"Переклав українською твори Сервантеса, Гете, Боккаччо": Максим Стріха про творчість Миколи Лукаша та його виклики радянській системі

Сьогодні ми будемо говорити про людину, яка подарувала українцям тисячі творів світової літератури. Якщо ви читали українською мовою "Дон Кіхота" Сервантеса, "Пані Боварі" Флобера чи "Лорку", скоріше за все, це був переклад Миколи Лукаша. Сьогодні ми говоримо про цього видатного перекладача із професором Максимом Стріхою. Важливо почати цю розмову про час, коли Микола Лукаш працював, коли він приходить в літературу і перекладацтво. 30-ті роки викосили не лише письменників, а й перекладачів. Я так розумію, Лукаш не підпадав під цей покос лише через вік? 

Микола Лукаш

Він народився наприкінці 1919 року. Отже, з Розстріляним відродженням він розминувся. На історичний факультет Київського університету він вступив у 1937-му і дуже швидко вилетів.

Потім він учителював на Київщині до початку радянсько-німецької війни. Потім – окупація, перебув у рідному Королевці, мало не вмерши. Потім – мобілізація до радянського війська, поранення, дослужував у Харкові і там навчався в педагогічному інституті іноземних мов за спеціальністю "французька філологія". Отже, цей час був дуже сумний для перекладу та української літератури загалом, адже багато імен було викошено. Переклад так само було викошено, залишилися уламки – Рильський, Бажан, хтось з другого ряду. А от далі фактично порожнє поле, на яке приходять багато хлопців комсомольського призову, які вже не мають ні того запасу культури, ні знань, ні мов, ні органічної української мови, що найгірше. І Лукаш тут буквально самозароджується, бо він не мав вчителів як таких. Наприклад, Григорій Кочур, великий друг Лукаша, був студентом Миколи Зерова і перебув у колі неокласиків. 

Натомість Лукаш почав перекладати десь у своєму Королевці. У шкільні роки робив дивовижно добрі переклади російських поетів Срібної доби, а першу частину "Фауста" він переклав до війни. Весь переклад було завершено у 1948 році, тобто йому не було ще і 30-ти. Правда, для того, щоб це прийшло до друку, знадобилося ще 7 років. І ось Лукаш, який не має постійної роботи, перебивається на випадкових заробітках, бо ж перебування на окупованій території це тоді було таке страшне тавро, якого не змити. Інакше він, напевно, захистив би кандидатську і став би шанованим доцентом, а потім професором Харківського університету, і, може, ми б не мали цього перекладача. Але цього йому не дали, і він намагається реалізуватися як перекладач. У 1953 році він друкує нічим не видатний роман "Перший удар" Андре Стіля, якого в СРСР друкували, бо він був ліваком і другом Радянського Союзу. Разом з тим паралельно Лукаш готує рецензію на перший том Українсько-російського словника, де помічає відсутність близько 600 вкрай необхідних українських слів. Лексикографія була його пристрастю впродовж усього життя.

І паралельно уже тоді він стає в центрі всіляких історій про нещасливе і нерозділене кохання, через яке він залишився неодружений. Він входить в панораму Харкова як людина, яка не мала пальта, яка взимку ходила в лижному костюмі, як і в Києві. До речі, сюжет здається не апокрифічний, а правдивий. Так, у 1954 році було 150-ліття тоді ще Харківського університету імені М. Горького, і комусь спала на думку примха для іноземних гостей з країн народної демократії, щоб хтось виголосив промову латиною. Виявилося, що латиною здатний виголосити привітальну промову тільки Лукаш, але була одна проблема – він не мав костюму. Терміново мусили знайти для нього сорочку, краватку, піджака. Він виголосив цю промову, потім у нього все це забрали. Але в 1955 році стається злам в його долі. Виходять друком "Пані Боварі" і "Фауст". 

Тобто весь цей час його вважають диваком, якимось блаженним чоловіком.

