Костянтин Москалець: Нелюдські звичаї московитів

До вікон прикипіли стривожені сусіди – колишній офіцер, молода мама, яка народила дитину незадовго перед початком війни, двоє дівчаток – ровесниць тих, яких було жорстоко зґвалтовано в Бучі, Ірпені, Гостомелі і всюди, де тільки ступала нога російського окупанта. Це знову поруч. Біль, який іще не влігся, і рана, яка невідомо коли загоїться. Вони не так давно пішли звідси, залишивши по собі зґвалтованих і розстріляних, нестерпно чадний і болючий спогад, складну суміш почуттів, де гнів і огида перемішані з відчаєм та гострим бажанням справедливої відплати. І ось новий ракетний удар людиноподібних озлоблених почвар по центру Києва – удар, від яких ми вже встигли відвикнути. Частина міста поринає в непроглядну пітьму. Комендантської години ніхто не скасовував. Безлюдними вулицями никають безпритульні пси, часом, світячи ліхтарями, проходять озброєні хлопці з територіальної оборони. Але поки що можна посидіти і в темряві, слухаючи довірливий голос осінньої ночі, намагаючись хоч щось осмислити з бурхливої лавини драматичних подій.

Вони завжди були такими. Хіба вони були інакшими, коли із запеклою, сатанинською люттю палили Батурин і руйнували церкви? “Всі мешканці Батурина, незважаючи на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів, – писали тогочасні французькі газети. За три століття звідтоді змінились і вдосконалилися тільки знаряддя вбивства, якими вони без жодних докорів сумління хизуються перед усім білим світом. Але самі вони, їхній менталітет, їхня поведінка нітрохи не змінилися. І не зміняться ніколи, ось що найгірше.

Роками без жодних на те підстав величаючи себе нашим братським народом, вони за лічені місяці завдали нам безліч горя й кривди, безліч душевних і матеріальних збитків, неймовірно болючих травм. Якщо для нас ця війна стала справедливою визвольною боротьбою за життя народу та збереження держави й національної ідентичності, то для них вона перетворилася на чимдалі макабричнішу й абсурднішу акцію, позбавлену політичного та воєнного сенсу, психопатичну оргію небезпечних маніяків, які взагалі не усвідомлюють, що́ чинять.

З іншого боку, саме через цей брутальний напад і злочинний переступ як кордонів суверенної держави, так і всіх мислимих етичних табу, здійснений «братами», ми чи не вперше за всі роки незалежності так ясно й виразно відчули себе однією сім’єю, одним-єдиним загроженим ззовні народом. Я завжди пишався своїми земляками із Чернігівщини і любив їх, але тепер – особливо, бо саме при світлі вибухів найвиразніше бачиться незнищенна сутність людини. Я вдячний їм до глибини душі за мужність, за самовіддану допомогу під час злигоднів окупації: фермеру, який безкоштовно роздавав молоко містянам, пекарям, які продовжували пекти хліб під акомпанемент канонади, Олі й Світлані, які виручали готівкою, коли до банків стояли кілометрові черги, Сергію, який привіз балон газу, хоч це було так непросто, з огляду на підірваний автомобільний міст через Сейм, Володі, який незворушно й усміхнено доправляв мене куди треба цілковито порожньою трасою, вздовж якої стояли спалені російські танки… Я вдячний за телефонні дзвінки зі словами підтримки і за матеріальну допомогу, за все, завдяки чому вкотре переконався, що ми – брати і сестри, ми – народ, а не злочинний набрід, який століттями мешкає на північний схід від України.

Ця взаємодопомога і солідарність, про яку вже почали забувати після 1990-х років, коли кожен був сам за себе і виживав, як умів, ця безкорисливість і бажання підтримати, врятувати, витягнути з недолі ожили й постали – і ще будуть поставати – під виглядом численних шляхетних, красивих, врешті, героїчних вчинків. Ми навіть не довідаємося про всі ці вчинки, на жаль, бо їх робили і роблять люди скромні й чисті, задля справи, а не задля самопіару. Якраз такі вчинки розкривають велич покликання бути людиною – і бути нею мужньо. Кожен із нас може навести чимало власних прикладів героїзму й самопожертви, звичайних, здавалося б, людей. Я тут хочу згадати тільки одне земляцьке ім’я, Миколи Бабіна, бійця Григорівського загону самооборони на Чернігівщині. Цей чоловік, місцевий фермер, який пройшов афганську війну, міг би ще довго й плідно жити та працювати на землі. Але, потрапивши під обстріл, свідомо викликав ворожий вогонь на себе. Загинув, порятувавши життя двом хлопцям. Це сталося за кілька днів перед відходом московської нечисті з Чернігівської області.

Завдяки таким жертовним вчинкам українців ми й подолаємо нелюдські звичаї московитів. Бо в нас інші звичаї. Бо ми – інакші, ніж вони, і цього вже не змінити жодною агресією і жодними танками та крилатими ракетами. Хоча вони так і не зрозуміють, чому ми бридимося жити поруч із ними. І рано чи пізно, але таки проженемо їх навіки із цієї прекрасної, нашої, не їхньої землі.