні або не допомагає.
Активне після ЄвроМайдану громадянське суспільство досить загально, нечітко артикулює свої вимоги. Всі вимагали перевиборів до Верховної Ради, і тиждень тому політики пішли на виконання цього завдання. Насправді розвал коаліції готувався задвого до минулого четверга – представники Адміністрації Президета та й сам Президент у спілкуванні з представниками посольств називали дату 26 жовтня, як найбільш ймовірну дату дострокових виборів.
Власне під неї і підводився розвал коаліції. І так склалося, що міжнародна спільнота знала про дату виборів раніше за українську громадськість. Й не дивно – саме міжнародну спільноту діюча влада сприймає як головного донора України. Податки українці і так платитимуть, а от черговий транш МВФ чи ЄББР втратити можна. Тому діалог з українською громадськістю можна і симулювати, а от з міжнародними донорами треба бути уважними.
Та й не тільки у питані виборів. Питання військового стану верховне командування обговорює в першу чергу знову ж таки не з українським суспільством, а прислухаючись до думки тієї ж світової спільноти. А у німців-французів-італійців на слово «війна» родова травма – це ж вони воювали весь початок 20 століття. Так, при введенні військового стану зупиняться і ті дрібні інвестиції, які нарешті почали надходити. Так, при оголошенні війни треба буде називати супротивника, тобто визнавати денеери-ленеери чимось більшим за терористичні організації, або відверто говорити про війну з Росією.
Тому хай буде АТО, але зі зрозумілими поясненням, бо мимрення генерала Гелетая про те що у військових немає кадрів для створення військових комендатур на звільнених територіях звучить як слабенька відмазка: десятки тисяч добровольців місяцями чекають повістку з воєнкоматів чи марудяться на полігонах, а у нас немає кадрів. Наскільки нелогічною за таких умови виглядає масова мобілізація – говорити не доводиться.
На жаль, в умовах війни, цілісної владної команди, консолідації політичних сил, яка утворилася на Майдані, і яка зараз представляє фактично весь спектр влади, не відбулося. Кожен далі веде свою політичну гру, не зважаючи на АТО, намагаючись заробляти певні політичні бали. Це надзвичайно небезпечно, тому що проти нас воює тоталітарна система, проти нас воює дуже гостро заточена інформаційно пропагандистська машина.
Якщо порівняти заголовки зарубіжної преси після падіння Боїнгу і після відставки Яценюка, то вся західна преса писала про колапс ситуації в Україні. Британські та американські (достатньо прихильні до нас) газети ряснію заголовками «Реформи зупиняться», «В Україні колапс влади». Це навіть урозумінні наших можновладців величезний виклик а в цей час не виходить жоден політик найвищого рівня і не говорить, щось на кшталт: «Друзі, це все робочі моменти, це в нас тривають дискусії. Нормально, в нас демократія. Це ж сильна сторона - у нас триває АТО, а ми в той же час допускаємо плюралізм думок. Ми не Росія, де всіх загнали під стіл, ми справді цінуємо європейські цінності».
У час війни політики мають виступати гравцями цього єдиного інформаційного фронту. З одного боку, пояснювати суспільству, що сталося і як, а з іншого – створювати привабливу картинку для зовнішнього світу. Допомагають не слабким, а тим, хто готовий боротися за власне майбутнє. А у нас – політичні маневри, суспільство залишене сам на сам з поясненням важкої ситуації і, як завжди у таких випадках, починає голосіння на тему «зливають».
І в цей час інформаційний центр РНБОУ переноситься з відкритого майданчика, до якого звикли всі міжнародні кореспонденти, з Українського кризового медіа-центру в готелі Україна в «Інтерфакс». Логіку шукати можна довго, але є одне правило – не варто змінювати те, що довело свою ефективність. Дрібниця, скажете ви і будете цілковито праві. Бо що перенесення інформаційного центру, коли є можливість відставки уряду.
Це все (розпад коаліції, заяви Прем’єра) має шанс так і залишитися просто політичною грою. Взаємодемаршем, так сказати. Президент ініціював розвал коаліції, показавши головних друзів-конкурентів з «Батьківщини» гальмівниками процесу перевиборів, а Яценюк і ко показали, що без врахування їх думки навряд-чи можна зберегти привабливість процесів керування державою. І при цьому всі залишилися при своєму: уряд не у відставці, далі діє, Яценюк є прем’єром і має всі шанси ним і залишитися до виборів, Порошенко далі демонструє здатність керувати процесами в умовах мінімальної їх керованості.
Нас чекають перевибори. Скоріш за все за старою змішаною системою, скоріш за все серед вже відомих партійних команд, які мають представництво у парламенті. Скоріш за все вибори нічого не змінять. Замість єфромових-чечетових чи фірташів-льовочкіних прийдуть їх подільники нижчого рангу (мажоритарка в допомогу, як то кажуть, а як ні радикал Ляшко підсобить). Шанс для нових політичних команд, які проявили себе на ЄвроМайдані з’явиться лише у випадку їх консолідація як між собою, так і з впізнаваними політиками, які зараз не перебувають у ротації діючих парламентських гравців (Гриценко, Парубій, Садовий, Квіт та інші можуть бути прикладами, але дуже умовно). А амбітність партій з рейтингом, який прямує до нуля куди вища ніж у партій з підтримкою у мільйони українців. Бо тут змагання йде на кількість фолловерів у ФБ, тобто у зовсім іншій паралельній реальності. І витягти їх в оф-лайн може лише виборча кампанія, на якій власники призу глядацьких симпатій всіх соцмереж просто сядуть в калюжу, змарнувавши черговий шанс.
Отож, Прем’єр пішов, але обіцяв повернутися. Політична гра триває. Суспільство здобуде в ній бали лише тоді, коли перестане вестися на «Гру престолів» і навчиться диктувати реальний порядок денний, а не його імітацію. Зміну виборчих правил, а не формальні перевибори. Відкриття реєстрів власності, а не заяви про продаж машин ДУСі. Делегування в уряд професіоналів з повноваженням кардинальних змін, а не прикриття проблемних міністерських посад ніби то представниками ЄвроМайдану. За інших умов наші прем’єри та президенти постійно повертатимуться і повертатимуться. Якщо не у крісло можновладця, то в ролі мирителя України з терористами.
- Актуальне
- Важливе