Так, таким ось маргіналом, який не має сталих заробітків, живе по якихось винайнятих кутках. І по цих кутках він робить ось ці фантастичні переклади. У 1955 році завдяки втручанню Максима Рильського рецензентом "Фауста" стає Леонід Первомайський – добрий поет, який натомість мав принципово інше уявлення про мову, якою треба перекладати. Він волів такої дистильованої, олітературненої української мови, і коли натрапляв на "Ходімо, пане-брате", він написав, що "тінь травистованого Енея стояла за спиною перекладача". Лукаш просто розгорнув місце оригіналу і показав німецькою "гербрудерком". Насправді, коли Лукаш експериментував, він завжди розумів, де він це робить. 

Тож завдяки підтримці Рильського, попри опір Первомайського, "Фауст" виходить, і це стає подією. А також, звичайно, і розкішна "Пані Боварі", яка стала дебютом в поезії і прозі. Тоді Лукаш стає знаменитим. Його приймають у спілку 1956 року, і це стає можливістю залишити Харків, який дедалі більше тоді втрачав риси українськості, та перебратися до Києва. Там йому як знаменитості пропонують очолити відділ поезії у новоствореному журналі "Всесвіт". Це, здається, єдині два роки, коли Лукаш мав якусь стабільну працю і мусив ходити у певні години на робоче місце. Загалом це було щось абсолютно невластиве для нього. 

Але живе він знову десь по кутках? 

Ні, він отримує від спілки квартиру. Причому перша квартира існує і досі, там живуть нащадки. На той момент там жив один дуже милий єврейський і радянський поет, українська поетеса-шістдесятниця і в третій кімнаті – Лукаш. Це була комуналка на три кімнати на вулиці Коцюбинського. Там Лукаш пробув 60 років. Кімната його ніколи не закривалася, туди можна було прийти, чекати, можна було що завгодно взяти або навпаки щось лишити.

Микола Лукаш

Це там він з кухні видалив газову плиту? 

Ні, це вже було на нинішній вулиці Омеляновича-Павленка, тодішній Суворова. З Григорієм Парфировичем Кочуром, його великим другом, старшим товаришем, людиною дуже відмінною у перекладацьких настановах, але дуже близькою. Я один раз був у Лукаша під час його останньої хвороби і бачив цю квартиру. Лукаш приймав нас, лежачи на металевому звичайному ліжку, які стояли по лікарнях і казармах. Була одна табуретка ще при цьому. На кухні плита була ліквідована за непотрібністю, бо коли у нього були гроші за гонорари, він раз на день ходив обідати до ресторану готелю "Дніпро", там були іноземні туристи і можна було почути мови. 

Ось чого він ходив туди. А я весь час думала, як він міг собі це дозволяти. 

Це був єдиний спосіб почути живі мови. Особливість українських перекладачів того часу – вони не мали живої мовної практики. Той самий Кочур перекладав з оригіналів 30 мов. Він блискуче читав цими мовами, знав ці культури, але говорити йому було складно, бо у нього ніколи не було живої мовної практики. Вона у нього була тільки з людьми з країн радянського табору, і то в Інтинському концтаборі, куди ці люди теж потрапляли. А Лукаш собі на такий спосіб цю практику все-таки забезпечував і був фантастично філологічно здібний. Він справді блискуче перекладав прозу.

Що ви ще пам’ятаєте, коли проходили до Лукаша в квартиру на Суворова?

Ось ці знамениті паки з його картками і книжками. Книжкових шаф не було, але натомість були мішки, які стояли скрізь: його картотека, виписки, папери, книжки. Насправді Лукаш був дуже освіченою людиною. Я мав величезну приємність свого часу і впорядковував його листування з Кочуром. У ньому Лукаш, можливо, як ніде, торкнувся своїх перекладацьких секретів. Лист 1964 року, коли починається переклад "Дон Кіхота", Лукаш пише з Ялти, з будинку відпочинку письменників. 

