Довгі вагання США і Європи окриляють Путіна на нові перемоги, - Фейгін

З’явилися публікації з певним лейтмотивом, що викликає занепокоєння. Пишуть: а що буде з Європою й світовою економікою, якщо Україна програє. Тут питання не в тому що хтось може висловити сумнів, а в тому, що в цей історичний момент питання виділення коштів для стабілізації, боєприпасів хтось регулярно «качає».

Так, на Заході склалася певна група - вона різна в Америці та Європі, вона усталена всередині істеблішменту, вона намагається змінити події на користь більшого компромісу з Москвою, допустити цей компроміс.

Українським коштом.

Уся ця ситуація в Америці - з суперечками щодо виділення тих 60 мільярдів. Щоправда, там є гроші не лише для України, а й для Ізраїлю і Тайваню. Але зв’язок з мексиканським кордоном – як це взагалі зважується на терезах? Тобто Україною почали маніпулювати й для розв’язання своїх внутрішніх питань. Саме маніпулювати, розуміючи, що одна частина влади – демократи, які теж доволі неоднорідні, - залежить навіть від відносного успіху на фронті в Україні й узагалі від ситуації в Україні, збереження суверенітету й захисту від агресії, для того щоб вирішувати свої питання.

А взагалі – чи доречні ці питання під час війни? Не в момент, коли Україні потрібна допомога економічна, соціальна, на реформи, але просто зараз, коли потрібні набої та снаряди? Сьогодні була заява в сенаті, що вже точно після різдвяних канікул розглядатимуть питання про виділення цих коштів, це вже вирішено. Хоча була маленька надія, що все ж таки спеціально зберуться на засідання, швиденько проголосують і все, але ж ні.

Я все ж таки сподіваюсь, що в січні буде призначена ця допомога, буде ухвалене принципове рішення про виділення коштів. Але тло дуже негарне. Тобто а що буде наступного разу? Війна не терпить пауз, обідніх перерв чи різдвяних канікул, війна триває щодня.

Є одна група паразитів типу ріалполітік, ізоляціоністів, які скористалися ситуацію, щоб вирішити свої проблеми, що полягають не лише в тому, щоб Трамп переміг на виборах - там ще й свої вибори будуть.

Їм потрібна підтримка виборців і під час своїх виборів, а ці республіканці переважно трампісти.

Щодо крила всередині Демократичної партії, то воно стале: це все, що проти політики американського керівництва, неважливо, республіканське воно чи демократичне. Хоч підтримка Ізраїлю, хоч України – все погано. Це крайнє ліве крило, ліволіберальне, ліводемократичне, яке теж виступає проти України. І так звана якісна преса, від CNN до The hill, орієнтована на ліволіберальне крило. У New York Times ці настрої також присутні вже досить давно. Не кажучи вже про деякі видання й статті - Шустера та інші, ми це вже бачили.

В Європі ситуація інша: прихід на додачу до Орбана Фіцо в Словаччині, до керівництва партія відповідна прийшла, теж абсолютно промосковська. В Нідерландах теж незрозуміло, як там буде з Гертом Вілдерсом і «Партією свободи», яку коаліцію буде створено. І плюс у 2024 році будуть вибори в Литві, у Великій Британії, у Німеччині – у десятку країн Європи. Тому почалася боротьба за громадську думку, також і за таку, яка апелює (чи паразитує) на настроях, типу «а навіщо нам стільки платити грошей Україні?», «а навіщо нам підтримувати Україну в  війні, навіщо гроші платників податків витрачати на безнадійну справу, нехай краще домовляються своїм коштом, а не нашим».

Приблизно отакі настрої дуже сильно цьому сприяють. Авжеж, є об’єктивна втома від війни, від того, що лихоманить ринки, від біженців з України. Скоро вже два роки війні, це затяжна війна. Азербайджан з Вірменією швидко впорався, за 3-4 тижні. Тому, звісно, такі настрої переважатимуть.

Це ж історія не лише про вибори й гроші. Ситуацію добре окреслив головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний: щоб вигравати в подібних війнах, треба збільшувати номенклатуру та її кількість. Але без авіації воювати з ядерною державою, у якої є велика кількість авіації, дуже складно. І ті, хто звинувачує Україну, підводять до того, щоб відповідальність перекласти на нас.

