Король жаху, зарізяки-свинопаси і онлайн-протидія Путіну – 5 книг, де розслідують і карають

Зокрема такі книжки, як дослідження Андреаса Каппелера "Від країни козаків до країни селян. Україна на видноколі Заходу у XVI–XIX ст." (Л.: Літопис) просто необхідні, якщо говорити про національну ідентифікацію. Причому не лише нашу. Бо автор мовить про сприйняття України Заходом як відсталого краю, зокрема в очах Росії та Польщі – саме так вони нас здавна сприймали, - що свідчить про проблем з оптикою у згаданих країн. Хай там як, але автор не каже про те, що певним чином, а саме через колоніальне принижування, не в останню чергу ми й самі завинили своїм "фольклорним" бідканням на тему чи то України-покритки, а чи ще якої чайки-небоги при дорозі.

З іншого боку, якщо довго прогинатися під численними загарбниками, то можна й забути, якого ми роду-племені, виступаючи у різні історичні епохи то славними лицарями, то гречкосіями, то свинопасами, то знову зарізяками. Майже, як у Шевченка: "Німець скаже: "Ви моголи". / "Моголи! моголи! " / Золотого Тамерлана / Онучата голі. / Німець скаже: "Ви слав’яне". / "Слав’яне! слав’яне! " / Славних прадідів великих / Правнуки погані! " Варто згадати, як вже навіть у 1917 році листували було селяни до редактора газети "Рада": "Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що воно таке? Ми його тим часом замкнули". Можна, звичайно, сказати, що така вже була тактика виживання. Або вже так добре із цим замаскувалися, що довгий час ось такі писання "чужинців про Україну" залишалися у нас настільною книгою у справі чи то "сивої давнини", а чи вищезгаданої "ідентифікаці"». Невже знову "самі винні"? А чи ті самі "чужинці", що описували Україну? "Так звана імагологія, чи міжкультурна герменевтика, вивчає образи інших країн і народів, - роз’яснює автор. - Часто такий образ виявляється у зредукованій та емоційно зарядженій формі в упередженнях, кліше, міфах чи стереотипних уявленнях, в узагальнених, приписуваних тому чи тому колективу харктеристиках, які можуть знаходити відбиток у текстах та художніх полотнах і часто мало змінюються впродовж століть». Тому не дивно, що картина аж до часів Просвітництва з романтизацією лицарів-козаків складалася невесела. Зкрема, зважаючи на «польські рамки, в яких перебували публікації про Україну, козаків, які піднімали повстання й вели війни з Річчю Посполитою, а згодом з Росією, та селянство, яке виступало проти легітимної влади, переважно засуджували як незаконних і безбожних заколотників".

Певним чином історія руху про розкриття прихованих речей глобального характеру перегукується із книжкою Еліота Гіґґінза "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів та інформаційна війна з Росією" (К.: Наш Формат). Насправді ж вона проста, як і пояснення того, як і чому згадані речі маскуються протягом століть аж до нашого часу.

