Конституційний Суд і дилема судової реформи

Діяльність консттитуційного суду у демократичній державі є ключовим фактором задля забезпечення захисту прав людини від свавільних дій влади. Адже ступінь легітимності конституційного суду поряд з парламентом, як не дивно, є приблизно однаковою -- адже 226 парламентаріїв, які ухвалюють закон у момент ухвалення конкретного закону не завжди відображають дійсну волю громадян. Це вже аббат Сєєс -- один із творців французької Декларації прав людини і громадянина, -- сформсулював доктрину представницької демократії, утіленням якої є наша Верховна Рада.

Правда, на відміну від парламенту Конституційний Суд не формується шляхом виборів народом, оскільки кандидати на посаду суддів не можуть вести виборчих компаній -- це було б оксюмороном. Для формування Конституційного Суду ключовим є гарантії незалежності статусу суддів, які мають бути реальними і дієвими.

В Україні склалася специфічна конституційна система, в силу якої однією із гарантій незалежності Конституційного Суду стало його формування на паритетних засадах Верховною Радою, Президентом і зїздом суддів, шляхом призначення на посаду по шестеро суддів. У такий спосіб є ніби репрезентовані три гілки влади і вони забезпечують збалансованість і нейтральність Конституційного Суду. Однак при режимі Януковича шляхом укладення сумнівного, з точки зору гарантій незалежності судової влади Закону про судоустрій і статус суддів, вдалося взяти суддівський корпус під повний контроль, в тому числі і конституційних суддів, призначених зїздом суддів України.

Саме це стало одним із провідних факторів зміни фактичного згортання конституційного порядку руками самого Конституційного Суду, який по ідеї мав би стояти на його захисті. Спочатку було ухвалення всупереч правової позиції, якій було півтори року, рішення про те, уряд може формуватися не лише коаліцією партій, чисельність якої має складати пралментську більшість, а й за рахунок позафракційних депутатів та депутатів, які входять і в інші фракції. Це стало першим кроком для можливості концентрації влади у руках Януковича.

Натомість, я пригадую словацький Конституційний суд, який протягом 1996 - 1998 років мужно відстоюючи свою незалежність захищав права опозиції від тиранії парламентської більшості одіозного Премєра Мечяра, якого у той час поряд із Аляксанрой Лукашенкой називали "останнім диктатором Європи". Все це скінчилося поразкою партії Мечяра на парламентських виборах 1998 року і він вже жодного разу не формував уряду.

Отже, річ у більш глибинних речах. Неписаним правилом, courtesy rules у діяльності конституційної юстиції є те, що конституційні суди мають формуватися із числа професорів права, авторитетних правозахисників, адвокатів, а також певного числа (до четверті його складу) суддів-процесуалістів, які мали практику у верховних судах. Як правило, конституційні судді мають спеціалузватися на конституційному праві, публічному праві, а також цивільному праві. Це повязано з тим, що основна місія конституційних судів -- обмеження сваволі влади, яке найбільш інструментально забезпечується саме шляхом захисту прав людини. До прикладу, у період 2008 -- 2012 роки Конституційний суд Чехії складався майже на дві третини із числа дисидентів, які були професорами права або відомими адвокатами чи правозахисниками з юридичною освітою. Це визначає високий етос та істотно обмежує, або навіть унеможливлює, сервільність перед владою з боку конституційного судді.

Натомість, у нас протилежна картина. Конституційні судді, що призначаються зїздом суддів, не є суддями у власному розумінні, а законниками у сенсі Монтескйо, який говорив, що судді є "слугами закону". Хоча це суперечить призначенню конституційного судді, який покликаний перевіряти закони на предмет їх конституційності. З урахуванням того, що і за роки незалежності України у нас не було насправді незалежного правосуддя (не будемо говорити про пріснопамятний СРСР), то конституційні судді із числа загальних судів слабко орієнтуються у складних питаннях конституційного права, які мають часто міждисциплінарний характер.