Ці голоси звучать, так. Але від Бена Ходжеса я почув цього тижня, що потрібно інтенсифікувати мобілізацію, він схиляється до тих, хто пропонує зробити це радикально у зв’язку з планами військкоматів підняти до 400-500 тисяч цифру призовників, і докір стосовно того, що ж робила Україна в попередні роки, навіть десятиліття, чому розбазарений весь ВПК. Так зрозуміло ж: якби він не був розбазарений, якби ядерну зброю не віддали, то й війни не було б.

Тому, природно, це все лихо, але складно його адресувати хоч Зеленському, хоч Залужному, хоч будь-кому. Зрозуміло, що це та сама Україна – і за Януковича, і зараз Україна та сама, але політики інші. І ці докори виглядають як перекладання з хворої голови на здорову. Тому що в умовах хаосу війни, пожежі війни сідати й дискутувати про те, що було зроблено не так багато років тому і що треба зробити зараз, але не коштом допомоги Заходу, а самої України, - справа невдячна.

До того ж, Захід сам підписався під цими поставками і літаків, і далекобійних ракет – він сам про це заявив. Я пам’ятаю всі ці «Рамштайни», на яких все це заявлялося, фіксувалося. Там говорилося: авжеж, це треба робити, це справедливо й зрозуміло, що треба все це збирати. А що виходить тепер? Зобов’язання ці невиконані. А перспектива виконання хоч і визначена, але невчасна.

Знову ж таки: яка стратегія готується - незрозуміло. Набирають кількість яку - щоб не дати зброю, а воювати масою? Ми за це докоряли Москві, за те, що вона воює «м’ясом» проти «заліза». Навіщо Україні повторювати цю тактику? Хоча й потрібні військові, але без зброї, без того, що можуть передати західні союзники, які взяли на себе зобов’язання, це не має сенсу.

І яка війна ще буде, чи будуть плани у 2024 році в України, у ЗСУ деокупувати ці 20%? Мабуть же ж, будуть. Але головне буде зосередитися на обороні захищених територій, 80%, - про це всі кажуть. Це справедливо. Потрібно створити такі ж самі оборонні споруди, як зробила Москва на Запоріжжі, - три лінії оборони, мінні поля. Гарна тактика, вона ж спрацювала. То чому її не використати Україні, щоб захистити від можливої зміни ситуації на фронті й спроб наступу з боку окупаційних військ свої території, ці 80%? Питання зараз таке виникає, причому на різних ділянках: з боку Москви, Бєлгородської області Харків треба захищати, з півночі, від Білорусі, – Суми, Чернігів та інші міста.

Суперечки всередині військового й цивільного керівництва треба припинити й публічні з’ясування також. На пресконференції Зеленський спробував це зробити, і Залужний дав коротке інтерв’ю, таким чином вони спробували зняти цю проблему.

Це серйозна проблема, принаймні так вона відчитується в певних кабінетах на Заході й у Кремлі. У Москві чекають розколу еліт, щоб маніпулювати для своїх стратегічних планів. Путін довго й нудно розповідав байки під час своєї новорічної лінії, але зрозуміло, що він всерйоз готується до довгого сценарію.

Путіна надихнули події від літа 2023 року, коли контрнаступ, якого так боялися в Москві, навіть не надто приховуючи цього, не приніс результату, який їх лякав. Це їх надихнуло: отже, стратегія й тактика оборони, яку вони обрали, «лінія Суровікіна» дали свій ефект. Заперечувати буде неправильно, вона дійсно спрацювала.

Це їх надихнуло, і загалом стан затяжної війни для Путіна комфортний: він може закручувати гайки й надалі, проводити вибори, як хоче, може витрачати небезпечний для нього ресурс – збирати російських обивателів і відправляти на фронт - до Авдіївки, де вони гинуть тисячами. Цей «мужичок» міг би за певних обставин виявити незадоволення, а так їх витрачають без ліку. Тобто корисного багато Путін має від війни. Все, що робиться, робитиметься й надалі, але буде й багато нового.

Ставка політична в Путіна - на зміни в політичних рішеннях нового керівництва США, якщо воно прийде до влади. Усі чекають: чи прийде Трамп, чи залишиться Байден, що вже не так імовірно. І на це вже орієнтується тактика і стратегія Кремля. Вони можуть і помилятися, неадекватно оцінювати ситуацію. Але й усвідомлюють, що ситуація для них може змінитися на краще.

