Максим Розумний: Яка перемога нам потрібна?

Націю тримають разом священні перекази, міфи і ритуали. Для імперської нації, що перебуває в стані параноїдального психозу, ритуали важать ще більше, адже вони дозволяють колективно відтворювати збочену картину світу. Тому 9 травня в Москві має пройти «парад перемоги».

Яку “перемогу” може запропонувати росіянам Путін, сьогодні вже видно досить чітко.

По-перше, офіційний Кремль говорить про військове послаблення (демілітаризацію) України як про доконаний факт. Друга «перемога» теж у Путіна практично вже в кишені. Українська сторона майже офіційно погодилася на майбутній нейтральний статус і відмову від вступу в НАТО. Визнання російського контролю над Кримом, Донецьком і Луганськом можна буде заховати в обтічні формулювання («винести за дужки», наприклад), на які, ймовірно, українська сторона також погодиться.

Територіальне розширення зони окупації на сході і півдні було б остаточним виконанням програми-мінімум, з якою Путіну можна було б вилізти з бункера на зустріч з власним народом.

Росіяни дотискатимуть такий результат усіма можливими військовими і політичними засобами. А вони їх мають ще достатньо багато.

Розуміючи цей намір противника, ми також повинні визначитися з тим, який варіант завершення війни є для нас бажаним, можливим, а який лишається неприйнятним. Вирішувати це питання слід, виходячи з довгострокової перспективи, а не лише з реалій сьогоднішнього дня. Хоча ці реалії також слід оцінювати цілком тверезо і в питомому політичному, військовому та економічному контексті.

Треба розуміти, що нинішнє збройне вторгнення Росії – це лише епізод великої війни, яка точиться щонайменше з 2003 року, коли росіяни почали наступ на острів Тузлу. Можна, звісно, говорити і про більший історичний масштаб. Варто згадати гострі зіткнення, що відбувалися вже за доби незалежності, включаючи поділ Чорноморського флоту, “мєшковщину” в Криму та формування промосковської п’ятої колони на базі КПУ, ПСПУ, “Русского блока”.

Але остаточний курс на відновлення імперії Росія взяла лише під керівництвом Путіна. І цей курс від початку означав неминучий напад на Україну. З 2003-2004 років Росія перейшла до відвертого силового тиску і стала на позицію заперечення українського суверенітету як такого. Імперія перейшла в наступ. І сьогодні робить це просто більш відверто, ніж раніше.

Це означає, що результат нинішнього збройного зіткнення слід розглядати не як окрему війну, а скоріше як генеральну битву, що може вирішити долю всього протистояння.

Наш стратегічний інтерес полягає в тому, щоб ця війна якнайшвидше привела Росію до втрати статусу імперії чи, принаймні, до її відмови від претензій на контроль пострадянського простору.

Метафорично цю мету свого часу сформулював сам Путін, скориставшись традиційним порівнянням Росії з ведмедем. Плануючи свою першу “русскую весну”, господар Кремля вказував на бажання Заходу вирвати у «мішкі» ікла, кігті і посадити його на ланцюг. Чудовий образ, який має стати нашим дороговказом.

Досягнути потрібного результату можна лише тоді, коли а) Росія втратить свій військовий потенціал разом з можливістю його відновлення; б) Росія втратить свій економічний ресурс разом з перспективами його збільшення; в) свідомість росіян вийде з імперського угару; г) влада у РФ перейде до поміркованих політиків, позбавлених хворобливих амбіцій імперського реваншу.

Це і буде нашою справжньою перемогою.

Не спалений Кремль, не засуджений в Гаазі Путін, не відокремлення Татарстану і Дагестану. І навіть не звільнений Донбас і повернутий Крим. Усе може бути чи не бути, відбутися раніше чи пізніше, але наші рішення і дії мають бути підпорядковані головній меті – ліквідації російської загрози. До цієї мети нас має вести не лише військова перемога, але й мир, про який ми почали домовлятися з Путіним.

Які основні умови потрібні для того, щоб наблизитися до цієї мети?

Перша – Путін повинен програти. Програна війна підриває авторитет влади та боляче б’є по імперських амбіціях. Це те, що нам потрібно для початку трансформації Росії. Гіпотетичне повернення російських військ до ліній розмежування 23 лютого 2022 року є, безперечно, програшем Путіна, який він, звичайно ж, не визнає. Тому він назве свій програш перемогою і цим допоможе нам створити другу передумову падіння путінського режиму.

Вона полягає в тому, що зовнішній тиск на Росію після завершення бойових дій не повинен суттєво ослабнути. Ні моральний, ні політичний, ні економічний. Це можливо в тому разі, якщо мир настане не з «доброї волі» Кремля, а через його нездатність далі воювати.

Ми повинні пам’ятати, що за “добру волю” Путіна світові і нам, у першу чергу, доведеться розплачуватися послабленням західних санкцій. У цьому випадку вже досить скоро в російський бюджет знову потечуть мільярди нафто-газових доларів, у російський ВПК повернуться закордонні комплектуючі, а путінський режим стане ще міцнішим і монолітнішим.

Тож, військова поразка Путіна і збереження санкцій проти агресора є нашими головними цілями. Багато що вирішується сьогодні на полі бою. Але завтра не менш доленосні питання постануть стосовно можливого підписання мирної угоди. Вже зараз можна сказати, що обидві наші стратегічні цілі досягаються без підписання мирної угоди краще, ніж з її підписанням.

Росія не оголошувала нам війну, а зі своєю “спецоперацією” нехай Путін розбирається сам. Нам треба, щоб вони просто пішли з нашої землі. Як військові злочинці, які зазнали ганебної поразки.

Звісно, при цьому ми маємо максимально зберегти своїх людей, свої території, своє військо, свою економіку, підтримку союзників і добру славу серед цивілізованих народів.