Максим Розумний: Казахська криза і російські інтереси

Для когось події в Мангістауській області та Алмати, що стали епіцентром заворушень, є проявом демократичних прагнень казахського народу, його повстанням проти авторитаризму і, можливо, спробою вирватися з орбіти РФ. Для інших мова йде про особливості «транзиту влади», а фактично про захоплення влади одним угрупованням еліти і відстороненням від важелів управління іншої її частини. Хтось бачить у трагічних подіях «руку Москви», а хтось списує все чи то на ліберальний, чи то ісламський фундаменталістський зовнішній стимул. Дехто згадує про історичний поділ казахів на старший, середній та молодший жузи, а інші звертають увагу на великі національні меншини, в першу чергу, російську.

Але більшість із цих оцінок останніх подій відображають більше бажання або страхи їхніх авторів, ніж реальність.

Не маючи надійних даних про джерела конфлікту, його ініціаторів та перебіг подій всередині країни, ми можемо спиратися на окремі факти, загальні закономірності та можливі аналогії.

Якщо розглядати заворушення в Казахстані як аналог “кольорової революції”, то тут, звісно, напрошуються порівняння з українським Євромайданом 2014 року і білоруським протестом проти узурпації влади Лукашенком 2020 року. Однак, відмінності є надто очевидними. Київський Майдан став продовженням тривалої політичної боротьби, що мала зрозуміле ідеологічне підґрунтя, очевидні цілі та опору на значні соціальні групи, що виступили в авангарді протестів. Білоруська історія з ненависним для багатьох тираном і його реакційною політикою, що позбавляє молоде покоління не лише майбутнього, але й скільки-небудь прийнятного і вільного теперішнього, також має зрозумілу логіку та вектор подій.

Натомість Казахстан зовсім не виглядав внутрішньо конфліктною країною, в якій визріває соціальний вибух. Протягом трьох десятиріч незалежності країна, що вкрай неохоче залишала в минулому СРСР, була взірцем стабільності, а її збалансована внутрішня і зовнішня політика не давала підстав для радикалізації жодної з етнічних, релігійних чи соціальних груп.

У Казахстані фактично не було політичної конкуренції і склалася типова для східних держав династично-бюрократична автократія на чолі з сакралізованою постаттю Нурсултана Назарбаєва. Але сказати, що це когось сильно не влаштовувало, не можна.

Зрештою, в 2019 році Назарбаєв відійшов від справ поточної політики, залишаючись скоріше символом монолітності влади та гарантом її вірного курсу. 

Втім, деякі ознаки зростання внутрішньої напруги і передумови майбутньої кризи в Казахстані можна було помітити протягом кількох останніх років.

Політична ситуація в Казахстані зовсім не виглядала такою безхмарною, як можна було б очікувати від цієї досить стабільної країни з відносно високим рівнем добробуту населення (порівняно, наприклад, з Киргизстаном чи Таджикистаном). 

Порівняно недавно земельна реформа 2016 року вивела на вулиці тисячі невдоволених по всій країні. Виступи відбувалися на тлі зростаючої втоми від незмінного правління Нурсултана Назарбаєва та його клану родичів і земляків.

Про ознаки підготовки “кольорової революції” в країні того ж року говорив сам Назарбаєв. І невдовзі силовики прозвітували про розкриття спроби державного перевороту, організованого директором “Шимкентпиво” Тохтаром Тулешовим. До групи заколотників нібито входили колишні високопосадовці з прокуратури та інших правоохоронних структур.

Ймовірно, що рішення про транзит влади було викликане, не в останню чергу, опасіннями щодо можливого зростання протестних настроїв. Адже контролювати ситуацію ставало усе важче і легітимності незмінного президента для цього вже не вистачало.

Під час позачергових виборів 2019 року владі довелося блокувати соціальні мережі і засоби зв’язку, щоб створити перешкоди для опозиційної діяльності.

Втім, «оновлення» влади, на чолі якої став президент Токаєв в оточенні численної свити родичів і ставлеників Назарбаєва, тривожні тенденції не зупинило. Економічні труднощі, що супроводжували “ковідні” 2020 і 2021 роки, принесли в казахське суспільство невдоволення і песимізм, на які у влади переконливої відповіді не знайшлося.

За ситуацією в країні уважно спостерігали з Москви. Путін раз по раз нагадував про “подаровані” сусідам землі і “штучну” казахську державність. У 2020 році одіозний російський “політолог” Євгеній Сатановський прямо прогнозував, що Казахстан – наступний після Білорусі в черзі на дестабілізацію. І в цьому передбаченні, як не раз ми вже переконалися в Україні, була не стільки об’єктивна оцінка речей, скільки пряма погроза чи навіть можливий початок реалізації відповідного плану.