"Правда, ось уже четвертий день, як я знову почав уважно читати "Дон Кіхота", тож уже дещо знаю. Знаю, наприклад, як я перекладу назву страви, що їв преславний Ідальго. В оригіналі стоїть "дуелос і квебрантос" – дослівно "жалі і шкоди". Ну, не перекладеш українською мовою "жалі і шкоди". Коментатори пояснюють, у Манчі, дуже злиденному регіоні Іспанії, був звичай використовувати для домашніх потреб м'ясо і навіть потрощені кістки, що їх вовки пошарпали або тих, що зі скелі впали. М'ясо йшло звичайно на олію, а патрохи були єдиною скоромною стравою, дозволеною до вжитку в суботу, бо субота на честь перемоги над маврами біля Лас-Наваса з 1212 року була оголошена Пісним днем".

Любимов – російський перекладач – переклав назву цієї страви як "яєчня з салом". Чому? Бо так було в попередньому російському перекладі, не знаю, чий він. Яєчня з салом фігурує не тільки в Козаченка і Кротевича, скандальний переклад 1955 року з російської, але і в Миколи Іванова – дуже талановитого перекладача, який до війни робив скорочений переклад з іспанської. Скорочений переклад теж дуже залежить від російських версій.

"Ускладненої небезпечним нахилом до надмірної архаїзації та українізації (він жартує сам із себе у зв'язку з пригодами з "Декамероном"), пропонуєм натомість шарпанину з овечої потрібки. Тут мені допоміг батько Котляревський, якого троянці їли, між іншим, за трібки бабу-шарпанину. Шарпанина була на Україні м'ясна і рибна. Голубий словник, шеститомник, перекладає цю назву "скабльонка", не знаю, чи це було цілком правильно. В усякому разі, страва така була, а назва шарпанина натякатиме на аварійне походження м'ясива й нутрощів". 

В усіх деталях Лукаш розбирає, чому він перекладає так. Який за цим стоїть огром знань. Зокрема, він знає, чому в Манчі їдять ці "жалі і шкоди". Він знає, що там була перемога над Маврами у 1212 році, на честь якої оголошено в суботу день, коли дозволена ця скромна страва. Він знає усі ці варіанти українські, польські, німецькі, як там перекладали. І нарешті він знає величезне підґрунтя українських текстів, у цьому випадку Котляревського, але дуже багато йому підказував Куліш, підказували барокові тексти, і от він от вибрав це.

Максим Стріха, Фото: hromadske.radio

Я дуже раджу почитати це листування Кочура і Лукаша, тому що там не лише є цей чудовий уривок, процитований зараз. Там описується про нарости на копитах Русинанта, як він шукає у скотолічивніку, як їх назвати. Це розкіш. 

Це проблема, яку Лукаш гостро відчував: що робити, коли перекладаєш текст, який написано 700 років тому? Мусить бути якась дистанція від українського читача до цього тексту. Він не мусить сприйматися як текст, написаний вчора. Але яка дистанція, на що взоруватися? От Лукаш перекладав "Декамерон" – чудесний, фантастичний переклад. Текст написаний саме 700 років тому. У той час Україна ще переходила з-під влади Орди до влади Великого князівства Литовського, і з того часу у нас загалом залишилося кілька десятків суто сухих судових грамот. Але Лукаш вважав, що мову все одно можна реконструювати за якимись слідами. От яка вона була б, якби розвиток був інакший, якби ми розвивалися не з монгольською навалою, як Італія? Ось, як він переклав цей дуже симпатичний епізод, який чудово зроблений у фільмі Пазоліні, коли чернички по черзі вступають у стосунки з хлопцем, який вдавав з себе німого.

"Бачиш, – каже черничка, – вже по обіді, всі сестри, окрім нас, здається, сплять. Подивимося ще, чи нема кого де в саду. Та що ж, візьмемо його за руку і поведемо в той курінь, де він от дощу ховається. Одна ж нехай з ним буде, а друга на варті. А той Німтур такий дурний, що якої хочемо, такої і заграємо. Мазетто чув усі їхні розмови і ладен був їм хоч зараз догодити, ждав тільки, щоб котрась повела його з собою. Вони ж роздивилися скрізь гарненько і побачили, що ніхто за ними не стежить. Тоді та, що перша завела річ, підійшла до нього, розбудила, і він зразу став на прямі. Черничка взяла його за руку, приголубилась до нього і повела в курінь, а він тільки осміхався благовато. Там уже його не треба було довго просити, він залюбки вволив її волю. Вона ж була чесною товаришкою і своє діставши, пустила натомість другу. А Мазетто все строїв дурника і робив, що вони хотіли. Кількома наворотами пробували ще та і та, і перше ніж піти, чи добра у цього вершника сила, а згодом говорили між собою, що то справді втіха над усі утіхи, ще більше ніж їм сказано, і завжди шукали нагоди пожирувати і з ними". 