Якщо чесно, завжди, коли вони покладалися на політичні зміни, то помилялися. Кожен новий президент України, щодо якого вони мали сподівання, зокрема, Зеленський також, не виправдав їхніх сподівань.

Те саме можна сказати й стосовно кожної нової адміністрації в Америці. Адже Трамп, який у 2016–2020 рр. займав Овальний кабінет, риторично підтримував Путіна, і багато до нього претензій з цього приводу, аж до розслідування й спроби імпічменту. Але «джавеліни», «стінгери» постачалися й за Трампа також. А коли вони в Ірані генерала вбили, це вже мало вигляд конфронтації з боку Трампа у сподіванні на якісь рішення.

Я до того, що, можливо, Путін і помиляється в своїх очікуваннях, покладаючись на затяжну війну до результатів виборів у США – вони можуть його дуже розчарувати.

Але всередині Росії він підкорив порядок денний: фашизація вдалася, певна мобілізація триває, «мужичок» гине під Авдіївкою і кінця краю не видно – це те, що Путін хотів продемонструвати Заходу, де не звикли сприймати війну як м’ясорубку, в якій використовують зеків.

Путін паразитує на відсутності відповідальності за загибель сотень тисяч військових. В Росії окрім спорадичного невдоволення мінімального з боку родичів мобілізованих…

«Лада» не того кольору…

Так, взагалі-то нічого й не відбувається. І він з цього користається максимально. Навіть Залужний у своїй статті в  Economist написав про те, що ми не очікували, що аж так можна витрачатися, 150 тисяч – і нічого. Він пише, що сам спостерігав, як на Авдіївському напрямку 140 одиниць техніки було спалено разом з екіпажем, - і нічого, всі ці атаки, «м’ясні штурми» продовжилися.

Це сильна сторона Путіна, він нею лякає, мовляв, мобілізаційний ресурс у мене безмежний, на відміну від України. І підхід інший, Україна не прагне якомога більше народу знищити в цій м’ясорубці. А в Путіна нема таких обмежувачів, і це, безумовно, справляє враження навіть на Україну, що вже казати про Захід, де від цього просто шок. Бо коли американська сторона заявляє, що за місяць російські збройні сили втратили 15 тисяч військових під Авдіївкою, уявіть, як це впливає на уяву, адже там за кожного солдата відповідальність неймовірна й своїх військових бережуть. 15 тисяч за місяць для них неймовірна цифра, а в Путіна це сильна сторона.  А все решта в анабіозі. Олігархам війна не подобається, вони її не хочуть, від неї лише втрачають, але, поза тим, усі перебігли під крило Путіна. Він створив ситуацію кліщів, коли на Заході їм неможливо жити і єдине місце – це Росія.

Ви казали: треба подавати потужні сигнали про єдність еліт: подобається чи не подобається - все повинно залишатися в межах ситуаційних кімнат, повинна демонструватися готовність переживати довгий кривавий цикл. І ми не знаємо, з якими ресурсами Путін буде готовий інтенсифікувати наступальні дії, чи вистачить у нього живого ресурсу чи технічного, але бачимо процес втягування російського суспільства в довгу війну. Відповідно, Україна також має вибудовувати кілька важливих кейсів.

Щодо стратегії України, то їй важливо продемонструвати якісь успіхи, щоби дати Заходу можливість у внутрішніх питаннях спиратися на ресурси перемоги. На Заході це дуже важливо, особливо в США: хоч маленький, але успіх, адже все недаремно. Це не обов’язково успіхи на фронтах чи конвертація зброї та фінансів у військову перемогу - це поки що все відносно.

Але в будь-якому разі те, що робить Україна сьогодні, - це максимум можливого. Це треба розуміти. Якщо вдасться зірвати вибори й продовжувати якісь дії щодо Росії, її території, це було б великою підмогою в різних питаннях, попри невдоволення Заходу. Якщо не виникне головний біль усередині Росії, який може статися від рейдів на Бєлгород, оперативних дій українських спецслужб, то в Кремля жодного клопоту, нервувати нема з чого.

А фронт десь далеко, Путіну це не дошкуляє. Все-таки треба застосовувати практику закидання війни в РФ, щоб там населення теж відчувало безпосередньо проблеми, не лише в кого родичів убивають чи сам мобілізований. Ця тактика важлива.