Коли ми говоримо про імперські амбіції Кремля і мрію Путіна про реставрацію СРСР, то ми недооцінюємо прагматизм нинішнього керівництва РФ. У Кремлі дуже реалістично оцінюють свої можливості та добре засвоїли уроки історії. Команда Путіна розуміє, що нафтогазового ресурсу не вистачить для утримання цілого Радянського Союзу, як його не вистачило в кінці 80-их. Тому вони будують імперію строго по периметру РФ (а в майбутньому, можливо, й меншому масштабі).

"Приєднувати” Україну, Білорусь чи Казахстан (не кажучи вже про Вірменію, Таджикистан чи Естонію) там ніхто не збирається. Максимальне територіальне розширення, яке може собі дозволити путінська Росія, це – захоплення Криму. Усе інше – окупаційна адміністрація на Донбасі, Союзна держава з Лукашенком – це лише маневри, мета яких полягає в забезпеченні інтересів РФ на зовнішньополітичній арені та збереження легітимності режиму всередині країни.

У чому ж насправді полягає національний інтерес РФ на даному етапі? І якими засобами Путін може зміцнювати свою владу, що є для нього найголовнішим завданням?

Найкраще для цього слугує «поганий приклад» сусідів, особливо тих, які стали на шлях демократичного розвитку та інтеграції в альтернативні союзи і цивілізаційні спільноти. Тому ключовий елемент стратегії Росії на пострадянському просторі є дестабілізація незалежних держав, недопущення їхнього поступального розвитку та конструювання різних форм залежності їх від Москви.

І найважливіший винахід, який зробили російські політтехнологи після програшного для Путіна 2004 року, це – використання "кольорових революцій" і різноманітних протестних рухів на свою користь.

Це не означає, що росіяни безпосередньо організовували Євромайдан чи протести білоруської опозиції. Але це означає, що вони навчилися використовувати внутрішню дестабілізацію сусідніх країн у своїх інтересах, а відтак намагаються подібні ситуації планувати і навіть спрямовувати у потрібному річищі.

У цілому ця стратегія виявилася досить успішною. Спочатку рефлексивне управління дозволило привести до військової поразки, а згодом і до відсторонення від влади Саакашвілі у Грузії. Потім в України відібрали Крим і отримали потужний мобілізаційний імпульс для патріотичної консолідації росіян. Згодом приборкали амбіційного і норовливого Лукашенка. Але найголовніший результат полягає в тому, що навколо Росії утворюється коло слабких і нестабільних сусідів, які а) показують росіянам шкоду різноманітних протестів і революцій, б) стають усе більш залежними від Москви в економічному, політичному і військовому відношенні та в) демонструють Заходу і Китаю, що на російській силі і стабільності путінського режиму тримається безпека цілого регіону.

У цьому контексті навіть такі події, як перемога проєвропейського кандидата в президенти у Молдові чи військова поразка союзника по ОДКБ Вірменії нічого кардинально не змінюють. Ослаблення союзників може бути навіть вигідне Москві, оскільки воно спонукає їх бути слухнянішими, як це показує роль Пашиняна в казахському врегулюванні.

Характер казахських протестів і політичні зміни, до яких вони призвели, свідчать, що Росія не могла бути пасивним спостерігачем у цій ситуації.

Ми не знаємо, хто організовував, готував і озброював радикалів, які без зрозумілих артикульованих цілей захоплювали державні установи і силові структури в Алмати. Але ми розуміємо, що причинно-наслідкового зв’язку між цими погромами і зростанням цін на автомобільний газ в Мангістауській області немає.

Ми не знаємо, якою була позиція силових відомств та настрої в казахській владі на момент початку заворушень, але ми можемо зробити висновки з відставки прем’єр-міністра Маміна та арешту голови комітету нацбезпеки Масімова про те, що частина істеблішменту була зацікавлена у кризі, свідомо провокувала її або й прямо організовувала.

Ми не знаємо, коли і за яких обставин будуть виведені з колишньої радянської республіки три тисячі російських десантників, але ми пам’ятаємо, що генерал Сердюков, який очолює місію ОДКБ в Казахстані, керував захопленням українського Криму, а російське телебачення представило відправку військ у сусідню країну в тональності американської “Бурі в пустелі”. Можливо, в пропагандистському плані росіяни задовольняться тим, що “дали по зубах” черговій “кольоровій революції” (як у Сирії, наприклад). Але в будь-якому разі, Токаєв, який позбувся принизливої опіки клану Назарбаєва, тепер потрапив у ще більшу залежність від Москви, якої його попереднику вдавалося уникати.

Багато хто розумів, що після підкорення Білорусі, Казахстан стане наступною ціллю російської гібридної агресії. Але нинішній етап є лише початковим у цій операції. Попереду ще використання економічних інструментів, активне проникнення агентів і диверсійних груп, зростання міжетнічної, мовної та міжрегіональної напруги, розкол еліт, сепаратизм проросійських регіонів. І все це на тлі зниження легітимності центральної влади.

Зрештою, ми самі через усе це проходили.