У моїх батьків є книжка 1964 року, це його перше видання. І от саме в цьому тексті я вперше побачила словосполучення "зайти в тяж". Якось я вирішила його вжити в школі на уроці української мови, а вчителька мені сказала, що такого немає. Тоді я показала книжку. 

Ви знаєте, часом це була проблема. Мені ще по-справжньому пощастило, бо одним з місць, де я отримував свій культурний експіріенс, була київська опера 70-х, яка була ще україномовною. "Лючія ді Ламмермур" йшла в геніальному перекладі Лукаша. Едгард співав: "У цій долині на могилі, де лежить мій батько вбитий, віроломній твоїй родині присягавсь я вічно мститись. Та доколи тебе зустрів, то забув про помсту й гнів". Він грався цими словами. 

Тим не менш, коли була команда, щоб його віватами зустрічали люди, то тодішні не надто освічені щодо української мови співаки обурювались, які такі вівати, це слово польське. Насправді тут треба було, щоб Ірина Молостова, яка, до речі, була, можливо, найбільшою українською оперною режисеркою ХХ століття і, до речі, етнічною росіянкою, залучила свого часу Лукаша до оперного перекладацтва. Коли Лукаш був тяжко хворий і працював дуже пиняво, як казав Кочур, вона все-таки змусила його закінчити "Дон Жуана". "Лючія ді Ламмермур" і "Дон Жуан" – це дві перлини оперного перекладацтва, які загалом є у світі.

А я правильно пам'ятаю, що в 70-х не вказувалося, що це переклад Лукаша? 

Це була окрема історія. Коли Лукаша було виключено в 1973 році, він перетворився на не особу. Але вистава, поставлена в 1963 році, стала касовою, тож її зняти було неможливо. Якщо б це було в 30-ті роки, то скоріше б написали якесь інше ім'я. Однак це були 70-ті, і там вчинили по-іншому – перекладач просто не зазначався. І тільки в 1987 році, коли вже була Перебудова, ім’я Миколи Лукаша знову з'явилося в афіші. Ця ситуація сталася у мене на очах, я її добре пам'ятаю. 

У чому геніальність і новаторство Лукаша в перекладі "Дон Кіхота" чи "Декамерона"? Я пригадую, що до цього першого перекладу 1964 року вже є передмова Кочура. Він передбачає, що Лукаша будуть звинувачувати в архаїчності мови, тож намагається в передмові захистити його. 

Перед тим була ціла епопея. Насправді з'явився такий внутрішній рецензент, діалектолог на прізвищі Могила, який зажадав це все поправити. Я читав уривок, там була фраза "звівся на прямі". На які прямі? На ноги. І от всі такі речі, які є маркерами індивідуального стилю, хотіли знеособити, зробити таку усереднену мову, яка базується на джентельменському наборі основних трьох чи чотирьох тисяч слів словника. Лукаш же користувався значно ширшим набором, причому робив це завжди дуже доречно. 

От в Шиллера це, до речі, видно. Два тексти я б хотів порівняти. Перший – "Ода до радості". Це знаменита ода, гімн Євросоюзу, куди ми йдемо. "Радість гарна, іскро Божа, несказанно люба нам. Увійди, царице гожа, в твій присвітлий дивний храм. Все, що строго ділить мода, в'яжеш ти одним вузлом. Розквітає братня згода під благим твоїм крилом. Обнімітеся, мільйони, поцілуйтесь, мов брати. Вічний отче доброти, дай нам ласки і охорони". Тобто це високий стиль. Уявіть собі, як воно звучить під п'яту частину Дев'ятої симфонії Бетховена.

