Микола Княжицький. Держава запхала голову у пісок

Є фронт відкритий, фронт війни з РФ, а є фронт внутрішній, не менш важливий. Йдеться, зокрема, про вихід з-під впливу Росії на культурному фронті. Це ніби то про культуру, але насправді це про те, чим живиться наш внутрішній інформаційний порядок денний. 

Пане Миколо, якщо порівнювати з 2014-2015 роком, є відчуття, що ми вичищаємо ті авгієві стайні? 

Виправдання Путіна, який почав агресію проти України — це неіснування української нації. Це те, що України не існує, багато людей говорить російською мовою, багато людей вшановують росіян, є якась маргінальна групка націоналістів, яких вигадали в "австрійському генштабі", як колись говорили, і які називають себе українцями. І очевидно, цей ґрунт з-під Путіна треба прибирати. І не лише з-під Путіна. 

Мене вразила карта, яку надрукував Ілон Маск, де він писав, що половина України симпатизує росіянам. Це стара карта старих виборів. Колись, дуже давно, дійсно так було. Зараз так не є. Навіть на референдумі 1991 року на Донеччині та Луганщині понад 80% населення проголосували за те, щоб Україна була незалежною. І в Криму проголосувала більшість! 

Але існують міфи, і ці міфи підживлюються російською пропагандою. Коли іноземний журналіст приїжджає в українське місто і бачить, що спокійно стоїть памʼятник Катерині II чи Петру I, чи Пушкіну, а консерваторія має імʼя Чайковського, то він собі усвідомлює, що він є в Росії. Тут стоять памʼятники росіянам, читають їхніх письменників. То яка різниця? Може, Путін правий? 

Нам треба один раз і назавжди сказати, що ні. Російська культура і російська політична система є в поганому розумінні азійською політичною системою. Я говорю про приклади авторитарних режимів, як-от в Китаї чи країнах Середньої Азії. Очевидно, що українська традиція зовсім інша — зі своєю культурою і самобутністю. І ми повинні це розвинути й викинути ці метастази, які цей "рускій мір" пустив в Україні. 

З одного боку, росіяни бомбардують Одесу ракетами, вбивають одеситів, а з іншого боку — пам'ятник Катерині II бовваніє в центрі міста. Це ж насправді не про памʼятник, і навіть не про російську культуру. Катерина II — це організаторка масових злочинів проти України. За її дорученням Суворов вступив у кров польського повстання. Про це всі знають. А памʼятник Катерині II стоїть…

Одеська міська рада навіть проголосувала за те, щоб він стояв далі. Хоча активісти вимагали його знесення. З таким успіхом і памʼятник Путіну можна поставити в центрі Одеси. Очевидно, що держава мала б зробити все, щоб таких памʼятників тим, хто нищив український народ, не було. Це нескладно зробити. Тим паче зараз, під час війни усвідомлення цього є в усіх, виходячи з результатів соціологічних опитувань. Але є люди, які не хочуть цього робити. Чому? Чи тому, що вони й далі є прихованими росіянами "руского міра", чи тому, що вони радянські люди, — мені сказати складно. Я зареєстрував законопроєкт відповідний - "Про деколонізацію гуманітарної сфери України", №7721, але тут же представники влади зареєстрували альтернативний проєкт, набагато мʼякший, де немає визначення "рускій мір", де далі всі ці памʼятники можуть стояти. Зробили це, щоб затягнути процес, і щоб цього розгляду в Раді не було. Зараз вони намагаються примушувати різні відомства видавати  позитивні відгуки на цей альтернативний законопроєкт, я не уявляю собі, як це може відбуватися в сучасній Україні, але це відбувається.

Існують міфи, і ці міфи підживлюються російською пропагандою. Коли іноземний журналіст приїжджає в українське місто і бачить, що спокійно стоїть памʼятник Катерині II, чи Петру I, чи Пушкіну, а консерваторія має імʼя Чайковського, то він собі усвідомлює, що він є в Росії. Тут стоять памʼятники росіянам, читають їхніх письменників. То яка різниця? Може, Путін правий? 

