До смерті я тепер інакше ставлюсь, нічого не боюся, бо найстрашніше вже трапилось, - Анастасія Блищик

Настю, є така книга "Століття Якова" (історичний роман Володимира Лиса, - ред.). Читаючи її, можна зауважити дуже багато схожих на сьогоднішні реалії подій та моментів. Історія наче повторюється по спіралі. Різниця лиш в зміні технологій. А от "методички" "російських визволителів" ті ж самі. Скажи, чи може історія України розімкнути це коло?

Історія України піде по прямій, а не по спіралі, коли люди почнуть знати історію. І не забувати її.  Тому що увесь час, і навіть зараз, українці шукають "хороших руських".  Давайте згадаємо історію. Коли вони були хорошими для нас? Вони постійно хотіли нас знищити. Знищували нашу культуру, мову, книжки, знищували українців. Стільки тієї війни було… І ось зараз вона знову. А деякі люди продовжують слухати російські пісні, дивитись російські фільми, ютуберів, стендаперів, продовжують розмовляти російською…

Автор усіх фото по тексту: Олена Чернінька

Надавати громадянство "хорошим руськім"…

Так. Надавати громадянство. Історія й надалі буде по спіралі, тому що українці, на жаль, не роблять висновків. А так би хотілося… 

Ще один момент із "Століття Якова". Це історія кохання. Головний герой усе своє життя беріг фотографію коханої жінки. Свій день народження твій наречений Саша Махов, якого тепер, на превеликий жаль, із нами немає, зустрів на війні. Але він говорив, що твоя фотографія для нього на фронті – важлива. Ти йому передала її, коли він був вже там?

Я шукала людей, волонтерів, які їхали на схід. Я передавала тоді для Саші їжу, речі… І поклала нашу фотографію. Коли у перші дні широкомасштабного вторгнення я виїжджала із Києва, я поскладала речі, потім побачила на холодильнику наше фото і взяла його з собою. Саша, коли отримав фото, поклав його до себе в аптечку. Він казав: "Я завжди дивлюся на цю фотографію, ти даєш мені сили боротися далі". Саша постійно називав мене своїм янголом-охоронцем.

Саша питав у тебе, чи купила ти білу вишиту сукню до шлюбу, й казав, що розписувати вас буде Валерій Залужний. Чи купила ти сукню?

Я ходила в магазини, вибирала собі сукню, вишиту, білу, але десь останні тиждень-два до Сашиної загибелі в мене не було настрою. Я заходила в магазин, дивилась, а думки були в голові: то тобі не треба. Я виходила з магазину й думала собі: може, це просто щось мені не сподобалось у тій сукні, може, треба піти в інший магазин подивитись. І так я переходила з одного магазину в інший, а потім просто пішла додому.  А Саша злився на те, що я ще не купила вишиту сукню.  

Якесь підсвідоме відчуття було в тебе?

Це відчуття було ще за тиждень до широкомасштабного вторгнення. Саша поїхав на Донбас. А перед цим ми з ним сиділи вдома. В нас перегоріла лампочка в коридорі. Він викрутив одну з лампочок в кухні й прикрутив її в коридорі. А ще зламалась шафка. І Саша каже: "Я приїду і все зроблю". А мені в голові: "Ти вже не зробиш". Він приїхав тоді з Донбасу. 24 лютого повернувся, бо розумів, що треба до військкомату. І в останній день, коли ми з ним бачились на живо, Саша не вкручував лампочку, не намагався полагодити шафку. Він розумів, що треба зібрати речі й піти до військкомату.  

Буває так, коли людина щось відчуває. Чи відчуваєш, коли закінчиться війна і коли помре Путін?

Я не вірю в те, що війна закінчиться в кінці літа. І є в мене відчуття, що це буде довго. Загострена фаза мине. А потім період "замороження". На жаль, я не відчуваю, що Херсонщину повернуть. 

Можливо, ці відчуття тимчасові. 

Можливо. Але, щоб йти й відбивати території, які захопили росіяни, для цього потрібна техніка та жива сила. Йти в наступ завжди складніше. Коли обороняєшся – це легше. А наступ – це дуже багато жертв. 

