Гітлер і дипломати, книжка для Рейґана і затишок у бомбосховищі, – 5 книг, де завжди стоять на своєму

Так, наприклад, давно вже відомо, що ані показова дружба радянського і німецького народів напередодні Другої світової, ані спільні паради і навчання, ані початок спільного розподілу Європи не виправдали загальної несподіванки, коли Німеччина таки напала на Радянський Союз. Майже те саме – суцільне ручкання і примирення – маємо у випадку з передвоєнними діями американської дипломатії в означений історичний період, викладеними у книжці Девіда Маккіна "І сталася тьма. Рузвельт, Гітлер і західна дипломатія" (К.: Лабораторія).

Насправді - захопливій оповіді про те, як усі посли американського президента Рузвельта в Європі, окрім одного, неправильно оцінили Гітлера та його наміри. Так само ця книжка - про піднесення Третього Рейху в Німеччині та шлях до війни з точки зору чотирьох американських дипломатів у Європі, які були свідками цих подій: Джозефа Кеннеді, Вільяма Додда, Брекінріджа Лонга та Вільяма Буллітта. До початку Другої світової війни вони служили у ключових столицях Європи - Лондоні, Берліні, Римі, Парижі і Москві. Багато в чому саме вони були першою лінією оборони Америки, а тому часто спілкувалися з президентом безпосередньо, як очі й вуха Рузвельта у світі. На жаль, більшість із них недооцінювали могутність і рішучість Адольфа Гітлера та німецького Третього рейху». Чому так сталося? Хто були ці люди, що не побачили реальної загрози? Як вони стали дипломатами? "Рузвельт обирав дипломатів за різними критеріями, залежно від країни, - розповідає автор. - Він роздавав посольства друзям, політичним спонсорам і час від часу - професіоналам. Хоча більшість послів Рузвельта належала до одного кола, доволі складно виявити спільний знаменник, який пояснив би його призначення на ключові посади, окрім хіба що двох рис: схоже, понад усе він цінував вірність і надійність. Рузвельт не завжди обирав найздібніших, але розумівся на людях краще за будь-якого тогочасного політика, умів знайти щось спільне для побудови політичних і особистих стосунків із кожним". Таким чином, ця історія про період до початку Другої світової війни в Європі крізь призму життя п’яти добре освічених і переважно багатих чоловіків, які борються за увагу людини в Овальному кабінеті – детальний аналіз дипломатичних змагань, які велися у період становлення Третього Рейху. Ну й, звісно, опис боротьби Рузвельта з американським ізоляціонізмом на фоні зростання фашизму в Європі та його шлях до рішення про вступ Америки у війну.

Наступна книжка стала настільною для Марґарет Тетчер, також її не раз перечитував Рональд Рейґан. Не дивно, що "Шлях до рабства" Фрідріха Гаєка (К.: Наш Формат) перекладено понад 20 мовами, оскільки книжка у прямому сенсі змінила політику ХХ століття, вплинувши на принципи тетчеризму й рейґаноміки.

І, так само як у справі з дипломатами Рузвельта, ми можемо спитатися: чому до влади приходять найгірші? До речі, це не риторичне запитання, а назва розділу із цього дослідження. Тож наразі ця праця так само актуальна для українського соціуму. У ній автор розповідає, чому на вершині часто опиняються не найкращі кандидати, і показує, як колективізм веде до рабства. Перший крок на цьому шляху - відмова від економічної свободи. Який зв’язок між економічними процесами й тоталітаризмом? Що спільного в історії Німеччини, Італії та СРСР? Чому антисемітизм і розкуркулення однакові за суттю? Які уроки мають засвоїти українці, щоб уникнути помилок минулого, захистити власну свободу й розбудувати економіку? Відповіді на такі й інші питання якраз у цій книжці. Наприклад, про обов’язкових "ворогів", яких постійно шукає кожна нова диктатура. "Людині за її природою простіше дійти згоди з іншими на підставі негативної програми - ненависті до спільного ворога, заздрості до тих, хто кращий за нас, - ніж для реалізації якогось позитивного завдання, - нагадують нам. - Протиставлення "ми" і вони", спільна боротьба з тими, хто не з нами, - ключові складники будь-якого вірування, яке тісно пов’язує людей, готових до спільних дій. Цей принцип завжди використовують ті, кому потрібна не просто підтримка певної політики, а безумовна відданість мас. Вони переконані, що так отримають значно більшу свободу дій, ніж за будь-якої позитивної програми. Ворог - чи то внутрішній, як "єврей" або "куркуль", чи то зовнішній - завжди залишається обов’язковим інструментом в арсеналі будь-якого диктатора".

Новий роман сучасного англійського класика, "найвитонченішого стиліста і непередбачуваного майстра всіх мислимих літературних форм", як кажуть про нього - набагато більше, ніж просто роман.  "Елізабет Фінч" Джуліана Барнза (К.: Темпора) - це  роман-загадка, інтелектуальний детектив і філософський трактат про все у світі.

