Костянтин Москалець: Непереможні мученики

Гарна дерев’яна церква в гуцульському стилі, крита гонтою, з велетенським хрестом на подвір’ї. Ідучи на прогулянку до Стрийського парку, я підходжу до цієї церкви помолитися за упокій безневинних душ, закатованих слугами сатанинського комуністичного режиму, за тих, для кого так званий золотий вересень обернувся вереснем кривавим, ставши останнім місяцем їхнього земного життя і першим – життя небесного. Звичайно, спочатку “визволителі” утримувалися від репресій, ба навіть відкривали лікарні і школи, вдавано не звертаючи уваги на священнослужителів та рясно набудовані церкви, яких на їхньому дикому Сході на той час уже майже не лишилося. Звіряче, нелюдське нутро прозирнуло згодом, за два роки, під час відступу, коли кров дітей, жінок, старих, священиків і монахів з монахинями стояла по кісточки у львівських тюрмах, а нажахані люди, відкриваючи двері катівень і шукаючи своїх близьких, бачили розіп’ятих на стінах.

Багатьох із цих мучеників, канонізованих святим згодом Іваном Павлом II, я знаю на ім’я, багатьох упізнаю на зображеннях, твори декого з них, як-от владики Григорія Хомишина, я уважно читаю і перечитую. Свого часу вінчаючи нас із дружиною у київському храмі святого Василія Великого владика Борис Ґудзяк серед іншого подарував нам ікону з образами греко-католицьких новомучеників. Серед них є блаженний Григорій Хомишин, серед них і священномученик, надзвичайно близький моєму серцю, блаженний Олексій Зарицький, якого називають душпастирем Сходу через його пастирське служіння на Уралі, в Сибіру, у Казахстані...

Казахстан, аякже. Сорок два градуси спеки влітку, сорок два морозу – взимку. Вухо, обморожене першої моєї армійської зими в Казахстані так і не відійшло донині, миттю реагуючи на холод. Інші травми також полишалися зі мною, вони вже нікуди не дінуться до смерті. Через ту службу я й досі цікавлюся новинами з Казахстану, зокрема життям його католицької громади. Яким же було моє здивування, коли, читаючи нещодавно видану книгу розмов із казахстанським єпископом Атаназієм Шнайдером “ChristusVincit”, я натрапив там на напрочуд теплі спогади і сповнені шанобливості відгуки якраз про Олексія Зарицького! Шнайдерові батьки влаштовували підпільні зустрічі з нашим священномучеником, під час яких він сповідав і причащав позбавлених релігійної опіки людей, переселенців і засланих на тривалі терміни, нехтуючи можливим арештом, часто не маючи часу ні на обід, ані на сон. Родина Шнайдера емігрувала із СРСР у 1973 році, він успішно закінчив німецьку школу, семінарію в Римі, був священником у Бразилії, залагоджуючи, зокрема, руйнівні для релігійного життя наслідки “теології визволення”, що потоптом пройшла по численних бразильських парафіях. Якось до молодого Шнайдера звернувся карагандинський єпископ із питанням, чи не забув він російську мову. Мову Шнайдер пам’ятав, тож погодився – спочатку на шість тижнів, а згодом виявилося, що донині – служити й викладати в Казахстані. До сліз зворушує це місце в його спогадах, що стосується покликання до служіння на Сході: “Я раптом зрозумів, що блаженний отець Олексій Зарицький, який благословив мене, коли я мав усього один рік життя, а він правив Месу в нашому домі, і якого врятувала моя мати, помер у Караганді. І отець Павловскіс, що вділив мені Перше Причастя, також був ув’язнений у цьому місті. І Провидіння посилало мене туди, щоб я учив священиків. Мене надзвичайно зворушив цей знак Божого Промислу”.

Шляхи Божого Промислу дійсно несповідимі. Знищена комуністами на корені Греко-Католицька Церква пішла в глибоке підпілля. Вона втратила чимало відданих святій справі священнослужителів, монахинь і монахів, своїх провідників, духовну еліту Церкви. Багато хто з них загинув у нелюдських муках, багато хто на все життя залишилися інвалідами. Дехто злякався й перейшов на бік ворога. Але після десятиліть тяжких поневірянь ця церква-мучениця воскресає і розквітає, бурхливим розвитком свідчачи про щедрі дари Божої благодаті. Як не згадати тут слова кондака зі служби Свята Блаженних Новомучеників: “Непереможні мученики в вінках перемоги, ми у вами врятованій Церкві благодарні пісні вам виписуємо на сувоях сердець наших”.

Ми з дружиною стоїмо на літургії, і погляд мій зупиняється на зображенні Авеля та Каїна. Бог приймає жертву безневинного, навіки відкидаючи жертву злочинного. У церкві багато дітей і студентів з Українського Католицького Університету. Сповідник, отець Лука, лагідно кладе руку на плече крихітній дівчинці, розраджуючи її і розгрішаючи з дитячих гріхів. Десь так усе було й тоді, перед приходом демонів, який із суто сатанинською іронією назвали “золотим вереснем”. Я молюся за те, щоб вони не прийшли знову.

І весь храм Блаженних Мучеників УГКЦ палко молиться разом зі мною, з отцем Лукою і крихітною дівчинкою, з видимими парафіянами і невидимими нашими святими, що власною кров’ю, нестерпною мукою і смертю подолали непереможних, здавалося, нелюдів.