Найгірше було сказати хлопцям, що в нас вже нема нічого, – експолонена Кремля, медикиня Мамонова. Спецпроєкт "Україна: ціна свободи"

Мар'яна Мамонова  – капітан медичної служби Збройних сил України з Рівненщини, начальниця медичної служби 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї бригади морської піхоти імені Михайла Білинського. З початку повномасштабного вторгнення служила в Маріуполі. Тоді разом з колегами та десятками цивільних перебувала у металургійному заводі імені Ілліча та рятувала життя воїнам. Пройшла декілька ротацій з часів АТО, пережила полон, найбільший страх у своєму житті, недосипання і недоїдання, а усю свою вагітність провела в стінах в'язниці, зокрема утримувалася в Оленівці. Попри жахливі випробування, народила здорову дівчинку Анну за декілька днів після звільнення. Зараз вона доглядає доньку та займається волонтерством в одній з львівських благодійних організацій. Крім того бере участь у заходах, спрямованих на підтримку звільнених полону і тих, які все ще там.

Особистий архів Мар'яни Мамонової

Після закінчення медичного університету ви пішли вчитись у військовий медичний. Чому саме вирішили стати військовим медиком?

Коли я закінчила Тернопільський медуніверситет, постало питання про інтернатуру. А в 2015 році вже йшла війна на Сході. Це була актуальна тема як на той час, так і на теперішній. І був дефіцит кадрів саме військових лікарів. Вирішила спробувати вступити в Українську військову медичну академію, хоча це було доволі непросто. Але, знаєте, завжди потрібно спробувати. Я таки вступила і вирішила, що вже тут буду проходити інтернатуру і в подальшому працювати військовим лікарем. 

Військовим медиком бути складніше, ніж цивільним?

Військовий лікар – це доволі специфічна професія, вона відрізняється від діяльності цивільних лікарів. Різна специфіка. Діяльність військового лікаря відрізняється передусім тоді, коли ви перебуваєте на полі бою. Потрібно діяти швидко, реагувати швидко, вивозити з-під обстрілу також швидко. При тому, що ваша машина мчиться, часто під кулями, потрібно в той момент ще й надавати медичну допомогу.

Особистий архів Мар'яни Мамонової

Але я вам скажу, що життя хлопців, врятованих на війні, дорого вартують. І, напевне, нема таких сум чи коштів, якими можна було би замінити ці емоції. Ті емоції, які ви відчуваєте, коли розумієте, що врятували людині життя. Попри загрозу небезпеки, але ви це зробили.  Це реально круто.

"На війні шкодуєш, що не можеш уповільнити час, аби допомогти всім"

Що найважче вам було на війні?

Найважче – це втрачати. На війні час іде зовсім по-іншому і грає проти тебе. Коли ти розумієш, що не всіх можеш врятувати, не всіх можеш забрати, не всіх можеш вберегти. Що немає такого механізму, який дозволяв би тобі рухатися швидше, або міг би зупинити час. Чи сказати "не стріляйте, ми поїдемо заберемо поранених  і все буде "ок". На жаль, такого немає. 

Розкажіть про час, проведений на металургійному заводі. В який період почало бракувати харчів, медикаментів? Що було найстрашнішим особисто для вас?

Ви зараз про це згадали і в мене виступили мурашки на шкірі… На завод ми зайшли 1 березня. Перед тим були в Широкиному під Маріуполем і відступили в місто. Коли зайшли в місто, то ще працювали аптеки. Кожен міг щось собі взяти, принести, бо знали, що усе знадобиться. Коли було вже дуже багато поранених, то важких ми завозили у госпіталь. А середніх, таких, що можна було вже самим дивитися, госпіталь нам віддавав і ми за ними доглядали в бункері. 

Важко було дивитися за цими пораненнями, тому що в бункері немає вентиляції повітря, немає відповідних умов. Рани починали гнити, ми постійно кололи антибіотиками, робили перев'язки. Це все не зупинялося 24/7.

