Марія Бурмака: Українська культура має бути українською, тому що російський балет і російські танки – це одне й те саме

24 лютого 2022 року - ранок повномасштабного вторгнення російських окупантів на територію України, де і як Вас застала ця новина?

Вранці мій телефон розривався. Мені всі телефонували. 23 лютого ввечері я читала всі новини, які були на той час. Заснула близько третьої ночі. Розбудили мене телефонні дзвінки. Я аналізувала до того ще багато моментів, і в мене було відчуття, що насувається щось страшне. Наприклад, ще у січні я цілком серйозно купила буржуйку. Всі наді мною кепкували. А я сказала, що так мені буде спокійніше. 22 і 23 лютого було щось таке в мене в душі, ніби я знала точно, що щось станеться. І от 24 лютого… похмурий день в Києві, ніхто не знав, що робити, було тривожно, страшно…

Розкажіть історію про Гімн України, який звучав на Подолі. Ви співали у ці дні просто з вікна своєї квартири?

Я сиджу зараз біля цього вікна. І біля мене стоїть саме цей комбік (підсилювач звучання голосу та інструмента, - Ред.). В мене було багато виступів у військових частинах та госпіталях. Ти береш комбік, мікрофон, гітару, підключаєш 220 вольтів, і вже є повноцінний концерт. Такий, що може озвучити не одну кімнату, а, наприклад, великий зал. І в якийсь момент, коли була комендантська година, я сиділа вдома. Разом зі мною на той момент були мій брат, вагітна невістка. Всі ми були разом. Тиша така, сонце, як от зараз в Києві, а тиша наче дзвенить із неба. Я виставила на повну потужність цей підсилювач, увімкнула мікрофон і заспівала Гімн. Я співала його декілька разів. Ця ідея… цей момент… Тому що тиша, всі сидять вдома, і тут Гімн. І люди не розуміють звідкіля він. Потім відео почали надсилати, що десь лунає Гімн, і ніхто не розуміє хто це, де це і що це. І я співала декілька разів. У той день і в наступний день співала. І я казала: "Слава Україні!". І мені з будинків кричали: "Героям Слава!". Це був такий момент… Чому це не зробити? Колись на Майдані у 2014 році я пам’ятаю, як співала Гімн кожну годину. І це, власне, тоді було щось для мене схоже.

Розкажіть про Ваше перебування в Польщі за час повномасштабного вторгнення окупантів на наші землі

Насправді від початку вторгнення я не збиралась нікуди їхати. А в квітні сталось так ситуативно. Мені запропонували поїхати й співпрацювати з фундацією - "Центром допомоги гуманітарної". Коли приїхала у Варшаву, то зрозуміла, що це зовсім не багато людей. І у всіх країнах були такі люди, які від початку війни вирішили щось робити. Тобто вирішили збирати кошти, купувати, передавати, і оце власне була така ж компанія людей. Вони оформили цю фундацію, її зареєстрували та запросили мене бути її амбасадором. І почалась робота. Збирались кошти, купувалось спорядження, приїхали три величезні TIRи (система міжнародних автомобільних перевезень товарів, - Ред.) з гуманітарною допомогою, ліками, засобами гігієни, одягом, мікрохвильовками, технікою. І це все передавалось у певні точки. І біженцям, і вимушеним переселенцям в Україні. Волонтер Пйотр Плахта взяв машину та й поїхав у Київську область, повіз багато речей. Комусь навіть холодильник привіз, комусь мікрохвильову пічку. З Литви нам передавали літній одяг. Моя робота була не тільки в логістиці…

Ще одна історія. Цей момент, що мене впізнають, він дуже велику користь зіграв. На початках ми зорганізувалися з людьми нашого району, бо знаємо, що є літні люди, які навіть не спускаються в укриття. Вони не можуть піти купити ліки, не можуть піти до лікаря. А перші дні тижні в Києві – це комендантська година, блокпости і це дуже страшно. Збирали їжу, ліки й все, що потрібно, і люди відкривали двері, бо вони мене знають. Розумієте? Бабуся якась не відкривала двері чужим людям. А побачила мене: "Ось Марія! Так, я Марію знаю". І відкривала двері. Або, наприклад, привозили передавати якісь ліки на госпіталь. Привезли, я розписалась, сфотографувала, приїхали люди – мене знають, я віддала. Воно фактично ніби така допомога невелика, але саме ось тут моя популярність зіграла велику роль…

