Безкарність перепрошень

І такі невеселі думки частішають із загостренням суперництва еліт, у якому нема ні правил, ні такту, ні елементарної людської порядності. У країні, де заради приховування правди можна закатрупити журналіста бейсбольними битами, не кажучи вже про інші, менш «екзотичні» методи розправи, рівно ж, де брехня іноді коштує тисячі зелених папірців, – у такій країні, здається, годі навіть заікатися про свободу слова. Вона є і її нема, ця невловима птаха, – тому так легко політикам маніпулювати поняттями, щораз тицяючи загалу здевальвований постулат: «що не заборонено, те дозволено».

Насправді ситуація виглядає карикатурно і безвідрадно. Можна замордувати комп’ютер тисячами гнівних і образливих слів на адресу чиновника, після яких порядна людина, мабуть, або подала б до суду, або втекла б світ за очі, і нічого не зміниться під сонцем. Ти приходитимеш до редакційного офісу, братимеш з поштової скриньки листи з новими неспростовними фактами, тобі телефонуватимуть тисячі обурених вчинками твого «антигероя», – а він… Він спокійно ніжитиметься у своєму кріселку, посміюючись над твоєю писаниною, і мріятиме, куди ж то чкурнути на відпочинок за вкрадені гроші. Коли ж справа дійде до опінії окресленого кола його спільників (партії, установи, клубного товариства), то, у ліпшому разі, він вибачиться за свою недолугість, склеїть дурника, скаже, що більше так не робитиме… Діставши облизня, ти знайдеш інший об’єкт для своїх гнівних філіппік, і ваші шляхи з антигероєм розійдуться, як у морі кораблі. Йому світитиме спокійна старість з пенсією державного чиновника, тобі ж – перманентна боротьба з вітряками.

«Роль ідіота – прекрасно, – зауважив у «Спаленій карті» Кобо Абе, – але коли з тобою свідомо спілкуються, як з ідіотом, – це ускладнює спілкування».

Нічого не ображає болючіше, ніж оця безкарність вибачень. З’ясовується, що знецінюються не тільки твої слова, але й інші легко та безпечно кидають їх на вітер, тверді у своєму переконанні, що пісок у вічі спрацює, що хтось уважатиме його найвагомішим аргументом, що ерзацкаяття замурує усім писки, випере закаляний мундир.

Жодних натяків на закон з уст законників, жодних зобов’язань, жодних сатисфакцій.

Деякі редакції, правда, починають діяти адекватно, не маючи ні йоти сумніву у тому, що несусвітнє перебріхування фактів сприйматиметься щонайперше, за «попсу», приводом для з’ясування стосунків між потерпілим і кривдником на сторінках видання, у гіршому разі – підставою для кількох рядків з вибаченнями на адресу здифамованого. Насправді ж – це потурання девальвації фаху, це позиція безвідповідальних маніпуляторів, за високим рахунком – не журналістика. Зрештою, кожен поводиться, як вміє і як йому зручно.

Тільки не переконуйте мене, що це – демократія високого штибу. Це, радше, банальне беззаконня, на тлі якого наразі не сприймаються ні ті, хто мовить щиро, ні ті, хто застерігає від наслідків «безкарних вибачень».