І найстрашнішим було те, що антибіотики закінчувалося, все закінчувалося. Сама думка про те, що ваші запаси ніхто не поповнить, гнітила. Важко було усвідомлювати, що евакуації цих хлопців не буде. Ніхто не приїде, не забере їх у кращі умови. Ніхто нічого кращого їм на даний момент дати не може. І все, що в них є – це ви і те, що є у вас. Але запаси медикаментів танули все більше, більше і більше. Як сніг на сонці. І ти розумієш, що настане той день, коли хтось із них прийде, а ти скажеш йому "вибачте, але в нас немає нічого". Оце було найстрашніше – сказати хлопцям, що в нас немає ні бинтів, ні антибіотиків, просто нічого. Цього я боялась.

Чи була хоч якась можливість, щоб вам підвезли найнеобхідніші медикаменти?

Нам ніхто нічого не підвозив. Тобто все, що в нас було в бункері – це те, що ми встигли з собою забрати з позицій і те, що ми змогли взяти з міста, з аптек. Госпіталь також два чи три рази переїжджав і кожного разу вони намагалися все з собою забрати. Якусь частину все одно залишали, бо їхати потрібно було вкрай швидко. І в них також запаси сходили нанівець. 

Хлопців спочатку санавіація забирала на Дніпро. Але потім один вертоліт підбили і на тому вся евакуація чи поставка бодай якихось ліків закінчилися. Потрібно було розраховувати тільки на те, що в нас є. З самого початку, ще ділилися з госпіталем, бо розуміли, що їм буде потрібно. А пізніше вже залишали собі. Потім госпіталь більшу частину поранених віддавав нам – легких, середніх, тих, чий стан уже був стабілізований і їм просто треба було робити перев'язки. Медзаклад також не був ґумовий, а кількість поранень щодня збільшувалася і збільшувалася. Тому ми забирали легших поранених на себе.

Особистий архів Мар'яни Мамонової

Скількох військових доводилося лікувати водночас?

За день приходили більше 60-ти поранених, ми їх кожного дня оглядали. Вставали з 8-9 ранку і весь день оглядали їх до 23 ночі.

"Просила своїх розстріляти, але не дозволити, щоб мене взяли в полон"

Вірили, що виберетеся звідти?

Вірили. Тому що було бажання вижити і перемогти. Те, що ми можемо там залишитись – навіть такого не розглядали. Надіялись, що якісь бригади нам нададуть допомогу. А в те, що потрапимо до полону чи залишимось одні, ніколи не уявляли.

Можете розповісти про полон? Як поводились з вами, чи зважали на те, що ви жінка, тим більше вагітна?

Про полон ми нічого не знали. Я ніколи не розглядала власну здачу у полон і здачу свого підрозділу, який був у мене в підпорядкуванні, як начальника медичної служби. Для мене такий факт – це було з розділу фантастики і найбільший страх мого життя. Коли ще на ротації їздила, чи вже як почалась повномасштабна війна, я завжди повторювала, що найбільше, чого боюсь – це потрапити у полон. Як почалась повномасштабна війна, я своїм хлопцям говорила: будете бачити, що мене загрібають у полон – розстріляйте. Повірте, зробите для мене краще, ніж мене б забрали. На той час ми вже знали про жорстоке відношення кадирівців, росіян та інших до жінок з Маріуполя, а ще більше до жінок-військових. Мені здається, ви мене розумієте. Коли у таких умовах приходять і кажуть "здавайся в полон" ви скажете, "та ви що, застрелюсь".

А як саме вас взяли в полон?

Нам сказали, що потрібно виїхати на одну з бойових позицій і посилити її. Один з підрозділів ніс великі втрати, великі санітарні безповоротні втрати, людей мало, оборонятись не було чим. Тому нам сказали виїхати на одну з позицій забирати поранених. Це була 2 година ночі. Проїхавши 20 хвилин, машина зупинилась, хоч по дорозі нас обстрілювали і фосфор кидали – ну все, як на війні. Після цього ми почули російську мову. Там не було дивно, бо багато воїнів розмовляли російською. Але в якийсь момент відкривається тент автомобіля, на нас націлюють автомати і світять прожектором в очі. Сказали, щоб ми повільно піднялись і підняти руки догори. Ми зрозуміли в чому справа – військові були з білими пов'язками, а саме з такими маркуваннями російські військові – кадирівці, чеченці. Нас обшукали, забрали усі особисті речі, вишикували в одну лінію і сказали, що ми є військовополоненими Російської Федерації та "Донецької народної республіки". Тоді вже ми зрозуміли, бігти і йти нема куди, і з тих всіх хлопців, які є біля вас, ніхто не захистить, бо захищати нема чим.