Блукала я вуличками Варшави. Всі якось моментально забули про ковід і ходили без масок. Я йду, а люди посміхаються. Це було неймовірно. В Польщі, звісно ж, були виступи й зі збору коштів. Там я познайомилась зі священником Войцехом Дроздовичем, який співав "Червону калину" в костьолі. Я приїхала до Польщі й сказала собі, що хочу познайомитися з цією людиною. І я познайомилась, і була на службі. Він дав мені слово, нагоду звернутись до людей. А потім я спитала, чи можна й мені заспівати. І він дозволив, я зробила концерт для ангелів. Під гітару. Войцех сказав, що моя музика несе тільки хороше. Тому я можу співати в церкві. І ми зробили цей концерт, зібрали кошти, які були витрачені на потреби для України. Ще я зробила три концерти в школі "Материнка". Це школа, де навчаються українські діти. Спочатку в цій школі було 200 дітей. Зараз – 2000.

На фото: Марія Бурмака та Войцех Дроздович

Я ще, крім того записала пісню польською мовою. Колись давно я перекладала пісні польською і навіть пісня "Сонце, небо і дощ" крутилася на польському радіо.

Ще ж ваш батько вчив вас польської мови…

Так. Мій тато просто вирішив, що він буде мене вчити польської років у п’ять. Тато мене змушував читати книжку Астрід Ліндґрен польською мовою. Ніби знав, що це колись мені знадобиться. Зараз я продовжую вчити мову. Звичайно, вона в мене не є блискучою, але мовного бар'єра в мене немає. Ну і двадцять років тому деякі пісні я переклала польською. В травні був Марш подяки полякам. І після того я написала цю пісню. В неї слова і в польському варіанті, і в українському. Після того у мені запропонували працювати на польському радіо. І я дуже зраділа цій пропозиції, тому що роки локдауну – це коли артист без роботи. В останні часи я не працювала на телебаченні. А благодійність для мене означає – віддавати все до останньої копійчини, до останнього ґрошека. І постало питання – а за що жити й де працювати? В Україні, я розумію, що роботи, за яку я можу жити, для мене немає. Адже у кожного музиканта є сім’ї, і за все треба платити. Тому, коли мені запропонували роботу, я погодилася. Мені одразу запропонували робити дві програми. Це дитяча програма – "Зелена гітара". І програма "Не бійся жити". От вони вже виходять. Зараз записала двадцять програм наперед. Це 10 дитячих і 10 "Не бійся жити". Дуже довго працювала, і по ночах теж. І от власне приїхала зараз додому. Через деякий час планую поїхати у Варшаву, щоб знов зробити роботу й знов повернутися в Київ.

Я знаю, що у вашій родині є військовослужбовець…

У нашій великій родині, бо в мене багато братів і сестер двоюрідних, не один військовослужбовець. Це і тероборона, це і ЗСУ. Але мій рідний брат Святослав Бурмака від початку війни пішов у військкомат і в тероборону. Його мобілізували. Коли його мобілізували, дружина Святослава була на 9-му місяці вагітності. Можу сказати, що він служить у 43 артилерійській бригаді імені Гетьмана Тараса Трясила. Я відкрила для себе ще раз свого брата, бо він не служив у війську, він не проходив строкову службу. Коли люди кажуть: "Ой, я не військовий, що я буду робити на фронті?", мені хочеться сказати: "А мій брат? Він ніколи не служив, і зараз він працює на "піоні". Дуже я за нього переживаю і молюсь за нього.

На фото: Марія Бурмака із братом Святославом

Якою має бути українська культура та й увесь культурний простір під час війни? Як він буде змінюватись до часу Перемоги України?

Точаться дискусії. Я їх застала і в Польщі, і у світі. В Польщі русофілів було. Зараз не є. Але було. Російська література, мистецтво, балет… І я мушу сказати, що українська культура має бути українською, тому що російський балет і російські танки – це не різні речі. Це одне й те саме. Бо вся їх культура – вона легітимізує те, що робить Росія. А Росія робить звірства нелюдські, які виходять поза будь-яке гуманістичне розуміння цивілізації. Це навіть з тваринами неможливо порівнювати. І коли люди кажуть: "Ну так, вони там вбивають, але балет у них класний", то зрозуміло, що такої дискусії не повинно бути. А особливо в Україні. Тому, якою б мені не здавалась красивою музика Чайковського, Чайковський це зараз є не просто композитор, це є аргумент. Тому, на російську культуру на якийсь час, а можливо й назавжди, на неї має бути мораторій. Якщо говорити про час після Перемоги України, я думаю і молюся, що Перемога буде, тому мені здається, що російський народ має нести колективну відповідальність, як німці несли цю відповідальність колись після Другої світової війни.