Уявіть собі простого офісного співробітника, який, нудьгуючи на роботі, читає у соцмережах драматичні розповіді про гарячі точки на планеті (наприклад, про арабську весну) і виявляє, що їх немає в офіційних новинах. Принаймні того, про що свідчать коментарі очевидців. Далі довкола нього гуртуються ентузіасти, які у подальшому й складають команду Bellingcat. Вони цілодобово нишпорять Інтернетом, добувають геолокацію фото і доводять факти військових злочинів. Тут і справа "Буку", що збив літак Малайзійських авіакомпаній, і брудні кінці агентів ФСБ, і всяке різне сміття, що виводило негідників на чисту воду. У майже детективних історіях автор книжки описує деталі багатьох розслідувань, що відкрили світові правду і кинули виклик тим, хто заперечує дійсність задля власної вигоди. "Ми довели, що сирійський диктатор Башар аль-Асад застосовував хімічну зброю проти свого народу, - згадують учасники Bellingcat. - Ми показали, хто стояв за катастрофою рейсу МН17. Ми знаходили прихильників ІДІЛ у Європі. Ми ідентифікували неонацистів, які тероризували Шарлотевілл у Вірджинії. Ми допомогли приборкати лавину дезінформації, яка ширилася разом із пандемією COVID-19. І ми викрили кремлівських засланих убивць". Звісно, після 24 лютого роль онлайн-розслідувань стала ще більш очевидною. Утім, і згадані "кінці" теж навчилися глибше ховати "під воду". "Репресивні держави стали обачнішими з тим, що потрапляє у відкриті джерела, - нагадує автор. - Кремль заборонив російським військовим публікувати в соцмережах інформацію про їхню службу і вжив рішучих заходів проти витоку даних. (Москва щоразу заперечує вплив Bellingcat, проте ці обмеження — вочевидь, пряма відповідь на наші розслідування - опосередковано підтверджують наші висновки.) Дехто непокоїться, що золотий вік розслідувань за відкритими джерелами добігає кінця. Ми цим не переймаємося. Роботи в Bellingcat багато як ніколи. Нам бракує не так інформації, як часу". До речі, зараз, під час війни Росії проти України,  Еліот Гіґґінз разом з командою збирає докази воєнних злочинів і порушень прав людини.

Так само до недавнього часу не могла побачити світ й наступна книжка, а саме – "Секс і німецько-радянська війна" Володимира Гінди (К.: Арій). Його колеги, як свідчить він сам, в один голос заявляли, що суспільство не готове сприймати таку історію про війну, адже там багато уваги приділено сексуальному насильству в партизанських загонах і регулярних військах, тому ветеранські організації, які в Україні утримувалися на гроші Кремля, однозначно звинуватять у спробі зганьбити (й переписати) глорифіковану пам'ять про німецько-радянську війну.

Як бачимо, дослідженню таки судилося вийти друком, заявивши тему, яку свого часу, а саме у 1992 році, зачепив автор сих рядків публікаціями у своєму журналі "Український Засів". Зокрема – про кохання під час війни у звільненому від радянської тиранії Харкові. Історія юної дівчини і німецького вояка мала на той час продовження: вже літній німець повернувся у незалежну Україну, знайшов свою кохану і забрав, одружившись, до Німеччини. Натомість у цій книжці історії здебільшого не такі романтичні, зате хронологічно і географічно вони охоплюють весь спектр проблеми. "Книгу написано не з метою когось затаврувати, образити чи причепити ярлики, - зауважує автор, - а щоб показати інший вимір воєнного повсякдення, про який зазвичай соромляться говорити та писати в українському соціумі". Тож, аби не бути голослівними, наведемо бодай головні теми розділів цієї унікальної книжки, серед яких наявні зокрема такі: "Сексуальність -- інструмент для виживання під час воєнних дій", "Утамування лібідо солдатів вермахту під час німецько-радянської війни", "Борделі вермахту та проституція па окупованих територіях", "Табірні секс-рабині: діяльність борделів у концтаборах", "Фронтові коханки радянських командирів", "Сексуальні домагання на фронті та в партизанських загонах", "Кохання в українському національному підпіллі", "Німчики" та "російська свобода" - вигнанці повоєнних суспільств", "Ґвалтування в партизанських формуваннях", "Жіноча кмітливість: способи самозахисту від сексуального насилля".

Щодо наступної книжки слід зауважити, що кохання у її героя так само було інструментом, але для досягнення зовсім іншої, більш «естетичної» мети, якщо можна так сказати про жанр трилера у кіно. Тож "Дванадцять життів Альфреда Гічкока. Історія короля саспенсу" Едварда Вайта (К.: Лабораторія) – про те, як  "за п’ятдесят років він відправить на той світ чимало своїх жертв, послуговуючись цілим набором моторошно неповторних сценаріїв.

