Конституція: військово-стратегічний вимір

Чергову конституційну новелу, яку розгорнуто в Україні, слід розглядати у двох вимірах:

1. внутрішній, тактичний - як і кожен попередник, діючий глава держави не переслідує іншої мети конституційних змін, крім зміцнення особистої влади;

2. зовнішній, стратегічний — вперше бенефіціарами української конституційної еквелібристики виступають зовнішні гравці, перш за все, Путін.

В даний поточний момент конституція в Україні стала центральним пунктом стратегії Путіна у війні з Україною і першим питанням геополітичного порядку денного на континенті.

Як відомо із геополітичних букварів, війна — ніколи не є метою, а завжди є засобом.

Яка мета Путіна? Захоплення території в парадигмі 18 століття? Ні. На відміну від Петра першого чи Катерини другої нинішній кремлівський  “цар” - не “собіратель земель” а “собіратель” крадених капіталів.

Цілей у Пітіна дві, які випливають одна з іншої:

1. недопущення в Україні встановлення цивілізаційних цінностей західного світу, які є полярними до цінностей євроазійських, що є єдино можливою “питательной средой” для політичного і фізичного існування Путіна;

2. недопущення входження України у євроатлантичний світ шляхом політично-правової імплементації (вступ у ЄС і НАТО).

Розв”язана війна, яку українська влада під диктовку Путіна вважає такою, якої немає, практично зупинила євроінтеграцію. Фейкові картинки підписання асоціації, яка відкладається, є лише димовою завісою анулювання реальної інтеграції.

У цій точці геополітичної біфуркації Москва мети досягла і потреба у збройній агресії відпала.

На утримання завойованих позицій і закріплення кінцевої мети (недопущення євроінтеграції України) у Путіна є зброя, сильніша навіть від ядерного арсеналу Росії.

Ця зброя — троянський кінь “Лугандон”.

Утворивши криміногенний анклав із донецьких зеків і феесбешно-грушних м”ясників, включно із мільйонами зомбі-заручників, на наступній, теперішній  стадії  Кремль ставить перед собою нове завдання - інтеграція цієї ракової пухлини у ослаблений - економічно і морально - суспільно-політичний організм України.

Збереження  Лугандону у складі України означає:

1. впровадження (внедрение) у політичний клас України московської агентури, в порівнянні з якою Царьов, Колісниченко, як члени фракції ФСБ в українському парламенті за Януковича, виглядатимуть невинними ягнятами;

2. управління  Кремлем через легалізовану агентуру зовнішньою і внутрішньою політикою України, включно із правом вето на прийняття історичної стратегії;

3. блокування найменших спроб переведення євроінтеграції із нинішньої фейкової  у реально-конструктивну;

4. ліквідація України не мілітарною агресією, а ілюзією територіальної цілісності;

5. прискорення економічного банкрутсва України шляхом навішування на її бюджет відновлення Донбасу, який перетворив на руїни Путін;

6. ментальна віл-інфікація України раковою пухлиною Лугандону, що неминуче призведе до її національно-державної смерті.

Збереження Лугандону у складі України на фейковій мові українського офіціозу і у відповідності до московських інструкцій   формулюється - в розрахунку на патріотичних чайників, як збереження територіальної цілісності неньки-України.

Якщо поставити питання руба — хто на сьогоднішній поточний момент виступає палким і просто несамовитим глашатаєм територіальної цілісності України? Елементарний контент-аналіз показує — Лавров і Путін.

Запущено новий слоган другого етапу російсько-української війни” - “Крим — наш. Донбас — ваш.” Але під нашим котролем.

Виходячи із цієї стратегії цілковитого контролю над Україною з метою її дезінтеграції з Євроатлантикою, а відтак з наступною ліквідацією, як національно-державного утворення, засобом збереження Лугандону у складі України і служать так звані конституційні зміни.

От у чому “історичне” значення цієї прокремлівської бодяги, яка надає санкцію на перебування російської армії на території України і передбачає легалізацію російської влади в Україні.

Конституційна інновація - у цілковитій відповідності із проектом Кремля - передбачає збереження Лугандону у складі України на рівних правах зі всіма іншими територіями України, а саме -  із фундаментальним правом  обирати і бути обраним.

Правом бути законно  обраним хоч у місцеву владу, хоч у Верховну раду вбивць  тисяч синів України  типу Гіві чи Мотороли, які у відповідності до конституційних змін будуть завтра сидіти у парламенті у Києві поруч із Ярошем чи Шухевичем.

Інтригує зовнішньополітичний аспект.

Європа розгорнула шалений тиск на Україну під омофором звинувачення у невиконанні “Мінська-2” з метою виконання плану Путіна “зі збереження територіальної цілісності України”. Навіть аполітична контора Піноккіо миттєво виконує вказівки із Брюселя і Берліна.

Чому так? Нічого нового і дивного.

