Галина Вдовиченко: У людей, яким вдалося вибратись із окупованого Маріуполя, першим питанням було – "Київ наш?"

Ми знаходимось зараз у дуже цікавому місці. Розкажи про цю локацію більш детально?

Ми зараз перебуваємо в ресурсному центрі національного університету "Львівської політехніки". Тут друкуються книжки шрифтом Брайля. Для дітей і дорослих. Але переважно для дітей, які читають кінчиками пальців, для незрячих дітей. Ми дружимо від моєї першої серії казок "36,6 КОТІВ". Фахівці ресурсного центру і керівниця Оксана Котимко запропонували надрукувати мою казку шрифтом Брайля.

Я погодилась і познайомилась із цими неймовірно талановитими дітьми, які відрізняються від своїх ровесників тільки тим, що читають пальчиками, а не очима.  І відтоді тут було надруковано дуже багато моїх книг. Усю серію про котів, "Мишкові миші", "Чорна-чорна курка", "Ліга непарних шкарпеток". А тепер ще й будуть друкуватися "Містельфи". Ще сьогодні в ресурсному центрі у студії звукозапису мене запросили начитати для дітей "Містельфів". Вони слухають казки. Люблять не тільки читати своїми кінчиками пальців, а й слухати книжки. 

Які твої улюблені місця у Львові, і як це пов’язано із твоєю творчістю? 

Мої улюблені місця у Львові пов’язані з дахами. Львів з висоти має зовсім інший вигляд. Іноді навіть проблемно впізнати, що це за місцина, що це за дах чи купол? А коли впізнаєш – це як риси дорогої людини, тільки в іншому ракурсі. Саме на таких дахах живуть герої моєї книги - містельфи. Це крилаті міські ельфи. Тому й слово таке. Місто + Ельфи = Містельфи. 

Існує версія, що письменники мають дар передбачувати події? Це правда?

Ця казка про містельфів написана до 24 лютого 2022 року. І тепер вона набула зовсім інших акцентів навіть для мене, як для авторки.  З міської каналізації в місто виповзли мутанти щурі й постановили собі знищити його. Вони обгризали балкони, скульптури. Та їх все ж змогли зупинити містельфи.  Але на самому початку між ельфами виникла суперечка. Знайшлись такі містельфи, які дали пропозицію залишитись осторонь цієї битви, адже вони живуть високо, й щурі до них не дістануть.

 Це як окремі наші європейські союзники тепер.

 От власне. Я теж побачила таку аналогію. Але інші містельфи сказали: "Місто – це наш спільний дім". Як і Європа – наш спільний дім. І тут не може бути такого, що в когось одного палає й відбуваються жахливі події. Потрібно відстоювати свою свободу, свою землю, своє місто. А хтось за цим всім спостерігає і чекає, чим це все закінчиться. І от в цій дитячій книжці містельфи знайшли підтримку в дітей. Об’єднали свої зусилля люди, істоти, які живуть на дахах, і скульптури, які є у Львові. 

У мене є окремий файл, який я і далі продовжую заповнювати. Я можу йти знайомою вулицею і раптом побачити барельєф, на якому, скажімо, крилатий Лев. А я його раніш не помічала. Як так могло бути? Львів постійно готує для нас такі сюрпризи. Тому в моїх історіях є крилаті дракони, сови, лебеді, орли і, звісно, ангели. Коли почала писати книжку про містельфів, зрозуміла, що Львів – місто крилатих скульптур. І в книжці вони теж допомагають відстояти своє місто. Навіть пам’ятник Король Данило Галицький теж зійде зі свого постаменту для того, щоб взяти участь у захисті свого міста. І плащ йому слугуватиме, як крила.

Ми зараз знаходимось у прекрасному Львові. Порівнюючи з іншими містами України, Львів можна назвати курортом. 

Під час повітряних тривог у Львові дуже відчутно, що йде війна.  Моя донька з онуками і з чоловіком спускаються щоразу в підвал. І я завжди думаю про те, який це шок для дітей пізно ввечері покинути свої ліжка, спуститись вниз, сидіти там. Я погано поводжусь під час повітряних тривог. Я залишаюся там, де я є. 