14 жовтня 2014 року було започатковане державне свято, яке ми відзначаємо зараз — День захисників і захисниць України. Тоді це було вимогою часу, політичним консенсусом, який довго шукали. Це було необхідно для суспільства, а зараз це свято в абсолютно нових умовах і воно вже стосується усіх українців, і кожен українець відчуває це свято. А у вас немає враження, що ви у 2014 році дещо випередили свій час?

Ні, я думаю, що ми запізнилися. Якби ми це зробили до 2014 року, то, я переконаний, і путінської війни б не було. Путін розпочав війну, але прорахувався. Чому він прорахувався? А тому, що він думав, що тут його зустрічатимуть з квітами. І він щиро так думав. 

Чому? Бо бачив людей, які ходять до радянських памʼятників, які їх відстоюють, які є повністю частиною цієї російської культури. І він думав, що таких людей — більшість.

Вони є в нашому суспільстві, але їх меншість. А якби їх не було в нашому суспільстві, не було б що Путіну казати. Він не пустив армію на Фінляндію і не почав розповідати, як колись Сталін у 1939 році, що це була частина Російської імперії. І на Польщу армію не пустив, хоча й погрожує час від часу. І тому це треба було робити набагато раніше. І тим більше, що підстави були — це наше свято — День козацтва, День заснування УПА, свято Покрови, врешті-решт.  А те, що зараз воно називається Святом захисників і захисниць — це дуже сильно нас відрізняє від Росії. 

Ми настільки європейська держава, що шануємо і захисників, і захисниць, і чоловіків, і жінок. Ми розуміємо — так, це різні статі, але це громадяни й громадянки нашої країни. В Росії уявити не можуть, щоб свято називалося "День захисників і захисниць". Ти їм скажеш — вони будуть сміятися, тому що це сексистська держава. Ми від них відрізняємося.

Я сьогодні побачив заяву мера Полтави Мамая, про те, що він піде у відставку, якщо парламент зобовʼяже прибрати імперські памʼятники. Ми бачимо, наскільки цей проросійський наратив лежить в головах людей, які називають себе українцями.

Говорячи про памʼятники російські й радянські, ми ще не згадали про церкву російську. Так звану УПЦ МП. Питання надзвичайно делікатне, тому що путінська мрія полягала в тому, щоб створити не лише якийсь внутрішній фронт, а зробити війну з елементами релігійних протистоянь, як у XVII столітті. Цього не сталося, але від того не легше. Розуміємо, що частина ієрархії російської церкви в Україні працювала на Кремль. Не просто поширювали наративи, а безпосередньо планували  проводити акції, які лягали б у хід подій Кремля. Як з тим бути? 

Якщо говорити про церкву, ситуація змінилася під час війни. Люди побачили позицію Гундяєва, який прославляє вбивство українців. Як з ним можна перебувати в одній церкві? Навіть ті священники, які припинили згадувати його в молитвах, вони лишилися частиною цієї церкви. Вони заявили, що вони вносять зміни у свій статут, але статут не затверджений російською церквою, та й в Україні він ніким не затверджений. Вони просто про це сказали, та й все. Вони лишаються частиною російської церкви. 

Я очолював комітет Верховної Ради з питань культури та духовності, коли ми Томос отримували. Тоді потрібно було звернення церкви або церков, мирян і держави. І ми у парламенті голосували за таке звернення до Варфоломія. Це означає, що це державний акт — те, що ми перебуваємо на канонічній території Вселенської церкви, визнала сама держава. 

