"Діалоги з совєтами" Вінценза: чутливий мікрокосм гуманіста

Співчуття жертвам лих рефлекторне, та ніби голоси вселенського принципу балансу врешті-решт нагадують і про людську природу виконавців катастроф. "Діалоги" — осмислений обмін інформацією між сторонами — видають зацікавлення в іншому та налаштовують на вилюднення "гвинтиків системи", і цей погляд тривожить у зародку.

Громадянин прикарпатського "пограниччя" — строкато переплетеного простору культур та народів — поляк серед українців, "пан", за якого вступається останній халупник Петрусько, "капіталіст" із нафтовими свердловинами, котрого визнають народником самі Совєти, Станіслав Вінценз незвично реагує на утворений Молотовим і Ріббентропом новий порядок — відмовою від усіляких поділів та породжуваних "фаталізмами" розмежувань письменник займає позицію без позиції майже незалежного спостерігача, що табула раса пізнає одну з "двох гігантських систем", змова яких стала точкою відліку цілому світу.

Чутливий мікрокосм гуманіста геть позбавлено присудів та упереджень, політично забарвлених розмислів чи елементів ідеологічного диктату — сьогодні літератор боровся б з "мовою ворожнечі" і палко агітував проти "стереотипів".

"Космополітичне" опонування вкоріненим уявленням виходить за межі літературного прийому: в’язень знаходить "різні відтінки" у НКВД, жорстокість якого вбачає "тільки в самій інституції, її безмежній владі", намагається похитнути "неодмінне відчуття вищості польського селянина над росіянами" у сусіда по камері і якось навіть переживає "блаженні" ночі у позбавленому волі місці. Серце полоненого совєтами "пана" не озлоблюють ані арешт, допити та ув’язнення, хамство та лайка совєтських виродженців, пропагандистські тиради та абсурдність нового світу соціалістичного. Негаразди згадуються "дрібним шрифтом", курйози в’язничного життя, рясні дотепи та колоритні співкамерники перетворюють ув’язнення на добродушну комедію, тож доводиться нагадувати, що "більшість цих ув’язнених помандрували далеко, всі вони без винятку були засуджені до довгих і суворих покарань" і "в результаті були знищені окремі люди, сім’ї, а іноді навіть більші групи".

Побачити старанно затушовані рештки людського вдається щонайбільше епізодично — ідея "діалогів" вповні розкривається за нових умов, коли польський письменник стрічає совєтівців в Угорщині 1943-1945 років.

Ідеологічна луска тоталітарної держави під впливом чужини та, переважно, оковитої враз піддається та оголяє незугарне нутро совєтського організму, де поверхові нашарування доктрини, уламки минувшини та пропагандистські кліше під тиском єдиноможливого зрепресованій людині фаталізму витворюють різноликі комбінації схожих один на одного сентиментальних портретів.

Авжеж, там залишаються крихти людського, подекуди навіть окрайці, старанно загнані по кутках — увірувати на сотворення досконалого "совєтського чєловєка" означає пристати на ефективність потуг планової держави. Лінчування гуманізації було б крайнім невіглаством, та за фасадом історій індивідів губляться діяння колективні.

"Війна всюди однакова", каже Славенка Дракуліч, надто вже коли вчиняють її одні й ті самі: пильне око помічає "вивішені на будівлях і розкидані повсюдно транспаранти" з червоними гаслами, стратегічне постачання друкованих Пушкіних та Маяковських, а російська створює враження "мови не лише державної, просто імперської, а й доказу вищого соціального статусу того, хто нею говорить, і що тільки вона личить людям серйозним і сановним". Знущально досконалий патерн довершують гарячкова паспортизація, насаджування рубля та агресивна претензія совєтських служивих йменуватися винятково "визволителями" на окупованих землях. Схожість не вичерпується декоративними змінами, що враз впадають у вічі: тоді як будь-які особисті негаразди, утрати й небезпеки залишаються за бортом, не замовчується один-єдиний злочин совєтів — злодіяння проти жіноцтва. Втім, міркування і тут ніби намагаються пом’якшити це "здичавіння" — відсутність відпусток, перебування в геть несхожих на затхле совєтське болото "чужинських країнах", ріки алкоголю та помста претендують на зведення мостів до "іншого світу".

Загадковість російської душі висновується у "досвіді, з напруженим фаталізмом і покірливістю" та "жорстоких умовах життя", що так зручно надає карт-бланш на наймерзенніше. Півстоліття опісля Вінценза інший поляк, Анджей Новак, у розвідці "Як поставала імперія зла" викриє коріння цього бачення — "дзеркальне сприйняття" росіян як таких самих, проте "інших", пояснюватиме, як публічне засудження уживається із прихованим розумінням.

Проникливі спостереження за совєтизацією могли б дістати назву поглинання цивілізації пихатою на неї пародією, підрихтованим соціалістичною пропагандою месіанським російським імперіалізмом, лишень авторська метода радикального уникання оцінних суджень та упереджень полишає спогади наодинці з відкритим фіналом. Ницо було б пояснити не сповна тверезу простодушність щасливим завершенням знайомства з Совєтами; гидування політичним радше вішає ярлик, ніж просвітлює. Анджей Вінценз, син письменника, описує у післямові перипетії спогадів на шляху до друкарні — рукопис так і сяк кількаразово патрали в угоду мінливій громадській опінії, допоки не полишили у спокої. Схоже, письменник справді намагався віднайти у "надаремних пошуках у цьому всьому якоїсь молодості, чого можна було б сподіватися від слова "революція"", ладен оминати на цьому шляхові найвідвертіші свідчення зворотного й визнавати власну обмеженість заради віднайдення артефактів неподоланої людяності у совєтах — тут і "зворотна позитивна чинність" приказки "пошкреби росіянина і знайдеш татарина", морально вищі за середніх по палаті екземпляри, майже лицарі серед черні, "симпатичні та гостинні люди", що поблажливо кличуть Вінценза "папашою". Ці співчутливі знахідки вкрай невдало для самих себе звучать в унісон із просякнутими фальшивою гуманністю репортажами про важкі умови русскої ґлубінки полеглого чмобіка на шпальтах якоїсь "Нової ґазєти" чи "Дождя".

Неординарні спогади польського гуманіста потрапили до рук щонайгіршого моменту — ця оповідь нині відлунює надто вже неприємно. Повторити "подвиг" неупередженості вдасться ще дуже нескоро, та чи варто?

Джерело

Про автора: Олег Карпюк, публіцист, книжковий оглядач

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.