Власне, я зараз про дітей, які не спускаються у підвали. Я про тих, які не можуть вийти із підвалів, де живуть місяцями. Але й тут у Львові чутливість до звуків стає нашим новим тригером. Іноді холодильник запищить, і підступає відчуття тривоги, наче щось летить у небі щось небезпечне.

Так. Звуки тепер сприймаються інакше.

Галю, де застала тебе війна? Як це відбулось? Твої перші відчуття? 

Зараз багато хто говорить про те, що вони напередодні вже відчували початок повномасштабне вторгнення Росії на територію України. Я ж була впевнена, що це закінчиться бряцанням зброї на кордоні, що росіяни вимагають від нас якихось поступок, що така їхня мета. Це ж бути не просто несповна розуму, хворими людьми, щоби прийняти таке рішення. В наш час зайти на територію сусідньої країни. Але це сталось. Я не вірила, що таке станеться. Хоча лютий – був особливий місяць. Ми відчували, що щось назріває. І в ніч на 24 лютого моя товаришка написала мені в месенджер. Я прокинулась, а там було написано: "Галю, війна". У цей час я була в Німеччині. Від листопада в мене стались серйозні зміни в особистому житті. І я була би щаслива зараз, якби не війна. От зараз дуже часто себе на цій думці ловлю. Якби не ця наша глобальна біда, трагедія, то можна би було сказати, що я щаслива людина. Але зараз я так не можу сказати. 

Від грудня я жила в Німеччині. Ми домовились із тою людиною, яка стала мені зараз дуже близькою, про те, що будемо жити на дві країни. Таке було рішення. Він сказав: "Я розумію, що Україна для тебе – це все. Ми приїдемо в Україну і будемо там стільки, скільки ти захочеш. Два місяці, три, чотири".  Нам здавалося, що попереду все воно так і буде. А потім прийшло це повідомлення від подруги: "Галю. Війна". І я одразу зрозуміла, що треба повертатись в Україну. Я дзвоню до своїх і донька мені каже: "Ну куди ти зараз повернешся? У нас на кордоні стоять черги по 40 км на виїзд із України". Я подумала, ну як так може бути? Та насправді все так і було, коли я перевірила інформацію по інтернету. Донька каже: "Ти доїдеш до кордону, а там далі треба тебе зустріти. Чи ти збираєшся пішки йти оті 40 км? Ми ж навіть не під’їдемо до кордону, щоб тебе забрати". Син так само запропонував мені почекати щоб з’ясувати, що взагалі відбувається, а тоді будемо вирішувати, що нам далі робити. У перші дні була дійсно якась розгубленість. Постійне перебування в новинах. З’ясовування хто де і що відбувається. 

Так почалось твоє волонтерство?

За цей час я була двічі у Львові. Я тут залишаюся на певний час. І повертаюся знову, тому що моє серце зараз розділене навпіл. Між моїми рідними близькими людьми, Україною, Львовом і тим новим домом у Німеччині, де живе Йорг. І ми намагались робити з Йоргом різні речі, шукали спеціальні сумочки для пакування ліків. Була дуже велика потреба в них. Кожен з нас намагався в ці перші тижні зрозуміти, де докласти свої зусилля. Де від кого більше користі. 

Стати містельфами?

Містельфами? Певною мірою так. Зрозуміти, що ти можеш зробити в цій ситуації? Йорг купував ліки, коли стало відомо, що в Україні не було певних ліків, які потребують люди з хворою щитовидною залозою. Ми закуповували їх закордоном. Зокрема і в Німеччині. Ми пробували різні варіанти бути корисними.

Потім, коли я приїхала до Львова, в мене був період, коли я почала плести захисні сітки на фронт. 

Як часто ти плачеш тепер? І чи плачеш?

