Найгірше, що може з нами статися, це втрата відчуття нації

Я боюся його подій і своїх рішень у ньому. Я боюся за свою країну, як не боялася до того, бо найгірше, що може з нами статися, це втрата відчуття нації та віри в те, що ми варті своєї країни.

Це навіть страшніше за дефіцит порохів для мене. Бо саме так падають держави.

Але за собою я помічаю два, можливо, парадоксальні процеси.

Кожен новий день наближає для мене визначеність і кожен день адаптує.

Попри всі жахи 24.02.2022, я в цей день відчула певне полегшення. Для мене настала визначеність.

З кожним новим днем війни вона зростає.

Ця визначеність проста: Я свідомо вибрала жити в Україні, робила це двічі, і як та, яка свідомо вибрала жити в Україні маю свій калькулятор ймовірностей.

Пам'ятаєте, був такий для коронавірусу, про шанси загинути?

Так ось, з кожним новим днем мої шанси загинути, якщо переможе РФ зростають, як зростають шанси моєї дитини загинути теж, або отримати насильницьку зміну ідентичності.

Мій калькулятор доволі точно говорить мені, що зі мною станеться, якщо Росія переможе.

Таких, як я, будуть вбивати. Моя країна перестане існувати на певний період часу. Майбутнє моєї дитини жахливе.

Чи є більша визначеність? Ні.

Є люди, яким їх калькулятор дає інше рішення, але серед них є доволі велика частина, яка насправді помиляється, бо їхнє рішення — не краще за моє, але вони все ще малюють собі інше, думають, що проскочать, але є адаптація.

А тепер про адаптацію.

Наша довга війна дала шанс підготувати свою психіку, якщо вона не була завʼязана на умовного арестовича.

Війна почалася і триває у відносних рамках нормальності для більшості населення — нема карток на продукти, є нові гаджети, лавандовий раф і час обирати новорічні подарунки.

Але адаптація,

• що війна - то надовго, що вона про наше у тому числі фізичне виживання, що допомога ззовні бажана, але не обовʼязкова, що це ми ті самі дорослі,
• що довга війна — про злети й падіння і що і перше, і друге треба сприймати з розумінням,
• що наша владна система доволі філігранно відображає наше суспільство і це гарне дзеркало, — вона теж зʼявляється.

2024-й дає нам шанс підготуватися до 2025-го як до гіршого, щоб отримати краще.

Мій розрахунок простий. Якщо дядечко не дає гроші на життя, зароби сам. Наступного року маю заробляти та віддавати більше.

А з мріями — як зможемо за рік побудувати власне виробництво порохів, то мені іншого й не треба.

Джерело

Про авторку: Ольга Духнич, соціальний психолог

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.