І разом з тим той такий Шиллер, але зовсім інший вірш, написаний зовсім іншою німецькою мовою, – "Сільська серенада". Відповідно, він перекладений зовсім іншою українською мовою. "Дівко, виглянь у вікно! Коло твої хати я стою уже давно, як той пес проклятий. Тюжить дощ все дужче й дужче, я ізмок увесь, як хлющ, – ні рубця сухого... Не поміг і кобеняк, я від холоду закляк. Пожалій, небого! Чи тобі там не чутно? Ну ж бо, виглянь у вікно". Себто Лукаш справді володів всіма ресурсами української мови: від високої мови барокових спудеїв до ненормативної лексики. Коли йшлося про "Фауста", пам'ятаєте, Валентин там говорить Маргариті: "Коли вже ти зробилась …, треба славу відроблять". Для цього, до речі, оригінал Гете, звичайно, дає всі підстави. 

У книжці це слово було написано з трикрапкою?

Природно ми все це даємо з трикрапками, як годиться. Але Лукаш в усьому цьому широчезному діапазоні чувся абсолютно вільним. Це не значить, що немає інших варіантів перекладу. Є дуже добрий приклад, як було перекладено "Осінню пісню" Поль Марі Верлена двома геніальними перекладачами – Лукашем і Кочуром. "Осіння пісня" вся побудована на музиці, на сонорних, все це заколисувальне. Лукаш зустрівся з цим. Українською мовою скрипка різко звучить. Що робити? Він навпаки вирішив прийти до цієї різкості і посилити: "Ячать хлипкі, хрипкі скрипки листопада… Їх тужний хлип у серця глиб просто пада". Водночас Кочур вирішив триматися сонорності, замінити скрипку на струни: "Неголосні млосні пісні струн осінніх серце тобі топлять в журбі, в голосіннях." 

Це був справді унікальний дует. Вони познайомилися у березні 1958 року, коли Кочур уже вийшов з концтабору, але ще мусив отримати північну пенсію, бо треба було з чогось жити. Він був заарештований після визволення Полтави в жовтні 1943 року і остаточно повернувся в Україну в 1959-му. В 1953 році він офіційно був уже вільнонайманим нормувальником. Власне, на ці гроші він жив до кінця життя, більше йому ніяких сталих сум не платили. Але в 58-му він приїздив до України і там зустрівся з Лукашем, який очолює цей відділ у Всесвіті, де треба його чимось заповнити. І вони одразу дружаться. Ось це листування показує, як розгортались їхні стосунки. Упродовж 60-х років вони разом були учасниками всіх найвагоміших українських перекладацьких проєктів.

Вони встигають зробити "Верлену" і з Максимом Рильським, який, на жаль, умирає, і встигає перекласти лише 4 вірші. Дуже часто Лукаш перекладає, а Кочур пише передмови, як-от Шиллер і "Декамерон". Десь Кочур допомагає Лукашеві, бо той був більш практичний. Лукаш був зовсім артистичний, розкиданий, і це його іноді підводило. Він западав у розпач, у страшний психологічний стан. Лукаша страшно мітило те, що відбувалося. Він бачив дику русифікацію, загибель української культури, поступову, але тим не менше дуже зорієнтовану.

І через те він логічно йшов до того дня березня 1973 року, коли з'явився до Кочура і сказав, що сьогодні написав листа куди треба, тобто голові президії Верховної Ради, прокурору, голові КДБ і так далі, на захист ув'язненого Івана Дзюби. Тут процитую: "Оскільки я поділяю погляди Дзюби на офіційно не існуюче у нас національне питання, я прошу дозволити відсидіти решту терміну за Дзюбу". На що Кочур сказав, що Дзюбу не випустять, а тебе посадять. На це Лукаш, блаженно посміхнувшись, сказав: "А я вже їх кинув". І це була фактично катастрофа. 