В Латвії, наприклад, ухвалили закон, за яким їхня російська церква має бути автокефальною і незалежною. Держава має право це регулювати. Чому наша держава запхала голову в пісок? Чому ті ієрархи й священники не виходять і не долучаються до канонічних церков? До української православної церкви, наприклад. Ми зараз написали запити до влади й до Служби безпеки, і до Міністерства культури, чекаємо відповіді від них. Сам міністр культури каже: “Не треба пхатися в церковні справи”. Безумовно, у нас є свобода віросповідання, люди можуть обирати, в яку церкву ходити. Але якщо на території держави існує церква ворожої країни, яка є, по суті, представництвом ворожої країни, в умовах війни — це неприпустимо. Можна було б по-різному ставитися до отримання Томоса і до того, як Росія не розпочала війну. Але зараз це не стосується свободи віросповідання. Це стосується нашої національної безпеки. 

До того, що "держава запхала голову в пісок"... Не можу не згадати новину останніх днів, що співробітники СБУ затримали й проведи обшуки в вінницького митрополита православної церкви Московського патріархату. Спецслужби просуваються в цьому напрямку. Але якою мусить бути питома кількість подібних кейсів і знахідок в помешканнях таких людей, щоб визріло рішення на державному рівні визнання певного статусу Московського патріархату? 

Те, що спецслужби працюють по конкретних кейсах, — це добре. Але згадаймо ситуацію з Чорноморським флотом в Криму до його окупації. Там стояла російська армія. Ці люди ходили вулицями, вели російську пропаганду, озброювалися, готувалися до війни, але їх ніхто не рухав. От і уявіть собі, що офіцери Чорноморського флоту продовжують жити на території України. От Крим, допустимо, не окупований, але ще йде війна. Або на Херсонщині, чи на Закарпатті, чи Львівщині. Ходять в російській формі, випивають, кажуть "Ми — законослухняні громадяни. Якщо хтось написав про нас щось у фейсбуці — ну, хай затримують. А ми ж маємо право, як законослухняні громадяни, тут знаходитися". 

Російська церква — це ще одна російська армія. Це інструмент агресії. В російській армії в Криму теж було багато українців, які дали присягу Росії й лишилися жити в Сімферополі. Зараз точно такі ж священники живуть по всій Україні. Вони нічим не відрізняються від військових. І держава це толерує. А потім дивуються, чому ці священники працюють навідниками, чому займаються антиукраїнською пропагандою. Ті представники влади, які це толерують, теж працюють на ворога. Це очевидно.

Безумовно, у нас є свобода віросповідання, люди можуть обирати, в яку церкву ходити. Але якщо на території держави існує церква ворожої країни, яка є, по суті, представництвом ворожої країни, в умовах війни це неприпустимо 

Згадаємо важливий епізод, який був відповіддю на дії Росії, — підписання заявки на наше членство в НАТО. Ми запитували в інших народних депутатів: як ми рухаємося в контексті виконання нашого домашнього завдання і чи лунає відповідь з боку НАТО на це? Нам дали зрозуміти, що багато речей відбувається непублічно. В будь-якому разі, приємно усвідомлювати, що НАТО робитиме все, щоб, поки ми не в НАТО, ми були такими, як НАТО. І вже розробляється десятирічний план відновлення української оборонної промисловості. Низка зустрічей буде в цьому аспекті. Пане Миколо, ми розуміємо, що це не тільки військовий, а й політичний альянс. І треба звертати увагу на те, що відбувається тут і зараз. Як рухається ця робота? 

Я був на могилі генерала Кульчицького і полковника Соколенка, Василя Сліпака на Личаківському цвинтарі, де поховано багато українських героїв. Ми відкрили у Львові Алею Тараса Жеребецького, який працював у львівській партійній структурі "Європейської Солідарності" і загинув героєм на фронті. Коли треба — йшов захищати країну зі зброєю, а в інший час розбудовував Україну майбутнього. 

У війнах перемагає ціле суспільство. Ми бачили, як голосували в ООН за визнання територіальної цілісності України. 143 країни нас підтримало. Очевидно, що не голосував Китай. Азербайджан, Вірменія утрималися. Тобто вплив Росії на багато країн зберігається. Натомість ПАРЄ проголосувала за те, щоб визнати Росію державою-терористом. Це дуже великі аванси. Коли весь світ говорить, що з нами воює держава-терорист, і ми одні обороняємося і перемагаємо, це говорить про те, наскільки сильною є наша армія. І якби ми були в НАТО, думаю, вона була б однією з найсильніших після армій США, Туреччини. 