Раніше його автор розкладав історію цього світу на десять з половиною розділів, якщо згадати його однойменний роман, а тепер зосередився на його першоосновах. Принаймні героїня твору, яка читає курс лекцій "Культура та цивілізація" студентам-вечірникам, розкаже вам чергову інтелектуальну історію, де поруч з Юліаном Відступником діють Анатоль Франс, Константінос Кавафіс і навіть Адольф Гітлер. Цього разу британський прозаїк ставить дражливе питання: а що якби Європа не стала християнською, обравши натомість античне багатобожжя? Чи були б ми щасливіші? Чи вдалося б уникнути бодай частини помилок в історії? Відповіді знає вона - Елізабет Фінч, харизматична особа, до якої ніхто не ставився нейтрально: її або обожнювали, або демонізували, або дружили із нею все життя, або обмовляли позаочі. Зокрема для головного героя, який вирішує здобути вищу освіту і вступає до університету, вона стала справжньою натхненницею. Між ним та Елізабет зароджується дружба на кілька десятиліть. І коли його муза вмирає, залишаючи у спадок свої записники, наш герой вирішує повернутися до свого занедбаного проекту про Юліана Відступника (останнього язичницького імператора Стародавнього Риму). У такий спосіб він намагається звикнути до смерті своєї великої подруги і вшанувати її пам'ять.

Наступна книжка, а саме - "Як завжди стояти на своєму" Джилл Гессон і Сью Гедфілд (Х.: Віват) - про критику (як її правильно висловлювати та сприймати), про суперечки (як казати "ні" та згладжувати гострі кути) і про перемовини (як залучити опонентів на свій бік). Та чи підходить це нашому люду? Зокрема уміння казати "ні".

Якось свого часу автор сих рядків отримав замовлення дослідити слобідську ментальність. І визначити, чим вона відрізняється від, скажімо, галицької. Нічогеньке замовлення, еге ж? Майже тим самим займаються авторки книжки, доводячи, що наполегливість потребує неабияких сміливості й упевненості у власних силах, і в найважливіші моменти їх часто бракує. Мовляв, ми не можемо відмовити приятелю, попросити підвищення зарплати, відстояти свої права чи поскаржитися на неналежне обслуговування. А все через страх вступати в дискусію. Те саме вийшло й зі згаданим "слобідським" дослідженням. Скажімо, як тамтешньому мешканцю було дізнатися у начальства, а чи в приятеля-позичальника, про його власні гроші? Гадаєте, просто спитатися ? Анітрохи! Автор сих рядків перевірив це на трьох знакових респондентах – священику, лікарю та художнику – і знаєте, як вони радили розв'язувати життєву проблему? "Та якось", – відповідали всі, ніяковіючи з того, що до них підступають з таким "незручним" питанням. Скажете, інфантилізм? Милосердя? Чи, не дай Боже, аутизм? Навряд чи, бо насправді це всього лише вроджена, себто генетична риса типової "слобідської" вдачі. Можливо, книжка "Як завжди стояти на своєму" зарадить у цьому, і то не лише авторовим респондентам – багато хто зможе навчитися завдяки їй відверто обговорювати свої почуття та бажання з іншими, не зриваючись на агресію й не поступаючись своїми потребами. Хоча… "Голосно кричати і носити із собою велику-велику палицю", - так відповів один мій друг, коли я спитала його, що означає стояти на своєму", - починається розповідь у цій книжці, і отже, надія на перемогу у всіх наших справах таки існує.

Щодо не таких масштабних, але не менш важливих справ можна зазначити, що зокрема нова всебічна біблія дизайну інтер’єру від гуру домашнього стилю, яка навчила ціле скандинавське покоління мистецтву створення гармонійного будинку – це саме та панацея, яка знадобиться нам після воєнних лихоліть. Про архітектуру майбутнього, яка буде більш функціональна й універсальна, говориться нині багато. Мовляв, обов’язково буде потрібна "темна" кімната без вікон у помешканні, а також наявність бомбосховища у самому будинку. Натомість "Мистецтво затишку" Фріди Рамстедт (К.: ArtHuss) цим не обмежується.

"Що робить вас щасливими?" - одразу запитує нас авторка, і подальші назви розділів не відступають з подібними "провокаційними" питаннями. "Хто ви, чим ви займаєтеся в себе вдома та для кого ваш дім?", "Страх або чуттєвість?", "Дім - місце для себе чи для когось?" Крім "психологічного" та "мотиваційного" підґрунтя, перед нами розкриваються секрети успішного дизайну інтер’єру та стилю, що допоможе створити дім, який найкраще підходить для нашого майбутнього простору, смаку та способу життя. Наповнений практичними порадами, основними правилами та секретами майстерності, цей практичний посібник зі стилю та дизайну інтер’єру допоможе мислити як професійний дизайнер. Авторка вірить у те, що треба думати про те, як ми прикрашаємо свою оселю, а не зосереджуватися на тому, чим ми прикрашаємо. Сьогодні, коли ми більше ніж коли-небудь знаємо про вищезгадані майбутні тенденції дизайну наших осель, вона знайомить читачів з основними принципами інтер’єру та стилю - що саме виглядає добре та, головне, чому це виглядає добре. Тобто вчить загальним правилам створення гармонійного життєвого простору. Ключове слово при цьому – "життєвим", адже попереду у нас, будемо вірити, довге і мирне життя.