Серед них знайдеться місце для надвечірнього задушення в розкішних мангеттенських апартаментах, удару ножем у спину міжнародного дипломата й стрілянини на вбогій лондонській вуличці". Хай там як було, але "одне Гічкокове слово - і жінок різатимуть у душі, штовхатимуть із дзвіниці, рубатимуть на дрібні шматки й закопуватимуть у квітниках, а чоловіків спалюватимуть, душитимуть і запрошуватимуть на коротеньку прогулянку, звідки вони вже ніколи не вернуться". Таким чином, перед нами авторизована, белетризована і всіляко (не)прикрашена біографія культової особистості світового кінематографа, творчість якого наганяє жах на ось уже кілька поколінь глядачів. Фільми Гічкока напружені, загадкові і при цьому надзвичайно глибокі, при цьому самого режисера вважають класиком саспенсу, а жанр трилер став його візитною карткою. Та ким насправді була людина, яка створила таку значущу кіноспадщину? Автор книжки досліджує 12 аспектів життя Гічкока, проводячи читача шляхом життя загадкового кінорежисера, починаючи із самого дитинства генія, даючи змогу зазирнути за лаштунки його творчості та розкриваючи нам таємничі сторони його персони. Мова зокрема про католицьке дитинство режисера в часи воєнних нальотів у період Першої світової війни та пандемії грипу; зачарованість митця насильством та жорстокістю, які він майстерно та тонко відображав у своїх стрічках; незадоволення режисера своєю зовнішністю; шлюб Гічкока (був він платонічним чи справді наш герой був незайманим (за винятком того єдиного разу, коли він став батьком своєї дочки); залицяння до актрис і прохання до секретаря "еротично розважати" його.

Чимало невідомого дізнаємося також із книжки Алена де Боттона "Архітектура щастя". Хоча, здавалося, чого ще ми не знаємо про "музику каменя", як прийнято називати архітектуру? Утім, наразі нам запропоновано цілу авторську філософію. З одного боку, віра у важливість архітектури, на думку автора, базується на усвідомленні, що всі ми (на краще чи на гірше) - різні люди в різних обставинах.

А з іншого, на переконанні, що архітектура покликана наочно показати, ким ми могли би стати в ідеалі. Таким чином, автор пише про архітектуру як про живе середовище, що не тільки визначає поточний настрій мешканця чи гостя, не тільки віддзеркалює й викриває його риси, прагнення, звички, але й певною мірою визначає майбутнє. Адже те, як ми почуваємося у своїй спальні чи бібліотеці, впливає на наше ставлення до ширшого світу, бачення власного майбутнього й готовість боротися за нього. Знов-таки, з одного боку, автор наводить приклади ставлення до архітектури як майна (і загалом оформлення життя) відомих мудреців, які або жили у печерах і домовинах, як пустельники, або вперто не помічали краси довколишнього світу, займаючись світом внутрішнім. Так, скажімо, давньогрецький філософ-стоїк Епіктет, за переказами, якось запитав свого вбитого горем друга, будинок якого згорів дотла: "Якщо ти справді розумієш, що править Всесвітом, як ти можеш тужити за уламками каміння?" З іншого боку, нам пропонують інакший погляд на проблему – і архітектури, і щастя її розуміти. "Однак поруч із такими знаковими спробами знехтувати візуальним образом завжди проявлялися не менш уперті намагання зробити матеріальний світ приємним для ока, - нагадує автор. - Люди напружували спини, вирізьблюючи квіти під дахом, та зір, вишиваючи звірів на скатертинах. Вони жертвували вихідними, щоб сховати кабелі в стінах. Вони ретельно продумували відповідні робочі поверхні на кухні. Вони уявляли собі життя в недосяжних дорогих будинках, зображених у журналах, а потім відчували сум, як людина, що проходить повз привабливого незнайомця на переповненій вулиці".