Але до НАТО, як і до ЄС, беруть не тільки за показниками військової сумісності, а й за сумісністю демократичною. А от демократію ми до кінця ще не збудували. Ми воюємо за неї. Наша війна — війна демократії проти авторитаризму. Тому ми мали б бути форпостом утвердження демократії. У нас мав би бути чіткий розподіл влади між законодавчою, виконавчою, судовою гілками, мав би бути чесний суд, верховенство права, свобода слова, ми мали б бути зразком демократії. І тоді нас би швидко взяли б і в НАТО, і до ЄС. 

Але цього розуміння у багатьох представників більшості немає. Очевидно, що у військових діях всі люди обʼєднуються навколо влади, і я, опозиційний політик, теж, очевидно, Підтримую президента Зеленського, тому що він президент країни, що воює. Але, вірячи в перемогу, я хотів би, щоб він, на хвилі такої популярності, будував сильні демократичні інститути. 

Коли весь світ говорить, що з нами воює держава-терорист, і ми одні обороняємося і перемагаємо, це говорить про те, наскільки сильною є наша армія. І якби ми були в НАТО, думаю, вона була б однією з найсильніших після армій США, Туреччини

А цього не відбувається. Навпаки — будуються часом авторитарні інститути, суди не є незалежними, свобода слова обмежена, телевізійні канали закриті, і це ніяк не повʼязане з військовою ситуацією. Натомість викидаються шалені кошти на пропагандистські канали під виглядом іномовлення. Все це неефективно. Люди скидаються грошима на армію, а в бюджеті закладають кошти на різні спортивні товариства, які до армії не мають жодного відношення, але які є близькими до влади, а раніше були близькими до ОПЗЖ. Виділяють величезні кошти на ремонти доріг там, де їх ремонтувати й не потрібно часом. Тим паче удвічі дорожче, ніж це коштує, що теж жахливо. Не витрачаються гроші на освіту, що теж жахливо. Зараз всіх студентів відправлять на дистанційку, в академічні відпустки, по суті, бо не будуть опалюватися державні заклади освіти. А скільки студентів повиїжджало! Західні університети забирають наших студентів радо. Кажуть: приїжджайте до нас безплатно. А хто буде в нас? Як розповідати про нас на Заході? Ми кіно не зніматимемо — в бюджет не заклали коштів. 

А як розповідати про нас в нашій країні? Багато людей мають цілком закономірні реакції на ту інформаційну політику, яка ведеться від імені держави. Люди перестають дивитися марафон. Невже вони не розуміють що це “забрежнєвіння” інформаційного процесу може зіграти небезпечну гру для них?

Воно і зіграє небезпечну гру для них. Вони не розуміють цього. Але ми, як суспільство, маємо це пояснювати. Бо все ж Україна — країна для громадян, значна частина яких самі воюють або допомагають фронту. І ці люди заслуговують на чесне ставлення. А роль освіти, культури в майбутньому — дуже велика. Бо треба буде, щоб ті люди, які виїхали, повернулися сюди. А якщо в нас буде такий авторитарний режим, нас не те що не приймуть до ЄС чи НАТО – Росія знову продовжуватиме війну. 

От вони знову хочуть перемирʼя тактичного — заморозити, зупинити, коли наші наступають, перегрупуватися і знову піти в атаку. Сподіваюся, цього не буде і ми викинемо їх з наших територій. Але потім треба буде відбудовувати країну, і це хтось має робити. І люди, які виїхали, мають повернутися. А вони повернуться тільки тоді, коли матимуть надію, що тут буде демократія. За таких умов і інвестори будуть мати таку надію. Мають прийти приватні інвестиції. А в країну з такою судовою системою, як у нас,  вони не прийдуть. І тоді ми будемо слабими, а в Росії весь час залишатиметься спокуса на нас напасти.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.