Максим Розумний: НАТО – вибір без варіантів

Головна помилка Путіна з його військовим вторгненням полягала в тому, що він не залишив українцям жодного іншого вибору, окрім правильного. Захищати себе, свою країну, своє життя від ворога.

Але в процесі цього захисту перед українською нацією і українською державою постає і буде поставати багато інших складних виборів. І рішення доводиться приймати в екстремальних умовах, коли багато невизначеності, емоцій і загроз. Одне з таких питань, які активно обговорюються останнім часом, це питання про відносини із НАТО.

Питання має довгу історію, в якій є чимало темних і заплутаних моментів. Таких, наприклад, як Бухарестський саміт Альянсу 2008 року, де Україні і Грузії було відмовлено у наданні реальної перспективи членства. Відносини між Україною і НАТО ускладнюються тим, що вибір є обопільним: ми обираємо і нас обирають. Це схоже на тривалий процес «сватання», під час якого партнери по черзі або одночасно сумніваються в правильності свого вибору.

На сьогоднішній день ситуація з нашим вибором стала значно простішою. Членство в НАТО сприймається українцями як єдина реалістична гарантія захисту від російської агресії. А отже, як наша головна надія на мирне майбутнє.

Але для НАТО рішення по Україні не є таким простим і однозначним, як нам би цього хотілося. Саміт 24 березня цю невизначеність наших партнерів лише підтвердив.

І ця невизначеність не є новиною в контексті того великого шляху трансформацій, пройденого НАТО від моменту заснування до сьогодні.

Сама поява Північноатлантичного Альянсу відображала реалії завершення Другої світової війни, за підсумками якої були розмежовані зони окупації Європи країнами переможцями – Радянським Союзом, з одного боку, і англо-американськими союзниками, з іншого. Інституційно та ідеологічно НАТО – це продукт «холодної війни», важливий елемент світового порядку, який втратив свою актуальність у 1991 році.

Після поразки СРСР частина його вимушених сателітів приєдналася до НАТО, вбачаючи в цьому гарантію від повторення жахів радянської окупації. Оскільки військова загроза зі сходу нібито втратила свою актуальність, НАТО почав перетворюватися на політико-ідеологічне об’єднання, що стало для його нових членів проміжною ланкою в доступі до економічних та ресурсних можливостей Заходу (через членство у ЄС).

Неможливо перевірити, чи був готовий Альянс воювати в разі агресії проти його членів з боку Радянського Союзу. Знаменита 5 стаття Північноатлантичного договору, записана в 1949 році, так і не була жодного разу перевірена на практиці. Формальне її застосування у 2001 році стосовно американської операції в Афганістані залишило більше запитань до союзників, ніж відповідей про воєнну спроможність НАТО. Таким чином, Північноатлантичний Альянс є унікальним в історії воєнним союзом, який практично ніколи за свою 70-річну історію не воював.

Виклик путінської Росії застав НАТО в напіврозібраному вигляді. Зростали суперечності між європейським та атлантичним крилом. США втомилися фінансувати оборону Європи. Німецько-французький тандем втомився підпорядковуватися Америці і почав формувати самостійну оборонну політику ЄС. Усі разом втомилися від розширення на схід і адаптації нових членів. Усім разом немає діла до проблем України і Грузії. І в цей момент на обрії з’являється Путін зі своїми реваншистськими претензіями, гіпер-супер-зброєю, божевільним ультиматумом і шокуючим нападом на Україну.

НАТО нарешті отримує свою місію. Але чи готовий Альянс до неї?

Чіткої відповіді на це питання немає, оскільки ми не знаємо, що насправді являє собою НАТО на сьогоднішній день як колективний суб’єкт геополітики. Так само, як ми не могли впевнено відповісти, що являє собою у військовому сенсі Україна, до початку масштабних бойових зіткнень з Росією.

Очевидно, що здатність НАТО як організації відповідати на гострі виклики є набагато нижчою, ніж військова і політична спроможність її окремих членів. Рішучість Великої Британії і стратегічний розрахунок США тут нівелюється, зокрема, обережністю Німеччини, дистанційованим підходом Туреччини і зрадницькою позицією Угорщини. Результуючий вектор цих різноспрямованих сил є надто слабким, щоб у критичній ситуації можна було розраховувати на щось більше, ніж висловлення стурбованості, рішучих застережень, висловлення підтримки чи ще чогось подібного.

НАТО й сьогодні не постачає нам зброю, не заморожує російські активи, не допомагає нашим біженцям. Усе це роблять або уряди окремих держав-членів НАТО, або Європейський Союз.

А що ж тоді робить НАТО? Виконує роль грізного фіктивного ворога для внутрішнього російського пропагандистського вжитку?

У період так званої підготовки до вступу в НАТО нам багато говорили, що євроатлантична інтеграція - це не стільки про війну, скільки про демократичні цінності та реформи. Та хіба не очевидно, що своїм брутальним нападом на Україну Росія руйнує цінності свободи і демократії, для захисту яких і був створений Альянс? І хіба реформи можуть бути важливішими за право на існування цілого європейського народу?

Гаразд, будемо вважати, що цінності і принципи – це речі суб’єктивні та ефемерні, якими не завжди зручно користуватися в практичній політиці. Припустимо, що в основі Північноатлантичного договору все ж таки лежать більш предметні речі, а саме – готовність до війни. Оборонний союз створюється саме як організаційний базис спільної підготовки до ймовірної війни. Але чи бачимо ми реальну готовність до війни з боку НАТО в умовах, коли Росія відверто погрожує Альянсу і ставить йому ультиматуми?

Головною метою НАТО в сучасних умовах, як випливає з рішень останнього саміту, є уникнення військового зіткнення з Росією. І це для нас погана новина.

Якщо мета НАТО – це уникнення війни з Росією, то який сенс приєднувати до себе країну, котра вже є вже стала об’єктом нападу Росії та, ймовірно, буде залишатися під загрозою нового такого нападу в майбутньому?

Ці прості речі ніяк не можуть зрозуміти багато наших співвітчизників. Ми хочемо вступити в НАТО для того, щоб нас захистили від нападу Росії. Але захищати нас від Росії НАТО не збирається. НАТО може нас прийняти тільки тоді, коли загрози такого нападу не існуватиме. Саме про це говорить історія з блокуванням нашого гіпотетичного вступу в 2008 році, коли Путін натякнув американцям і європейцям, що має свій специфічний погляд на українську державність та незалежність.

У цьому контексті наш стратегічний курс на вступ до НАТО як головна надія на спокійне і безпечне майбутнє для наших дітей потребує критичного осмислення. Його результатом має стати амбіційна стратегія забезпечення власної національної безпеки, в якій питання НАТО отримає реалістичну та конструктивну відповідь, що спиратиметься на чіткий розрахунок і переконливу перспективу.

В жодному разі не слід сьогодні відмовлятися від курсу на вступ до НАТО. Тим більше, цього не можна робити під тиском Росії.

Україна в НАТО як форпост Вільного світу на межі його протистояння з варварством і деспотизмом – це цілком робоча концепція, яка задовольняє наші екзистенційні потреби і відповідає нинішнім тактичним і стратегічним викликам. Але для того, щоб дійти до цього результату, нам потрібно докласти дуже багато цілеспрямованих зусиль. Сидіти під дверима саміту НАТО і чекати, що там вирішать «дорослі дяді» - цього вже не достатньо.

Треба прийняти на себе ту історичну місію, яку покладає на Україну її війна з Росією та наша майбутня перемога.

Ми маємо змінити НАТО. Ми маємо змінити Росію. І найголовніше – мусимо змінити самих себе.