Марина Данилюк-Ярмолаєва: Як Росія демілітаризовувала Україну

Кожен меседж нині про безглуздість НАТО — і марність співпраці з цим блоком у різних формах — це просто дно. Це пряме заохочення Росії до продовження війни. Прогнемось зараз — ватаги мародерів і убивць підготуються і нападуть із потрійною злобою. Недарма наш Генштаб ЗСУ видав цікаву інформацію, що у зв’язку з витратою майже всього боєзапасу ракет керівництвом Росії ухвалено рішення щодо переведення підприємств російського військово-промислового комплексу, що залучені до виробництва КРМБ “Калібр” та боєприпасів до РСЗВ “Смерч”, на цілодобовий режим роботи.

Тому так — давайте підігравати Путіну навіть тоді, коли у Чорнобаївці пачками із вертольотами гине елітна російська десантура із генерал-лейтенантами на чолі. Що ж, малоросійська повістка у багатьох громадян України настільки сильна, що у нас в одному реченні можуть піднесено заявляти про наші перемоги, втрати ворога, і так само закликати виконувати вимоги Москви. Дивовижна ситуація — нас б’ють, а ми просимо знищувати нас дотла.

А тепер про вимогу “роззброєння” як спосіб знайти хиткий мир із Росією. Попри упевненість багатьох Владімір Путін уперше посягнув на українські землі навіть не в 2014-му. Відщипувати від української території від почав ще у 2003 році, коли РФ почала будівництво дамби від берегів Таманського півострова до українського острова Тузла з метою приєднання його до материкової частини Росії. Але тоді Владімір Путін вважався молодим і прогресивним лідером — і жодних глибоких занепокоєнь у світі не прозвучало. А українська армія з того часу і включно до вторгнення до Криму роззброювалась, розганялась і насичувалась російськими елементами.

Ось нині як велику перемогу подають перемовини США із Словаччиною та Болгарією щодо передачі Україні комплексів С-300. Міністр оборони США Ллойд Остін наразі перебуває в Болгарії, де буде просити про передачу зброї, про яку так просить Володимир Зеленський. Чому нам треба С-300? А саме тому, що їх в нас так мало — російські ракети та “сушки” так легко летять бомбити Україну, навіть не залітаючи в зону дії переносних ЗРК.

Журналіст InformNapalm Антон Павлушко пояснює, як Росія та п’ята колона роззброювали Україну, щоби ми стали голими і беззахисними перед “іскандерами” та “калібрами”.

“Виявляється, що в Україні у 2013-му році буквально за лічені місяці дуже швидко зняли з озброєння стаціонарні системи ППО С-200В - така собі "далекоглядна" (до 250 км) попередня версія С-300, яка ще й досі стоїть на озброєнні багатьох країн світу. Але міністром оборони тоді був росіянин Павєл Лєбєдєв (Партія Регіонів), який за кілька тижнів до початку Майдану встиг зачистити українську ППО від С-200. За місяць Лєбєдєв втік в Росію, а потім почалась війна на Донбасі”, — пояснює аналітик. С-200 хоч і були не дуже нові, але могли б у перші дні активних бомбардувань прийняти на себе кілька десятків ракет. З огляду, що за даними Пентагону, Росія уже випустила по Україні 1084 одиниці — хоч щось.

Також нині на просторах телеграмів та фейсбуків виросло багато військових стратегів, які радять, як би мав воювати Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Ось чимало друзів заволало: а чому наша армія не може чимось обстріляти той Керченський міст — той самий, який возвели над урешті вкраденим островом Тузлою, та російські аеродроми.

“Дійсно, найгрізніша ракета ЗСУ це Точка-У, що може дістати противника на відстані до 120 км. А свого часу Україна розпилила 185 ракет комплексу Р-17 "Ельбрус" (SS-1c Scud-B) - дальність дії 300 км, точність ураження до 450 метрів. Тобто, якусь конкретно колону не розбити, але такою ракетою залюбки можна розбити будь-який російський аеродром чи польовий табір росіян”, — пояснює Павлушко.