Черговий приступ політичної сліпоти Брюселя.

Є три групи адептів, що зависли на стратегії Путіна і тиснуть на Україну, хоча тиснути на того, хто не чинить опору зовнішнім центрам управління Україною, - штука більш, ніж проста.

Перша група — куплені. Палкий друг Грьодера Штайнмайєр попросту прислухається до порад старшого  товариша, який отримує зарплату у Газпромі.

Друга група — налякані. Ті, не куплені Москвою європейські функціонери найвищого і середенього рівня, які силкуються вірити, що  збереження Лугандону у складі України  може стати засобом припинення війни у Європі, яку алегорично називають АТО.

Третя група — прагматики. На відміну від куплених Москвою і засліплених страхом перед Москвою вирішальним є  цілком прагматичний сектор європейського істеблішменту, який підтримує план Путіна “територіальної цілісності України”, виходячи із національних інтересів — із національних інтересів ЄС і НАТО.

А інтерес цей кардинально відрізняється від національного інтересу України. Хто сказав, що євроінтеграція України є стратегією ЄС і євроатлантичної цівілізації загалом? Між нашою інтеграцією із ними і їхньою інтеграцією із нами — нема знаку рівності. Арифметика у геополітичній тригонометрії про зміну місць доданків не працює.

Нема у європейській політичній стратегії такої мети, як інтеграція України. Може бути ситуативний маневр на рівні тактики, який за потреби можна анулювати, але не стратегія.

Більше того, якби Україна, з подачі Мотороли, Гіві  і Путіна раптом дала собі спокій і, втомившись до безтями, змирилася із гіркою долею і розвернулася на 180 градусів від цієї фата моргани євроінтерації - рішенням парламенту, підтриманого знекровленим і зламаним народом, вступила у Євроазійський союз, якби отак раптом   світ перевернувся в Україні, то що Європа?

Більш, ніж ймовірно, що  Європа лиш би із полегшенням зітхнула. Європа би аплодувала мудрості історичного копромісу, який відвернув світову війну, про що на днях сказав у припливі відвертості Саркозі, який не так двано “визволяв” Грузію від Росії.

О ні, від нас би не відвернулися. Нам би галантно дякували за те, що ми — уже вкотре у епоху пост-модерну - принесли себе у жертву заради них. Бо у цьому її інтерес — інтерес Європи.

У чому інтерес України?

В України у цю криваву доленосну мить історії є два національні інтереси:

1. збереження держави;

2. вступ у Євроатлантику.

        Виходячи із цих стратегічних національних інтересів, необхідно:

1. зірвати стратегію Путіна стратегією України, а саме - прирівняння Лугандону до Криму, як до тимчасово окупованих територій;

2. закріпити у констиційних змінах цю стратогему, з якої випливає категорична неможливість легалізації “троянського коня” шляхом виборів. На окупованих територіях країна, у якої ворог забрав ці території, вибори не проводить;

3. припинення фінансування та бюджетного утримання окупованих територій Лугандону за аналогом окупованих територій Криму, припинення функціонування української національної валюти гривни на тимчасово окупованих територіях;

4. блокада тимчасово окупованих територій — поступове, без зайвої реклами,  припинення подачі води та електоренергії;

5. широкомасштабне розгортання - на рівні національної стратегії - переселення громадян із тимчасово окупованих територій Лугандону на територію України на максимально привабливих умовах соціального забезпечення;

6. нарощування військового потенціалу на лінії зіткнення із військами Росії, дислокованими на тимчасово окупованих територіях Криму і Лугандону;

7. розгортання на тимчасово окупованих територіях та у тилу ворога партизанського руху (імені Сидора Ковпака) на кшкалт ефективно діючих формувань “Тіні”;

8. проведення на території Лугандону диверсійних операцій елітних підрозділів  ЗСУ з метою фізичної ліквідації мілітарно-політичної, зеківсько-грушної верхівки Лугандону;

9. перенесення діяльності орієнтованого на російськомовне населення “Опозиційного блоку” на окуповану територію із центром у Донецьку ( “Підпільний обком діє”);

10. створення на базі переселеного із окупованих територій соціуму партійно-політичних струкутр, альтернативних проектам ФСБ-ГРУ, відомих, як ЛНР і ДНР.

Така національна стратегія України називається стратегією визволення тимчасво окупованих територій від окупанта. Альтернативна і запущена стратегія під кодовою назвою “Конституційні зміни” означає анулювання євроатлантичної перспективи України, як програма мінімум, і ліквідацію держави шляхом блокування її функціонування і розвитку інфікацією Лугандоном, як програма максимум для Кремля.

Американський мислитель українського походження, професор Олександр Мотиль так сформулював поточний момент у ході російсько-української війни: хто візьме на себе контроль Донбасу, той війну програє.

Залишається додати:  програє не лише війну — програє Україну.

Василь Базів, президент Українського центру глобальних та національних стратегій.