Потрібно, щоб люди цивільні покинули територію, аби наша армія пішла в наступ…

І треба багато зброї. Я не хочу, щоби наші військові зараз йшли в наступ і відбивали мою Херсонщину. Я не хочу цього. Тому що кожну смерть я пропускаю через себе. Нехай спочатку в нас буде зброя. Нехай нам її дадуть. А зараз я не хочу цього.   

То коли ж помре Путін?

Думаю, рік-півтора йому лишилось. Якби все було добре із станом його здоров’я, він би не пішов вбивати війною. Мабуть, йому втрачати вже нічого. Він хоче увійти в історію, як найкривавіший диктатор. І все. Він розуміє, що нічим хорошим не запам’ятається. 

Улюблена фраза Саші Махова: "Головне, коли ти дивишся на себе в дзеркало, щоб тобі не було соромно перед собою". Нещодавно ти набила тату на спині із ще однією улюбленою фразою Саші.

"Життя тут і зараз, а не вчора і завтра".  

А є особисто від тебе улюблена фраза?

Ні.

Тобто ви абсолютно співпали із Сашою. І, можливо, тому вам так було добре разом? Це, власне, історія про те, коли люди дивляться в одну сторону, а не тільки одне на одного.

Так. Ми зійшлися дуже багато в чому. Ми були на одній хвилі. Це було для мене дуже цінне. Я творча людина. Для мене важливо кохати і бути коханою. Почуття надають мені сили, енергії, я хочу рухатись далі. З Сашою я літала. Мені подобався той стан, в якому я була. Зараз я розумію, що мене тримають спогади прого те, як було добре. Я надихаюсь цими спогадами. Але я не вірю в те, що в цьому житті можна кохати багато разів. Далі щось буде в моєму житті. Мабуть, закоханість, вдячність, повага. Але точно не кохання. Кохання – воно одне й на все життя. 

Чи лякають тебе тепер, після кількох місяців повномасштабного вторгнення, повітряні тривоги? Чи здригаєшся?

Я не боюся вже смерті. І я написала заповіт. Це не про те, що я маю мільйони, які я можу заповідати. Після ударів по Кременчуку я все більше розумію, що в будь який момент може щось "прилетіти". У мене немає мільйонів, машини, квартири. У цьому заповіті я прописала, як би я хотіла, щоб мене поховали, та які справи мають завершити. Коли помер Саша, я не знала, як правильно його поховати. Мені говорили про те, що Саша хотів кремацію. Десь тижні два тому я знайшла переписку, в якій він теж мені про це писав. Але тоді я про це не пам’ятала. Можливо я теж хотіла би, щоб мені колись зробили кремацію, колись про це говорила. Та коли доходить до практики й треба сказати: "Спаліть мою кохану людину"… Я не змогла так. Раніше для мене кремація - це було нормально. Та коли сталась біда й мені сказали зробити вибір, то сам факт того, що я даю згоду спалити тіло коханої людини… Я так не змогла. Тому в своєму заповіті я прописала… Це не те, що я хочу помирати. Просто зараз в умовах війни це називається – "Заповіт на момент війни в Україні".  До смерті я тепер інакше ставлюсь. Тепер я нічого не боюся. Бо найстрашніше вже трапилось. 4 травня, коли я дізналась… і 9 травня в день поховання. Труна, яма, опускають труну, усі кидають туди землю. Що може бути ще страшніше? 

Що тебе тепер рятує найбільше? Психолог, піґулки, медитація, повна зайнятість, друзі, подорожі…

Перші 5 днів мене рятували піґулки. Вони були сильні. І вони мене тримали. Я не відчувала ніяких емоцій, коли я була на тих піґулках. Без них я не знаю, як би витримала. А далі я поїхала до рідної сестри й племінника. Племіннику тоді було 11 місяців. Він малесенький і ще нічого не розуміє. І коли мені хотілось заплакати, малюк до мене посміхався. У відповідь посміхалась і я до нього. Бо як до дитини не посміхатись? З людьми, які втратили рідних, з ними важливо розмовляти, посміхатись, як раніше, щось розповідати, а не плакати. Тому що, оці перші 5 днів, коли я чекала поховання… нікому не побажаю відчувати те, що відчувала я. Це занадто складно. І я не знаю… Я витримала це все завдяки піґулкам і людям, які мене оточували. І завдяки психологу своєму… Я знайшла дуже круту психологиню. Це найкраще, що могло статись після поховання Сашка. Вона мене дуже сильно "тримає". І після нашої з нею розмови мені хочеться щось робити, я "заряджена", мені хочеться жити так, як ніколи.  Я почала цінувати життя ще більше. Я кожен день проживаю так, ніби він останній. Психолог і люди, які мене оточують – зараз це мене тримає. 