Я можу триматися. Ком стоїть в горлі. І я би хотіла заплакати. Але не можу цього зробити. А буває, коли ніби все добре в якусь мить. І тоді це може бути, наприклад, вино. Кілька ковтків… і раптом відчуваю, що абсолютно недоречно до обстановки, до розмови, до людей, які поруч, в мене починають литись сльози. Але ми всі зараз одне одного розуміємо. Я це бачу по всіх. По своїх рідних, по подругах, по собі. Яку ми всі глибоку травму маємо, носимо її в собі, і  як ще довго часу нам треба буде щось робити з нею, виходити з цього стану, долати травми. Тому, коли хтось дивно поводиться поруч, або ображається на якісь дурниці, або істерика раптом, я розумію чому це стається. Я і за собою це помічаю.  Якусь розгубленість. Довго будемо це все вигрібати ще. 

Пограничні стани якісь дивні виникають. Від повного спаду і до повного підйому. Емоційні гойдалки.

Я от  зараз у Львові маю таке ніби завдання номер один. Оскільки мій брат зараз воює на сході, я бачу, наскільки мої батьки тепер потребують моєї підтримки. Я готова для них зараз зробити все, що завгодно.  В нас є дача. Я їм сказала: "Ми виїдемо туди, і ми засадимо все квітами". 

Я ще зрозуміла, що нам потрібно допомагати одне одному, наскільки ми це можемо. І я це роблю. І тим людям, яких я знаю, і тим, кого я не знаю, але вони мене чимось зачепили. Наприклад пост на Фейсбуці, або хтось із друзів мені розповів чиюсь історію. І я відчуваю, що не можу не допомогти. 
Я можу підтримувати тих, хто зараз в окупації. Ранок починається з того, що я пишу тому і тій, я їх підтримую, щоб вони розуміли, що ми з ними, щоб вони відчували нашу підтримку. 

У тебе залишились друзі, які зараз на окупованих територіях?

Так.

І ти маєш з ними контакт?

Так.

І що вони кажуть? 

Є люди з Енергодару. Єдине моє бажання, щоби вони зберегли себе. 

Чи щось говорили ці люди про процедуру фільтрації?

Ні. Нічого такого не говорили. А от наприклад з-під Маріуполя - це односторонній зв'язок. В цієї людини голос навіть змінився. Тільки коротко і стисло. Коли вже росіяни туди зайшли, там стали скрізь розвішувати портрети Путіна. От із цього росіяни починають, коли заходять. Починають мітити територію, міняти таблички, назви…  А люди там і не знають, що за звірства були в Бучі. Інформація там іде зовсім з іншого боку. Мене дуже вразило, коли люди, яким вдалося вибратись з Маріуполя, з отих підвалів… хлопчина підліток, коли зрозумів, що це вже наші солдати… його перше запитання було: "Київ наш?". Вони там навіть не знали, Київ встояв чи не встояв. Про що говорити? Це дуже складні часи. І страшні. І що б ми не робили для перемоги, постійне відчуття, що ми робимо мало. 

Чим ще лікуєш душу в ці часи?

Я відчула, що є потреба говорити з дітьми, і написалась перша коротка історія, казка "Хмарний пазл". Вона про те, як дітям вдалося закрити небо. Був такий час, коли ми просили закрити небо. І нам пояснювали, чому це неможливо зробити. А діти в цій казці взяли й зробили. Вони не знали, що це неможливо. А далі вийшла ціла серія таких казок. 

Автор всіх фото: Олена Чернінька

А можеш експромтом вигадати коротку казку-талісман?

Діти просили мене про продовження "Містельфів".  Зараз я можу розповісти, що містельфам доведеться мати знову справу із щурами, які не заспокоїлись, і намагатимуться знову знищити місто. Дещо їм вдасться поруйнувати. І містельфам прийдеться все відновлювати. Вони всі зосередяться на тому, щоб після порятунку місто стало ще гарнішим, ще щасливішим, і щоб у ньому було жити ще краще. Це обов’язково буде казка з добрим фіналом. Щоб вона надихала да добрий настрій і на добрі вчинки. Коли ми зараз, зустрічаючись із дітьми, вигадуємо казки, я бачу, що дітей дуже цікавить сучасність. Вони в ці вигадані казки вставляють і тероборону, і келареві каски, і броніки. В них там є і бойові коти. Це говорить про те, що якщо діти складають такі казки, то мабуть їх це так само глибоко хвилює, як і нас дорослих. І діти, мабуть, потребують розмов на цю тему і казок на цю тему.