Максим Розумний: Хто відмовляється виконувати Мінські домовленості?

Викликає тривогу тональність, в якій сьогодні це питання обговорюється в публічному просторі. Схоже на те, що Москві вдалося досягти сприйняття відповідного документу як зобов’язання України робити те, чого вона зовсім не хоче. І така інтерпретація, яку, в тому числі, активно просувають деякі наші ревні патріоти, є чітко вираженою поразкою української сторони в дипломатичній та інформаційній площині.

При кожній нагоді намагаюся довести одну просту думку, яка важлива для розуміння природи Мінських домовленостей. Вони не є шляхом до миру, а є лише засобом війни. Це така сама зброя, як пропагандистське телебачення, проекти резолюцій Радбезу ООН, а також, звісно, обстріли ворожих позицій та концентрація військ біля лінії розмежування. Усі ці засоби, які застосовуються у відносно мирний час, мають ту саму мету, що й пряме застосування сили – завдати ворогу поразки.

Особливістю Мінських домовленостей як виду дипломатичної зброї є те, що вона може бути спрямована як проти однієї, так і проти іншої сторони конфлікту. Поразка української дипломатії полягає в тому, що нині ця зброя спрямована переважно проти України.

Але так було не завжди. Тривалий час Мінські домовленості працювали проти нашого противника. Вони давали можливість нашим західним партнерам говорити про невиконання російською стороною її мирних зобов’язань, що давало підстави зберігати санкційний режим та елементи політичної ізоляції як засіб стримування Москви.

Чому це вдавалося раніше? Не в останню чергу тому, що українська позиція та тлумачення Києвом Мінських домовленостей були зрозумілими, однозначними, а тому й переконливими. Полягали вони в наступному.

Мінські домовленості мають на меті припинення збройного конфлікту на Донбасі та відновлення контролю Української держави над тимчасово непідконтрольними їй територіями. Усі кроки і заходи, передбачені підписаними в Мінську документами, мають сприяти досягненню цієї мети.

Першим кроком для реалізації плану врегулювання мало б бути повне й остаточне припинення збройного протистояння та подолання його наслідків. Тому в переліку заходів перші позиції посідають припинення вогню, відведення важких озброєнь від лінії розмежування, роззброєння незаконних формувань, виведення з зони конфлікту найманців, обмін військовополоненими. Без реалізації цих пунктів домовленостей усі інші кроки є неможливими для реалізації.

Для виконання умов про припинення воєнних дій і роззброєння бойовиків російська сторона вимагала гарантій у вигляді спеціального закону про статус захоплених територій і амністію учасникам конфлікту. Відповідні законопроекти були внесені і проголосовані у Верховній Раді України. Але після цього російська сторона не виконала своїх зобов’язань, а навпаки – санкціонувала "вибори" в маріонеткових "республіках", стала наполягати на їхній політичній суб’єктності, збільшила військову підтримку незаконним військовим формуванням та залучила власні збройні сили для проведення наступальних операцій (захоплення Дебальцево).

Тобто жоден з пунктів домовленостей, які є першочерговими і повністю відносяться до зобов’язань російської сторони, не є виконаними. Одностороннє виконання Україною своєї частини зобов’язань є нічим іншим, як легалізацією окупаційного режиму на власній території та руйнуванням власного державного суверенітету. На це Україна не погодиться за жодних умов.

Мінські домовленості справді передбачають переговори центральної влади з «представниками» ОРДЛО. Але наша чітка позиція полягає в тому, що такі представники можуть з’явитися лише внаслідок чесних відкритих виборів до органів місцевої влади, які пройдуть за українськими законами та, звісно ж, після припинення окупації. Жодним чином такими представниками не можуть бути визнані учасники збройного захоплення влади на цих територіях та діячі окупаційних адміністрацій.

Україна здатна самостійно вирішити всі свої внутрішні проблеми і не потребує участі зовнішніх сил для реалізації плану врегулювання ситуації на Донбасі. Але для цього відповідні території мають бути звільнені від російських окупаційних військ. Чітким індикатором такого звільнення є повернення під контроль української сторони відповідної ділянки українсько-російського кордону.

Чомусь останнім часом уся ця система аргументації, розроблена в дійсно критичній ситуації 2015-2016 рр., зникла з дипломатичного та пропагандистського арсеналу офіційного Києва.

Вже навіть посольство США в Києві змушене замість нас нагадувати, що в Мінських домовленостях ніде не згадується поняття "автономії" для Донбасу. А українська позиція, тим часом, втратила в цьому питанні чіткість і переконливість.

Наші високопосадовці, і теперішні, і колишні, почали говорити про зміни до Мінських домовленостей, заміну їх на якійсь інші, пошук нових переговорних форматів. Такі маневри роблять українську позицію слабкою. Вони позбавляють аргументів наших союзників і дають можливість нашому ворогові публічно застосовувати риторику ґвалтівника щодо своєї жертви. І робити це безкарно.

Мінськ справді має відійти в історію. Але в цій історії має бути про нього сказане одне. Москва не виконала домовленостей, не зробила жодного кроку до мирного врегулювання, перетворила переговорний процес на цинічну маніпуляцію і відвертий шантаж, погрожуючи новим застосуванням сили щодо України. Росія – агресор і насильник. Крапка.