У полоні над вами здійснювали психологічне насильство?

Кожного дня було. Нам казали, що ми нікому не потрібні, нас ніхто не забере. Я в це не вірила, знала, що є люди, які мене чекають і я їм потрібна.

Ви вже на той час були вагітні?

Якраз не так давно перед полоном дізналась, що вагітна. 

Якими були умови утримання, зважали на ваш стан? 

До мене ставились, як і до всіх, і умови утримання були однакові. Представник Червоного хреста якось один раз був і привіз туалетний папір та зібрав список жінок. Після чого зник у невідомому напрямку. А вже з початку серпня по вересень я була у донецькій лікарні, у 5-му пологовому відділенні. От вже там до мене гарно ставились, як до майбутньої мами. Дівчата і мами, які приходили, принесли дитячі речі, оскільки в мене нічого не було, волонтери принесли речі на перший період для мами і дитини. Я хотіла там це залишити, але вони сказали, що це саме мені принесли і просили таки взяти. Годували, як і всіх дівчат, які там були. Мене щоправда весь час охороняли конвоїри, які були зі мною в одній палаті, сама я не була. Я їх питала, "куди зможу втекти на 9 місяці вагітності і ще й в Донецьку", але вони не відходили. 

А до 8 місяця сиділа в тюрмі на однакових з усіма умовах. Привілеїв не було. Лише, можливо, трохи більше виводили гуляти на свіже повітря, через те, що я отримала сильні набряки. Приїхала лікарка з Донецька і сказала начальнику колонії, аби мені повністю не закривали камеру, а на ланцюжок. Це була єдина привілегія для мене.

"Не варто зв'язуватися з росіянами, їхньою мовою та культурою"

Ви хвилювалися, як ваша дитина розвивається? Адже під час вагітності потрібно багато аналізів і обстежень, а ви цього нічого не робили. Чи ви, як медик розуміли стан свого організму? 

Звичайно хвилювалась. Є різні ризики і захворювання. Тим більше, зважаючи, як відбувалась уся моя вагітність: в пік самої війни, з використанням усіх можливих видів зброї, а ще плюс стрес, недосипання, недоїдання, пережитий найбільший страх в житті, потрапляння в тюрму. Мені, як робили УЗД, то казали, що дуже маленька дитина. Я за це дуже переживала. І правильно ви підмітили, я не здавала аналізи, нічого. А лише приїхала в Україну і одразу народила. 

Але ж народилась здорова дівчинка…

25 числа їй буде 11 місяців. Звати Анна. Постійно говорить "мама", хоч в неї є ще й тато (сміється). Може тому, що проводить зі мною дуже багато часу. Вона добре почувається, її спостерігає педіатр.

Особистий архів Мар'яни Мамонової

Що вас тримало весь цей час і не давало втратити сили, занепасти духом?

Моя ще ненароджена дитина і бажання повернутись додому – місце, де вас люблять, чекають і де ви є вільна людина, а не військовополонений. Тримало бажання жити і народити у вільній і незалежній Україні. 

Поділіться, яким бачите майбутнє України після перемоги?

Після великих руйнувань приходить велике будівництво. Я впевнена, що моя дитина буде жити у великій гарній і квітучій країні, яка поборе агресора, що нам завдав багато страждань.

Особистий архів Мар'яни Мамонової

Що нам потрібно буде зробити після перемогу в першу чергу? А чого не варто робити і повторювати взагалі ніколи?

Не варто зв'язуватися з росіянами – це точно. І всього що їх стосується: мови, культури. Тому що люди віддали найцінніше, що мали – своє життя, для того, аби це все викорінити. Війна має багато проблем, а після війни буде ще більше. Тому нам просто треба набратися сили і терпіння, та бажання допомагати один одному, бо живучи в такій великій і сильній державі, тут не можуть бути слабкі люди.