Багато музикантів зараз на фронті. Хто з ваших друзів-музикантів пішли на фронт?

У мене зараз прем'єра пісні "Повернись живим". Я зробила до неї відео. Цю пісню я написала вже коли була у Варшаві. Річ у тім, що я ніколи не писала пісні в моменті. Тобто пісні, які я співала на Революції. Чи от я приїхала в Польщу й співала пісні, які написала 20 років тому. Просто, коли я знаходжусь в моменті, а я, як правило, прямо от на передовій, тобто в центрі всіх подій, то я закриваю собі серце і не даю волю емоціям. Бо якщо дати волю емоціям, то ти просто будеш плакати. То ти розірвеш свою душу. І я розумію, що треба бути як кремінь. І це не тільки в ситуації соціально-політичній. Це в й ситуаціях особистих. Коли в мене хворіли на онко батьки, я не плакала, я плачу потім. І от коли я приїхала до Варшави, був момент, що я просто ходила по району, відчула себе у відносній безпеці, адже я в іншій країні… і я проплакала цілий день і всю ніч. І написала цю пісню. Тому, коли я знаходжуся в моменті, а я часто знаходжуся в центрі подій, так сталося… Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності. Я не можу писати пісні, тому що мені для того, щоб писати пісню, треба повністю розкрити своє серце й зробити його вразливим. А тоді розірветься душа. Тому я в тих ситуаціях пісні не пишу. От бачите, 20 років тому я написала пісню. Я переклала її польською мовою. А приїхала в Польщу, й вона в мене є - ця пісня. І ще розповім цікаву історію. Я в Польщі потрапила на фольклорний фестиваль. Він був присвячений військовим пісням і я заспівала зі сцени пісню рекрутську. А це була моя дипломна робота. Рекрутські пісні Слобожанщини. Розумієте, якось так стається, що я просто пишу, а воно потім звучить.

Але пісню "Повернись живим" я написала, коли вже була у Варшаві. Якось мене накрило, я дуже рано встала, я ходила по районах, мені хотілося плакати, я бачила, як спокійно люди йдуть на роботу, і я тоді просто плакала… і написала цю пісню. Ця пісня, як молитва, як прохання до всіх, щоби залишилися живими, рідні, кохані, брати, чоловіки, сини. Написала під гітару й викладала у фейсбук, потім було зроблене аранжування, я записала вокал у Варшаві. Було зведення, аранжування зробив Вадим Лисиця, записував вокал Ян Валєвський в Польщі. І я вирішила зробити відео. В мене не було думки щось знімати. Тому що знімати біля понівечених будинків – там дуже багато горя. Мені не імпонує ця ідея. І я звернулась до свого друга Ігоря Захаренка, який постійно на передовій. Він дуже багато знімає відео, фотографії, він документує все. Я вам скажу, що з 2014 саме його відео розстрілу на Банковій та Інститутській обійшло весь світ. Я попросила в нього дати мені фотопортрети військових. І я зробила відео з портретів бійців. Якихось з них знаю, якихось із них я не знаю. Але так сталося, що серед цих портретів є й Герої України, є й просто дуже юні хлопці, звичайно в цьому відео є і близькі мені люди. Там є мій брат, є Положинський, там є Сашко Погребинський, Юркеш, Тарас Компаніченко, Сергій Василюк, Віталій Кириченко, Сергій Фоменко "Фома", поет Артем Полежака, письменник Артем Чех, переможець Х-Фактора Михайло Панчишин, режисер Іоанн Зенков, історик Вахтанг Кіпіані, а також прототип одного з героїв роману "Аеропорт" Сергія Лойка про Донецький аеропорт - Максим Музика та інші. А завершується все фотографією Валерія Залужного.

Чи було у вас таке бачення, що багато людей, про хоробрість та патріотизм яких ми й не сподівались, а вони у перші ж дні пішли на фронт?