Люди, які пережили клінічну смерть і повернулись в реальне життя, переповідають свій найголовніший страх - що рідні страждатимуть. 

Тому Саша і просить мене у снах не плакати. Але він не мені сниться. Він людям сниться. Мені він снився двічі. І дуже тяжко після цього. Я прокидалась і відчувала, що у мене вилітає серце. Тому він сниться іншим. І ці люди мені переповідають. В тих снах Саша просить мене не плакати. Через деякий час я стала менше плакати. Стабільно раз в день я плачу. Вечорами. Та добре, що це хоча би один раз, а не цілими днями, як це було на початках. Якщо дійсно це так, коли люди, які помирають, спостерігають за нами, то я просила пробачення в Саші за те, що роблю йому боляче. Та я просила його потерпіти. Тому що боляче й мені. 

Нещодавно в Києві пройшло електронне голосування про перейменування вулиць (У додатку "Київ Цифровий" відбулось рейтингове електронне голосування щодо перейменувань міських об'єктів, назви яких пов'язані з Росією та її сателітами, - Ред.). Одну з вулиць тепер назвуть на честь Олександра Махова.  

Ідея з вулицею в мене з’явилась одразу після поховання. Я тоді подумала: людина помирає, а що далі? Все? Саша мені часто говорив: "Я хочу, щоб про мене знали". І так вийшло, ніби він заповідав мені це. Зараз вже я все так сприймаю. Тому я почала дізнаватись все про перейменування вулиць: коли збирається комісія, які документи подавати. Мені допомагали прекрасні люди. Це мої керівники, наші продюсери. Коли був місяць, як Саша помер, мені подзвонили й сказали, що комісія затвердила… А далі мало бути голосування. Я перша проголосувала й написала пост в соціальних мережах. У мене не було сумнівів, що я наберу ці голоси. Адже Сашу добре знали і він був крутим журналістом. Він завжди хотів бути всюди першим. Для нього це було важливо.  

Він першим зустрічав з Уханю українців, які повертались додому під час епідемії ковіду…

Так. І він був першим українським журналістом на станції Академіка Вернадського в Антарктиді.  І він був першим, хто тоді відгукнувся повертатись із українцями з Уханю. Був з ними на обсервації. І те Конго, де він був… Він дуже радів, коли я казала: "Саша, ти крутий. І я тобою пишаюсь". Я говорила так, бо я справді це відчувала. Саша мене дуже надихав. Він завжди "штовхав" мене вперед. Не давав мені розслаблятись. Дивлячись на нього, я розуміла, що сама роблю не достатньо. Бо біля мене був крутий приклад. І це був мій хлопець, який робив неймовірні речі. 

В тебе в майбутніх проектах ще фільм і книжка про Сашу. Яка буде назва?

Над назвою я ще не думала. Я прописала собі пункти й поетапно йду до мети. Роблю щось для Саші. Потім два-три етапи – для себе. Я про себе теж не повинна забувати. В цьому житті я більше нічого не відкладаю на потім.  Запланувала, пішла і зробила. Зачіска, татуювання. Незабаром я поїду на Шацькі озера. В Карпати поїду. Я хочу насолоджуватись цим життям. Бо розумію, що життя занадто коротке, аби занурюватись у депресію чи алкоголь, як ті жінки, які мені писали, що втратили своїх коханих чоловіків на війні.  Вони або "п’ють", або роками в затяжній депресії. І вони нічого корисного цьому світу не несуть. Тому зараз я розписала поетапно своє життя. І книжка, і фільм… це трішечки далі. Кожен етап, що пов'язаний із Сашою, який я завершую… Мені боляче дуже завершувати. Ніби все… крапка. І я боюся, що коли я все швидко завершу, а що буде далі? 