Якщо подивитись історію цієї ракети — її широко застосовували в Афганістані, у двох чеченських війнах, у війні в Сирії і навіть у недавньому конфлікті в Нагорному Карабаху. Дешево і дієво.

Однак, за словами аналітика InformNapalm, у 2007-2011 роках в Україні радісно розпилювали ракети та пускові установки цього класу. Трапилося це тому, що українське державне керівництво вважало Росію стратегічним партнером номер один, а США було і не проти. Тому Україну вважали другою Білоруссю, а якщо поруч є російська армія з крилатими ракетами та іншим тяжким озброєнням — мати ще одну таку копію у Східній Європі вважалось нонсенсом. Тому десять років отакі репортажі з військових складів, де стратегічні ракети розпилювали під оплески паркетних генералів — були звичайною справою.

Коли я нині чую заколисуючі мантри про нейтральний статус і “НАТО геть!” заради миру — я просто згадую про те, як у нульові більшість українських політиків кричала “лишь бы не было войны”. І тільки б дешевий російський газ — йшов через спільні схеми української “п’ятої колони”. Саме в обмін на газ у 1999 році Україна віддала до Саратова винищувачі і ракети класу Х-55. А нині ними Росія пачками вдарила у Яворівський полігон та Львівський авіаремонтний завод. Тому нинішні міста в руїнах і три мільйони українських біженців — скоріше плід такого “роззброєння” і пошуків миру із Росією.

Тому, ті, хто намагається знайти компроміс із Сатаною — тільки б швидше повернутися до лавандового смузі з єдинорогами — забуває про одне. Україні не можна відмовитись від сильної армії, зброї і підтримки сильних союзників — у той час, коли Польща і Франція учора заявили про збільшення армій і фінансування оборони удвічі. Коли всі зрозуміли, що сусід у вигляді Росії — це ватага ґвалтівників, мародерів і убивць.

Тому Україні не треба йти на поводку фанаток Арестовича, багаторічних фанаток лайфстайлу Ксюші Собчак і численних малоросів, яким фіолетово на кого працювати — на Ахметова, Медведчука чи Шарія.

Щойно завершиться війна нашою перемогою — там треба подумали про те, що дороги і халабуди почекають. А армія — це основа із основ, якщо ми хочемо бути незалежними і вільними. І тому одним із перших рішень після підписання мирного договору має стати не “роззброєння” і “нейтральний статус”, а розробка нових ракет дальнього радіусу дії. Біля Одеси українські ракети повинні бути в змозі потопити весь російський флот в Чорному морі. Як нині жартують одесити — “щоби крабів нагодувати”. На суші наші ракети мають тримати в тонусі Москву і Санкт-Петербург. А з огляду на розбиті Бучу та Чернігів — непогано було б і Мінськ тримати в стійлі, аби не було спокуси обстрілювати нас із півночі.

Інакше — ми через одне покоління будемо знати, як воно втрачати дітей і гинути від рук окупантів.

Я вірю лише в одну форму “демілітаризації” і “роззброєння. Яку чинять із росіянами наші ЗСУ. Особливо у фотографії, де окупанти надійно упаковані назавжди.

Все інше - від лукавого і інформаційних затичок ОПУ, які уже плідно попрацювали на полі ворога під час справи “вагнерівців”. Цілий рік брехали, але не зламали ані суспільство, ані розвідку. Якби Росія знала, шо перемагає, то не сідала би за стіл переговорів. А так — це бажання задушити якщо не танками, так словами. На жаль, серед нас живе чимало переляканих малоросів. На них і розрахунок.

Росіяни хочуть цих “компромісів”, щоби мати гроші і міжнародні зв’язки. Щоби їхньому люду все було добре і надалі. І щоб Україну можна було безкарно знищувати кожні 20-30 років. А нам треба вижити, стати сильними і нарешті відрізати обидві голови аспиду без пощади.