У мене це дуже стійке відчуття. Я не буду називати прізвищ нашого політичного бомонду, але є дуже багато людей-політиків, які казали дуже гучні патріотичні фрази, та про яких ми навіть не знаємо де вони зараз. А деякі політики, до їх честі, вони служать. Юрій Луценко служить. Сашко Погребинський, Омелян служить. Це ті, кого я знаю. А є дуже багато таких людей, які віртуальною шашкою розмахували. А де вони тепер? Ми не знаємо де вони та що вони роблять. А з іншої сторони, один мій знайомий сказав: "Дивися, пішли воювати Герої – це "тіхоні". Це ті хлопці, які не казали якихось голосних слів". Це такі, як мій брат, він в майже інтроверт, педантичний, дуже любить порядок. Та враз взяв і пішов на війну. І таких я знаю дуже багато. І коли був з ним зв'язок і він телефонував, я в нього питала: "В тебе є там якісь друзі?". А він казав, що на війні дуже багато жартують. Я питаю: "А ти жартуєш?". А він: "Маня, я не знаю стільки матюків". Дуже гарні стосунки в їх частині. Він мені розповідає. Але це люди, які не розмахували кулаками перед тим. Тому в мене теж є таке відчуття. І вже не стало багатьох людей, цвіту нашої нації. Роман Ратушний, Артемій Димид… І мене абсолютно підкосила загибель Гліба Бабича. Як Санта тримає небо над Різдвом, то ці всі жарти з приводу війни, наприклад про Чорнобаївку, про те, що жінка банкою з огірками збила дрон… ну були такі моменти, які викликали гумор. І я читала вірші Гліба Бабича. Це 10 штурмова бригада "Едельвейс". І я посміхалася. І коли він загинув, мені здалося тими днями, що небо впало. Ви знаєте, я думаю про Перемогу, я молюсь за неї. Але, коли буде Перемога, я не знаю, як далі жити без цих людей. Якою буде Україна без цих людей? Та ми повинні перемогти, інакше небо впаде на світ. Чули від деяких іноземних політиків, що не було б війни, якби віддали Крим… говорити про це зараз, коли люди побачили звірства величезної країни, яка займає одну шосту частину суші… Розуміти, що такий монстр живе поруч… Тобто, якби Україна віддала Крим, то було б норм? Україна б жила поряд із такими людьми, які ґвалтують дітей і каструють чоловіків? І тому я зараз вважаю, що Україна тримає небо над світом. Українці платять зараз велику ціну за Перемогу світла над злом.

Як Ви гадаєте, чому досі не знешкоджений ватажок рашистів, як нещодавно було знешкоджено ватажка талібів? І чому досі не визнано світом Росію не тільки країною спонсором тероризму, а й країною-терористкою?

Я теж ставлю собі ці питання. І в мене немає відповіді на них. Я не знаю. Я знаю, що світ і політики світу бояться ядерної війни. Президент РФ неодноразово прямо чи не прямо цією ядерною війною погрожував. Я розумію, що все значно складніше, аніж просто натиснути на червону кнопку, але чому не можна знешкодити людину, яка може знищити світ? Я не знаю. Я не є політик, і я не знаю, як працюють спецслужби. І в мене теж таке питання.

Ну і тут ще така ситуація, що Путін загнаний в кут. І це теж дуже страшить. Але ці думки… Я займаю себе реальними справами щодня, щоби не ставити собі цих думок. Просто жити далі… І так, власне, я людям раджу, якщо мене питають. Бо мені кажуть, ти написала пісню "Не бійся жити". То як не боятися жити? Ну то я мушу щось відповідати на це. Робити щось кожного дня. Я кожен день щось роблю. Тут дітям заспівала, тут пісню написала тощо. Щоб втомитись і заснути. Та все одно не можу заснути. Тому що зі сном проблеми дуже великі. Я думаю, що у всіх нас, і в мене в тому числі психіка постраждала.

Одного ранку ми всі прокинемось, я хочу сподіватись, що це буде дуже скоро, і ми прочитаємо в новинах про нашу Перемогу. Що ви зробите найперше в цей момент?

Я взнаю, як будуть вертатись мої рідні й близькі, мій брат, мої друзі. І босоніж буду бігти їх зустрічати. Скільки б мені не довелося бігти. Якщо це буде осінь – я назбираю листя, або куплю айстри, якщо це буде зима – то я вдягну свою зелену шапочку, щоб мене зразу було видно, а якщо це буде весна, то я теж наберу квітів і буду бігти, щоб зустрічати наших воїнів.