Криве дзеркало диктатури

Читаю дві ранкові новини, які в інформаційних стрічках йдуть майже поруч. Перша про те, що "Путін завершив незаконну анексію 4 областей України". Друга – аналіз, з якого випливає, що ЗСУ досягають значних успіхів на Харківщині та Херсонщині.

Ось мейнстрим останніх днів, який однозначно свідчить, що Росія (і ще кілька її союзників, які мовчки чи гучно підтримують її упевнений шлях до прірви) живуть у світі кривих дзеркал, конструюючи свою реальність, кардинально відмінну від тієї, яку можна відчути майже тактильно.

Диктатори завжди витворюють власний світ (зіщулений, дріб'язковий і гидкий), аби таким чином виправдати бодай для себе особисто потрібність або ж вдавану раціональність своїх вчинків. Спочатку їм це вдається, часто навіть дуже успішно. Де Голль говорив про це так: "Спочатку все видається у яскравому світлі. Ентузіазм одних і мовчання інших, жорсткий, накинутий зверху порядок, блискучі декорації, цілеспрямована пропаганда додають диктатурі на першому етапі динамізм, який явно виграє, порівняно з минулим часом анархії".

Згадаймо перші роки путінського правління. Росія міняється, "встає з колін", підштовхувана високими цінами на енергоносії. Це не біда, що вчорашньому підполковникові КҐБ "плутається під ногами" опозиція, – тих, хто надто гучно декларує свою незгоду, можна застрелити у під'їзді, тих, хто розуміє закономірний фінал, — витурити за кордон.

Пропаганда захлинається від власної всемогутності, від конструювання реальності про "велику Росію", а Захід прагне "перезавантаження" у стосунках з позірно "демократичним" режимом, який, однак, вже тоді заїкався про "суверенність" своєї демократії.

"Суверенність" полягала, перш за все, у повзучому захопленні країни ефесбешними феодалами, вкоськанні непокірних регіонів, корумпуванні політичних еліт (не тільки політичних партій, які ще сяк-так працювали на єльцинському полі, видаючи себе за ліберальну опозицію). "Третій шлях" Росії, за висловом тодішнього оглядача російської служби Радіо Свобода Владіміра Бабуріна, варто "шукати десь у центрі Москви. Між проспектами Сахарова й Андропова. А там такі затори…"

Мені видається, що й досі "суверенна російська демократія" застрягла у тих заторах. Щобільше, вона деградувала до рівня огидної, агресивної тиранії, з особливим поглядом і на себе, і на світ. Тиранії, сповитої у квазіімперські шати, наснаженої найганебнішими прикладами власного минулого, недоімперії з ілюзією всесилля та феодального права – і на життя власних громадян, і на долі світу.

Криве дзеркало реальності Путіна мало б вже давно розлетітися на друзки після вторгнення в Україну, краху ідеї "бліцкригу", тотальної поразки "другої армії" під Києвом, на Харківщині, під Херсоном. Зрештою, останні рефлекторні рухи роспропаганди засвідчують, що ті, хто мав би збирати уламки склепаного власноруч світосприйняття, немічні і безпорадні. Під ударами ЗСУ, санкційних обмежень країн Заходу, коли моноліт режиму вже взявся тріщинами, усі ці скабеєєви, соловйови та іже з ними не дають собі раду з реальністю. "Останній герой" цієї війни для росіян дуже красномовний – терорист на псевдо Людоїд, колишній директор цвинтаря, який з легкістю розповідає, що з його взводу залишилося живими сім осіб.

А останнім аргументом Путіна став ядерний шантаж. Для повноти картини із заздалегідь проартикульованим "атомним попелом" і окремим "раєм для росіян", він готовий забрати до того "раю" всю планету.

Але так не буде. Буде чергова станція Дно для одіозного "ядерного потяга", який буцімто рушив у бік України. І сучасний варіант підвалу Іпатьєвського дому, в якому на бункерного діда чекатиме розплата.

Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.