Багато людей тепер потребують фахової допомоги психолога. Посттравматичний синдром, чи ПТСР. Він ще тільки прийде до когось. Але для багатьох людей цей синдром вже постукав. Багато хто зараз на пігулках, з яких також потім буде важко "зійти". А в когось просто "їде дах". І з цим треба боротись. Але ж послуги психолога не дешеві.

Зараз дуже багато психологів, які готові працювати безкоштовно. Варто тільки заґуґлити. Але люди чомусь бояться. Вони думають, коли звернутися до психолога, то ти псих якийсь. Але ж ні. Це просто робота зі спеціалістом, який підкаже, направить. І це змога виговоритись. Тому що, які б там у нас не були круті друзі, рідні, але годину ніхто тебе не буде слухати.

Ще й нефахово можуть підтримати.

Так. Тому важливо, щоб саме зі спеціалістом розмовляти. Немає нічого поганого в тому, щоб  працювати з психологом. В нас зараз дуже багато безкоштовних психологів. Під час війни вони волонтери. І вони працюють на своєму фронті, психологічному. Головне не боятися. Я почала з психологом працювати за день до поховання Саші. І вона мене до цього готувала. Я знайшла її. І не хочу припиняти з нею роботу. Для мене зараз важливо, щоб мій психологічний стан був у нормі. Інакше це буде затяжна депресія. Я так не хочу.   

Мабуть Саші було би зараз приємно… Може пригадаєш якусь дуже теплу та щасливу історію з вашого спільного життя? 

Наш кожен день був радісний і щасливий. Саша мені відкрив і Україну, і світ. Ми дуже багато з ним подорожували.  Казав мені: "Все. Я вже все придумав. Одягайся. Поїхали". Я питаю: "Куди поїхали?". Він: "Побачиш". Тільки радив, що мені вдягати. Або зручний одяг, або красивий – сукня та підбори. Якось ми пішли з ним у гори. Це були Карпати. Минулого року влітку. Я не думала, що це настільки круто, коли ти стоїш під водоспадом, купаєшся, набираєш воду в холодному джерелі. Спати в наметі, коли міняється погода. То сонце, то дощ. Коли тут чорниця, а там малина. Це було дуже круто. Він був шаленим романтиком. Я думала, що таких чоловіків не буває. Сашко на вид був таким брутальним, але насправді, я навіть не очікувала цього від нього. Він готував вечерю і запалював свічку. Ніхто мені не запалював свічку. А тут - романтична вечеря зі свічками. Все красиво на столі сервіровано.  Сашко хотів мені зробити приємно. І коли він бачив, що я посміхаюсь, то посміхався у відповідь від того, що мені було приємно. Він теж отримував задоволення від цього. Я, на жаль, не була такою романтичною. Він мене навчив і показав, що ось – може бути й так. А я навіть не знала, що таке буває. 

Саша часто дарував тобі квіти?

Дуже часто. Я навіть казала: "Саша, в мене немає стільки ваз".  А він все одно приходив із квітами. Йому завжди хотілось робити мені приємно. 

Щемливим було освідчення Саші в коханні до тебе та пропозиція руки й серця. Так світло й радісно це виглядало на відео прямо з лінії фронту. 

Так.

Ти віриш в реінкарнацію?

Раніше я навіть не задумувалась над цим. А потім я почала вивчати питання смерті. Багато читала про це, спілкувалась із священниками, читала розповіді людей, які пережили клінічну смерть. Моя колега пережила клінічну смерть. Ці люди кажуть, що десь там класно. Та мені тепер і тут не вистачає обіймів та фізичної присутності Саші.  Я досі не відчуваю що він помер. Для мене він живий. Наче скоро приїде, обійме мене, подзвонить і скаже: "Зі мною все добре". Це була закрита труна і я його не бачила. Тому мабуть так… Коли я помру, адже колись усі ми помремо, найперше, що я зроблю, коли буду там, якщо буде така можливість, я поб’ю Сашу за те, що він мене покинув.  А потім я буду його обіймати з такою силою, що передати словами неможливо… 

Саша мені писав: "Настю, я хочу, щоб ти жила. Адже я тут, я б’юся за тебе". Кожен із наших військових б’ється зараз за нас. Тому ми повинні жити, дихати та вірити в ЗСУ, поважати й донатити. Не забувати. Адже це дуже важливо – підтримувати нашу армію. Ми скидаємо їм гроші, а вони знищують наших ворогів.