За такої ситуації доволі складно говорити про очищення судової влади, оскільки саме Конституційний Суд став на своєрідному перехресті. У його провадженні є справа про конституційність Закону про поновлення довіри до судової системи. Не зважаючи на дивакуватість назви закону, адже законами не можна поновити довіри до суддів і судів, він має на меті переатестацію суддів та введення певних тимчасових обмежень щодо доступу до суддівських посад для окремих категорій осіб. Цей закон розглядається після Революції гідності як один із правових засобів очищення судової влади від суддів, які ухвалювали рішення, які вочевидь вступали у суперечність з правами людини.

І це не дивно. Маючи досвід викладання у Національній школі суддів, автор цих рядків доволі часто зустрічається із ступором у суддів, а в деяких -- істерикою, коли згадується трискладовий тест (критерії допустимих меж обмеження прав людини -- на основі законі, небхідність у демократичному суспільстві, доречність і достатність обмежувальних заходів). При цьому, багато суддів не слідкують за останніми науковими публікаціями, що до речі входить у обовязок будь-якого студента юридичного факультету, а також за змінами у судовій практиці не лише в Україні, а також принаймні у практиці Європейського суду з прав людини. Адже погодьмося, що суддя і студент це не одне в теж.

Це також вибива грунт з-під конституційного судду. Він не має силу меча, ні силу гаманця, в нього лише -- сила аргументу і мантія. І все. Таким чином, справжній конституційний суддя володіє владою в силу аргументу, а не через аргумент сили. Тому критично важливо бездоганна репутація судді і належний рівень компетентності.

Як видно із публікацій медіа, у справі щодо конституційності Закону про повновлення довіри до судової влади твориться щось просто несосвітенне. Згідно із засадами незалежності і безсторонності суддів, а також принципом належного суду, не можуть брати участь у процесі судді, які у тій чи іншій процесуальній якості брали участь у вирішенні питання. що є предметом судового розгляду. Лютих суддів-законників, себто затятих нормативістів попрошу уважно почитати з приводу принципу належного суду, який начебто не зафіксований у тексті Конституції України, до Монреальських принципівнезалежності судових органів (http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_201). У статті 3.2. цього Закону зазначається, що має здійснюватися перевірка щодо суддів, які ухвалили рішення, які визнано Європейським судом з прав людини такими, що порушують права людини, які гарантуються Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1188-18).

У рішенні ЄСПЛ у справі Салов проти України, у параграфі 28, вказано особу судді, що головував у справі і працював у Куйбишевському районному суді міста Донецька (http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/980_428) і шляхом вивчення біографій на офіційному сайті Конституційного Суду не важко знайти особі цього судді. Саме формулювання цього Закону свідчить про явний конфлікт інтересів. Автора взагалі дивує, як ця особа була призначена суддею-доповідачем у цій справі, оскільки це є прямою дискредитацією Конституційного Суду як інституції з правового захисту Конституції. За всіма канонами безсторонності і незалежності суду це по суті має тягти наслідком відставку судді та його відповідальність за те, що при ухваленні рішення у справі Салова у свій час навіть було "не досуг" почитати знамените рішення ЄППЛ у справі фон Ганновер проти Німеччини чи рішення у справі Лінгенс проти Австрії, що вже стали класичними з цієї категорії справи.

Ця справа насправді є лакмусовим папірцем для Конституційного Суду. Вона є екзаменом на мужність і зрілість суддів, які мають дійсно безсторонньо вирішити її по суті. Але сам Конституційний Суд має попіклуватися тепер про чистоту своїх рядів, оскільки на юридичному фронті вони знаходяться на передових позиціях...

І судді мають памятати, що на Сході України гинуть хлопці в зоні АТО саме задля поновлення конституційного порядку...

І окроплена кровю українців земля під Щасливим, Зеленопіллям, Шахтарську закликає до їх сумління...