Максим Розумний: Основні сценарії продовження російської агресії

Слід визнати, що карти на руках у Кремля виявилися слабенькими. Визнання ОРДЛО в якості двох незалежних держав – це досить сумнівний козир, який вже давно чекав свого використання, але, вочевидь, відкладався до гірших часів. Те, як фальшиво і поспішно була розіграна сцена “української загрози" і наступного “епохального рішення", показує, що рішення приймалося спонтанно і вже скоріше від безвиході, ніж у рамках попередньо затвердженого плану.

Геополітичний шантаж, газовий зашморг для Європи, оточення України військами мали б завершитися якоюсь стратегічною перемогою Путіна. Неважливо, чи  була б це “нова Ялта”, чи “новий Гельсінкі”, чи просто сцена з підписанням Путіним і Байденом якогось папірця, російський обиватель отримав би чергову дозу імперської величі, якої мало б вистачити до виборів 2024 року. А якби ще й Зеленський пішов на нові поступки «задля досягнення миру», то під цим прикриттям можна було б вимагати зняття усіх санкцій та обмежень, а також зняття з порядку денного питання Криму.

Але розрахунок Путіна не виправдався. Нових поступок і символічних перемог досягнути не вдалося, тому довелося терміново витягувати карту визнання “народних республік”.

Засідання Радбезу РФ, трансльоване в запису по телебаченню, свідчить про дві обставини. По-перше, внутрішній пропагандистський ефект від “визнання” є головною мотивацією Путіна. По-друге, далеко не всі впливові в Росії сили у захваті від цього рішення. Сцена приниження головного розвідника Наришкіна та вирізаний виступ генерального прокурора вказують на ймовірну опозицію до нинішньої лінії Кремля.

Існує усе більше підтверджень того, що Кремль свідомо обрав курс на політичну самоізоляцію і повернення до стану “холодної війни” із Заходом. Саме в такій моделі Путін і його оточення бачать найкращий для себе спосіб зберегти владу в Росії. Природно, що перспектива опинитися в підводному човні разом з параноїдальним вождем і його чекістською зграєю надихає далеко не всіх представників російської еліти.

Усі, хто звикли вільно користуватися благами західної цивілізації, навряд чи будуть раді такому добровільному ув’язненню. Дуже показовими у цьому сенсі були виступи Медведєва і Наришкіна. Перший висловив оптимістичне сподівання, що Захід посердиться і перестане. І все буде, як раніше. А сум’яття другого було обумовлене більш реалістичною оцінкою майбутніх перспектив.

Але рішення прийняте і, схоже, що для “кращих людей Росії” назад шляху немає.

Тепер щодо перспектив України. На жаль, доводиться констатувати, що наша роль у цьому сюжеті продовжує бути роллю статиста, хоча й дуже важливого. Нам залишається стояти на своєму і, по можливості, уникати надто важких втрат в цій гострій фазі протистояння. Хід подальших подій залежатиме від рішень Путіна і від реакцій на них Заходу.

Ситуація може розвиватися за кількома базовими сценаріями. Перший і найбільш оптимістичний для нас це – заморожування конфлікту на Донбасі. Російські війська стають на передові позиції вздовж лінії розмежування і в певний момент обидві сторони перестають стріляти. Не виключено, що якусь подібну перспективу росіяни донесли Зеленському через Єрмака (або через американців), і цим пояснюється дуже обережна і поміркована реакція президента на останні події.

Виграш України від такого варіанту очевидний. Визнаючи факт нової територіальної втрати, ми звільняємося від необхідності виконувати політичну частину Мінських домовленостей, отримуємо довгоочікуване “закінчення війни” і рушаємо (хоч і досить довгим шляхом) в напрямку НАТО-ЄС. Байден стає “тим, хто зупинив Путіна”. А російське суспільство поринає в летаргійний сон авторитаризму з усвідомленням того, що вони “врятували Донбас”.

Цей win-win-win в теорії виглядає дуже привабливо, але на практиці в кожного з учасників може виникнути спокуса зламати гру – або для того, щоб зірвати більший куш, або щоб просто нашкодити своєму візаві. І можливостей для цього є безліч. Росія, приміром, в будь-який момент може розіграти “наступ України”з подальшим вторгненням на зразок операції 2008 року в Грузії.