І плюс так звані вибори 17 березня: треба добиватися їхньої делегітимації. Потрібно, щоб Захід сказав своє слово, що вони не визнають Путіна обраним президентом - він воєнний злочинець, його переслідує Міжнародний кримінальний суд. Це означає, що якщо він нелегальний, нелегітимний президент, то треба з усіх організацій, аж до ООН, в яких представництво Росія здійснює як країна-засновник з правом вето…

Перевести його в статус Каддафі чи Саддама.

Так, інакше це повна дурість. Бо у 2018 році були так звані вибори, тепер ось у 2024-му, 6 років минуло. І це вибори шості вже, він 5 разів обирався і пів разу Медведєв, що те ж саме, що й Путін, це теж його вибори. Треба це все якось заокруглити в бік, коли вже шансів не залишиться на повернення в легітимне поле.

Путін дуже цим стурбований. Його останній візит в Арабські Емірати й Саудівську Аравію покликаний був прорвати блокаду його ордера МКС хоча б з Глобальним Півднем. Китай – це окрема історія, туди він може їздити.

Це для нього дошкульно й дуже важливо. Учора Макрон заявив, відповідаючи журналісту, що на 80-річчя в Нормандію Путін може бути запрошений, але за певних умов. Зрозуміло, що ці умови – припинення війни, дотримання всіх вимог, які до нього висувають, зрозуміло, що він цього не зробить. Але сам характер такого припущення Макроном, що загалом Путін може й приїхати, - я розумію, що вони намагаються Путіна обдурити, зрозуміло, що його ніхто нікуди не запрошує, але це така риторична гра: мовляв, слухай-но, Путін, ти ж можеш позбутися і ордера, і санкцій, тобі треба поступитися, повернути Україні захоплені території.

Макрон же ж не просто так зробив такий вкид – це сигнал. Але яка там шкала цінностей у людини, яка пів Брянської області поклала в Авдіївці?

Звісно, він сприймає це лінійно, каже, що Захід такий самий продажний і слабкий. Для Путіна це зайве підтвердження.  Путін не дасть себе обдурити, якщо ви його принаджуватимете й спокушатимете поверненням у світову спільноту, міжнародним імунітетом. Ви його не обдурити, він з іншого тіста, сприйматиме це так: о, дивіться, вони рухаються, дрейфують , тобто можна на них тиснути далі, щоб вони визнали наше право на це. Право вирішувати долю України, наприклад. Він з тих людей, якому пальця до рота не клади – відкусить. Я вважаю, що це помилка, але розумію, чому такі заяви звучать, - тому що а раптом Трамп прийде, а ми тоді самі тут залишимося, сам на сам з цим паном, який заявляє: збільшуйте бюджет НАТО, і взагалі ми не збираємося за вас воювати. Вони в цій ситуації намагаються потенційній загрозі запобігти, відсунути якось про всяк випадок. Тому це теж дуже незграбна позиція.

Путінська ідея, яку він просуває в Росії, глобальна війна від Владивостока до Лісабона – це блеф?

Ми теж вважали, що Путін з Україною блефує. Я розумів, після 2014 року в мене ілюзій уже не було, я завжди казав, що він нападе. Але у 2014 році я не очікував, що він Крим захопить. Я коли коментував, казав, що це божевілля остаточне, яке не вкладається в голові. Можна що завгодно припустити – гібридні методи, підтримка Януковича, хитрощі різні, але ж напасти просто й захопити територію сусідньої держави… Але наступне все було логічно пов’язано.  Так, наразі він не має можливостей. Бажання, мабуть, є – можливостей нема. Війна поскубала російську армію й ВПК, вони намагаються все відновити, на це підуть роки, це не на один день. Але йому доведеться спочатку вирішити питання з Україною, аби будувати плани подальшого тиску на Європу, на НАТО за якийсь час.

Найперше завдання – Україна, бо на два чи три фронти він воювати не зможе. Навіть провокувати не зможе. Тому що він тестує це все – знову запустив цю шарманку з біженцями на фінському кордоні: то вони відкрили пункти, то закрили. Він теж перевіряє, як зреагує фінське керівництво після вступу до НАТО - зауважте, це сталося тільки після вступу до НАТО, до цього проблем не було з біженцями якимись на фінських прикордонних пропускних пунктах. Він тестує, дивиться, як поводиться Захід. Що жорсткіша поведінка Заходу – Путін дає задню, що м’якіша, з’являється люфт  - вони в цей люфт протискають ногу й намагаються змінити ситуацію на свою користь. Ось, що ми спостерігаємо. У жодному разі не можна давати йому цю можливість.