За тиждень, наприкінці березня їх обох виключили зі спілки письменників. Там була спеціальна постанова про тандем Кочур-Лукаш, який завдав дуже тяжкої шкоди українському перекладові. А в чому полягала шкода? Український переклад був завжди дуже небезпечний в усі часи. Емський акт 1876 року забороняв українську мову як таку. Твори на селянську тематику з дотриманням російського правопису і дуже складною цензурною процедурою все-таки дозволялися. Але українські переклади були заборонені за означенням.

Імперія тут діяла дуже логічно. Бо література на місцевих наріччях може бути в імперії. Але коли на ці наріччя перекладають Байрона, Шекспіра, Біблію, – це вже не наріччя, це мова. І усі ці мови мають право на політичне визначення.

До 1905 року друкування будь-яких перекладів в російській імперії заборонялися не за ознакою змісту, а просто за ознакою того, що вони не мали російські наріччя. Так само і в радянські часи була одна головна мова – російська. Зокрема, щоб вона була інструментом доступу до всіх скарбів світової культури, щоб ми це все отримували тільки через російське дзеркало, причому це була успішна політика. Я був у товаристві з однією дуже інтелігентною художницею, яка зізналася мені, що "Божественну комедію" Данте вона читала тільки російською. І через те завдання українських перекладачів було не лише ознайомлюватися з якимись невідомими текстами. Для ознайомлення на той час були ті ж самі російські перекладачі. Завдання було заманіфестувати, що ми не росіяни, що в нас є своя культура, свої переклади. У цих умовах треба було перекладати надзвичайно яскраво, сильно, щоб витримати конкуренцію з тими справді дуже непоганими російськими перекладачами. 

Так, бо нам весь час показували і переконували, що українська мова не здатна на те, аби нею перекладати.

Що вона для діалогів Тарапуньки і Штепселя, але не для "Травіати" Верді чи "Фауста" Гете. Через те, коли Максим Рильський працював завлітом Київської опери і переклав сумарно 20 опер, з яких збереглася в авторській версії аж одна, і Лукаш, який все це перекладав, і Кочур, вони працювали не тільки на інформування читача, а й на націєтворення, на високий статус української культури, на те, щоб ми могли з'явитися в світ своїм блискучим "Декамероном". Росіяни не мають такого "Декамерона", поляки теж не мають, навіть англійці такого доброго не мають. 

Фактично, мова такої якості і такого класу, яку пропонували Лукаш, Кочур і Рильський – це був виклик радянській владі. 

Це був виклик системі. І система це дуже добре відчувала, бо на українських перекладачів справді падали репресії за репресією. 1937 року було знищено фактично 90% провідних українських перекладачів. Уціліли випадково одиниці. Наприкінці 50-х хтось повернувся з таборів, як Кочур, хтось вже почав з'являтися, як Лукаш, але ще довго це відчували. Ще однією великою реформою перекладу, яку запровадили Кочур і Рильський на початку 60-х років, стало те, що вони готували антологію чеської і словацької поезії. Всупереч тодішнім правилам вони вимагали, щоб всі переклади здійснювалися з чеських і словацьких оригіналів.

Тодішнє правило було перекладати з російського перекладу або з підрядника. 

У 1955 році відбувся перекладацький дебют Лукаша з прекрасними віршами з "Дон Кіхота" у розкішному виданні, як на той час. Це було все, що було доброго. Проте функціонери спілки Козаченко і Кротевич зробили український переклад "Дон Кіхота" з російського перекладу Любімова. Причому перетягнули всі ці російські приказки. От Любімов іспанські приказки перекладав російськими, а вже ці українські псевдоперекладачі навіть не прагнули пошукати українських відповідних приказок, вони просто калькували російські. Більше того, вони не вважали, що це погано. На титульному аркуші стоїть переклад з російської. Начебто Сервантес це все написав російською. Це те, що поламали зусиллями Лукаша, Кочура, встиг допомогти Рильський. 

Велика роль була також Миколи Бажана. Він був останнім із уцілілих функціонерів системи, однак працював на цю культуру. Варто згадати ще одного перекладача, який мав дивовижну долю, бо його заарештували замість іншого. Це 1934 рік. Дуже талановитий молодий перекладач і поет, який знає східні мови, ним цікавиться Зеров. Всі ці люди знали багато мов, але Лукаш і Кочур – це переважно все-таки європейські мови, хоч Лукаш трошки вчив японську. І ось є перекладач Василь Мисик, який на додачу до англійської добре знав перську. В Амара Хаяма всі російські переклади і близько не підступають до Мисикових, бо Мисик перекладав з оригіналу. 

Але в 1934 році, коли починаються арешти, приходять до харківського будинку "Слово" заарештовувати Минка – такого цілком радянського прозаїка. Але Минка не було вдома, і щоб не йти просто з порожніми руками, стукаються в сусідні двері і забирають Мисика для з'ясування обставин. Наступного дня його викликають на допит, дають протокол: "Я, Минко Василь Федорович визнаю, що я ворог народу, хотів убити керівників партії держави". А він каже: "Я не Минко, я Мисик". Тільки на п'ятий раз він домігся того, що йому дали аркушик, на якому було написано: "Я, Мисик Василь Федорович, визнаю, що я ворог народу". 

Але йому дали якусь побутову статтю. 

Він був єдиний на процесі, який заявив, що не винуватий і спробував розказати цю історію. Вона була настільки безглузда, що навіть кривавий Василь Ульріх зажадав переглянути справу. Але система не відпускала його, тож пропустили по побутовій статті. Це було його перше щастя. Друге щастя, що на Соловках він не зізнався, що він письменник. Через те, коли всіх забрали на Сандармох і розстріляли, Мисик лишився і вийшов по закінченні п'ятирічного терміну. Однак після того він же не міг мати прописки, бо не мав роботи. Роботи не мав, бо не мав прописки. Перша дружина його кинула, бо кому треба репресований. Його мобілізували в радянське військо, потрапив в полон. Коли вже німці ліквідовували в'язнів концтаборів, брав участь у втечі. Вийшов на американську частину, де щирісенькою англійською сказав, що він є такий собі Мисик. Його відправили назад в СРСР. Радянська влада виявила до нього неймовірне милосердя. Йому дозволили спокутувати всі його тяжкі гріхи на посаді якогось обліковця Харківського трамвайно-тролейбусного депо аж до 1957 року. Звичайно, про якесь друкування мови не йшлося. 

Але, коли розпочалася Відлига, за сприяння Рильського в 1959-му з’явився "Бернс", зроблений спільно Мисиком і Лукашем. Мисик був рівноправний в цьому. Хоч говорили про тандем Кочур-Лукаш, але Мисика не можемо ставити за дужки. Просто він був весь час у Харкові, а там в той час українське життя уже пригасало, і ніхто там на нього не звертав уваги. Хоча це до певної міри йому і допомогло в 1973-му, коли тут Кочура з Лукашем було вигнано зі спілки письменників і заборонено друкуватися. Кочур це переніс, але Лукаш в силу його більш вразливої натури вже ніколи не відновився до цього, "Дон Кікота" він так і не закінчив. Анатоль Перепадя перепаді закрив конгеніально дві великі лакуни в другому томі. А от Мисик помер у власному ліжку в 1983 році. І відразу по тому вулицю, на якій він жив, партійна влада Харкова переіменувала всупереч несміливим петиціям місцевих письменників на вулицю Єсєніна. 

Історія про Мисика як історія про заборону на переклад і творчість Лукаша тривала 12 років, правильно? 

Трошки менше, фактично з 1979 року, коли Маланчука, секретаря ЦК з ідеології, посунули, з'явилися певні можливості для друку. Але повністю Лукаш був реабілітований тільки в 1988 році. А в 1988-му він вже помер. 

Ви казали, що Лукаш вже був хворий, але ви бачили ці цілі стопи цих карток. Я так розумію, що це і була ця лексикографічна його праця. Що з ними сталося? Вони якимось чином видані? 

Частина видана, хоч далеко не все. Частина – в архіві Інституту літератури. Є трошки Лукашевих паперів в Інституті літератури, те, що я отримав від Кочура, я передав туди, бо вони дуже просили. Але все це чекає вивчення, і, на жаль, не все збереглося.