Тоді настає черга другого сценарію, сутність якого полягає в завданні удару по Україні без ліквідації її державності. Першим об’єктом атаки, в цьому випадку, стає угруповання військ в зоні ООС. Оскільки наступ з Донбасу через мінні поля і пристріляні українцями позиції є самовбивчим, то йдеться про спробу оточення двома основними силами – з району Харкова і з Криму та азовського узбережжя. Воєнна наука каже, що при цьому необхідно паралізувати центральне командування, отже, удар по Києву. А це вже масштабна наземна операція.

Далі настає черга внутрішньої дестабілізації та підриву державних інституцій, аж до ситуації безвладдя. Руйнування інфраструктури і нові територіальні втрати фіналізуються глибокою економічною кризою, включно з припиненням постачання газу. У такому скаліченому вигляді країна втрачає привабливість для своїх західних партнерів, втрачає керованість і суб’єктність.

Попередній досвід і характер воєнних приготувань Москви, вочевидь, спонукав наших союзників (американців і британців) розглядати даний сценарій як базовий. І нинішня обережна реакція Вашингтону і Лондона на визнання Росією “ДРН-ЛНР” говорить, що небезпека його реалізації зберігається. Саме з цього сценарію, схоже, взята перша частина путінського звернення від 21 лютого, що звучала саме як виправдання нападу на Україну, а не як прелюдія до визнання своєї окупації Донбасу.

На цей сценарій орієнтується певна частина путінських силовиків. На засіданні Радбезу прихильником жорстких дій показав себе міністр внутрішніх справ Колокольцев. Ймовірно, подібного підходу дотримується ветеран путінських спецоперацій Патрушев, начальник Росгвардії Золотов і, звичайно ж, Кадиров. Тобто крові хочуть, в першу чергу, стерв’ятники.

Є принципова згода на напад, очевидно, і в армії, і в ФСБ. Хоча саме армія в цьому випадку найбільше ризикує. Опір українських Збройних сил може різко підвищити ціну для цього варіанту стратегії, яка, напевне, дуже подобається Путіну особисто. Тому можна передбачати розбіжності між політичним керівництвом і діючими генералами, на яких потім і звалять усі жертви та можливі невдачі.

Власне, ця загроза непопулярних втрат і надія на те, що “покарання” за визнання псевдореспублік буде незначним, і зупиняють поки що Путіна від переходу до другого сценарію.

Нарешті, третій сценарій, який можуть розглядати у Кремлі стосовно України, полягає в створенні у Києві маріонеткового уряду, формально незалежного, але цілком лояльного до Москви. Тобто йдеться про “повернення» України в союз  “братніх народів”.

Схоже, що такий сценарій існує лише у вигляді найзагальнішої ідеї, позбавленої реалістичних шляхів здійснення. Але хтось близький до Путіна напевне просуває подібне бачення, спираючись більше на ідеологічні і емоційні мотиви, ніж на тверезий розрахунок. Щось подібне може пропонувати патріарх Кирил, або головний  комуніст Зюганов. Ймовірно, віднедавна цей підхід отримав свого палкого прихильника в особі Лукашенка.

Визнанням ОРДЛО Путін, значною мірою, відрізає собі шлях до реалізації плану “повернення” України, оскільки свідомо штовхає її в обійми євроатлантичних партнерів та фіксує український соціум у стані ворожості до Росії. Однак, логіка насильника може передбачати колись в майбутньому перехід до цього плану, наприклад, після реалізації сценарію “нападу”.

Між цими трьома сценаріями – “заморозка”, “напад” і “повернення” - буде коливатися політика Кремля стосовно України. На остаточний вибір впливатимуть багато чинників. Серед них стійкість самої України, її готовність дати відсіч агресору матиме визначальне значення. На другому місці за важливістю буде реакція Заходу. І на третьому – внутрішні процеси всередині російської влади, обумовлені конфліктом інтересів та позицій різних груп впливу. 

Дивіться також: