Малевич, Ріпин, Пимоненко, Айвазовський, Бурлюк і Куїнджі: соціолог Горобчук розповів про вкрадену росіянами українську культуру

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував. Проєкт спільно створюють український ПЕН і телеканал "Еспресо". 

________________________________________________________________________________

Українські митці, які роками й десятиліттями значилися у світових музеях як росіяни, а їхні роботи, як роботи на російські теми, зараз активно деколонізуються - це називається реатрибуція, цим займається не так багато людей, як нам би хотілося, але є перші результати. Наприклад, ми вже розповідали колись про те, що у Музеї мистецтва "Метрополітен" змінили в назві картини французького художника Едґара Деґа "російські танцівниці" на "українських танцівниць". Архипа Куїнджі, Івана Айвазовського, Іллю Ріпина перестали підписувати як російських художників. Окрім того, не так давно міський музей Амстердама класифікує художника Казимира Малевича як українця, а не росіянина. І ось останніми тижнями ще одна чудова новина - найбільший художній музей у Фінляндії "Атенеум" змінив підпис про художника Іллю Ріпина з росіянина на українця. Звичайно, ця історія викликає страшну агресію в росіян, я вже навіть не кажу про пропагандистів, але навіть такі ліберальні, "хороші русскіє" кажуть: "Ну, що ви, це ж якийсь комплекс меншовартості в українців, абсолютно некоректно цих людей зараховувати до української культури. Ось вони закінчували художню петербурзьку академію, ось вони були частиною великої російської культури й так далі". Як ти відповідаєш не "хорошим русскім" і як визначаєш для себе, де коректно людину вважати дотичною до української культури?

Я вважаю, що це питання насправді фундаментальне і воно, як і будь-яке фундаментальне питання, стосується цінностей. Ми можемо стверджувати, що існують цінності, які притаманні українському народові й це відображається в нашій глибокій культурі, в різних проявах. Ми говоримо про любов до свободи, демократію, повагу до жінок і подібні цінності, їх можна довго перераховувати. Так само ми можемо говорити про те, що існує певний набір цінностей пов'язаних з культурою Росії, "Великоросії" як центру імперії й це культура передовсім доволі шовіністична й ієрархічна, вона є по своїй суті антидемократичною. Якщо ми будемо накладати на цю матрицю творчість художників, які творили в Російській імперії, ми з вами чітко зрозуміємо, що існує доволі відчутний поділ. Одні художники дотримуються імперських цінностей, а передовсім - це "уваровська тройка" (теорія офіційної народності Російської імперії, тріада, - ред.), відома як православ'я, самодержав'я й народність.

Мусимо пояснити, що Уваров - це відомий монархіст, міністр освіти, "народного образованія", який сформував оцю тріаду - православ'я, самодержав’я й народність - у першій третині XIX століття, в 1830-ті роки.

Це був момент, коли у 1834 році помирає Віктор Кочубей, українець, народжений в Диканьці. Фантастика те, що мало хто звертає увагу, - "Вечори на хуторі біля Диканьки" були написані й видані в той час, коли країною по суті управляв канцлер Кочубей, який народився в Диканьці. Це був якийсь нащадок того Кочубея. Я не буду його особливо вихваляти, він був, як не дивно, доволі вільних поглядів, він чимало реформував в Російській імперії. Тобто він був людиною передових поглядів, українських цінностей, демократизації. Водночас він вважав себе частиною імперського апарату, був тим малоросом, який розбудовував загальну імперію і стояв вище, ніж багато великоросів, звісно, це теж позначалося, але як ви розумієте.

А тепер від Кочубея назад до митців. Я хочу запитати про включеність художників, наприклад, Крамського або Ріпина, в російський культурний процес. Наприклад, той самий Крамський, росіяни його називають Крамской, - це та сама Петербурзька академія мистецтв. Він казав, що син писаря і матері козацького роду, але він був частиною руху "передвижників" (Товариство пересувних художніх виставок - творче ідеологічне об'єднання художників Російської імперії, в тому числі й українських, - ред.). Це був суто культурний феномен Російської імперії. І вони їх надихали. Хіба це не є частиною "тріади Уварова"?

Дуже цікаве питання, давайте ж подивимося ближче на ці всі моменти. Якщо ми говоримо про "тріаду Уварова", в чому полягають підходи? Якщо це православ’я, то це піднесене ставлення до релігії, духовне визнання за духовної первинності й те, що релігія, православ'я має нібито освячувати владу в Росії й народ. Самодержав'я - це відсутність будь-яких механізмів конституційної монархії й подібних речей; це протидія будь-яким процесам, які нагадують те, що відбувалося у Франції, Голландії, багатьох інших країнах того часу; це таке саме держав’я, тобто один монарх і в нього є адміністрація. Народність - це відсутність розрізнення між малоросами, білорусами й русскими - великоросами; це все русский народ, скажімо так.

Логіка була така, що народність - це триєдиність народу, тобто художники, які тою чи іншою мірою підважували авторитет православ'я, підважували авторитет самодержав’я та підважували авторитет такого розуміння народності. Вони піддавали сумніву цінності, які лежать в основі Росії, як оцієї імперії, відповідно, які, зокрема, і підкорювали Україну.

Якщо ж подивитися, художники, які вирізняли самобутність українців як окремого народу, їхню візуальну відмінність, назву - це уже були художники, які підважували офіційне розуміння народності. Ріпин, Крамський, Ярошенко, Микола Ґе і дуже-дуже багато інших, навіть той же Іван Айвазовський, який був етнічним вірменином, але він обирав, наприклад, в антуражі певних своїх картин дуже часто писав українців, як стафаж або як героїв своїх картин; коли він писав українські пейзажі, підкреслював це українськими маркерами - вітряки, тополі, українські глинобитні хатки, Дніпро. По суті, ці художники показували, що їхня творчість пов'язана не з абстрактною Російською імперією, а з Україною, і це була принципова позиція.

Коли ви говорите про передвижників - це дуже цікавий феномен. Бо в чому суть передвижництва - тільки в тому, що вони обирали демократичні теми? Насправді навіть сам термін "пересувні виставки, передвижництво" означав, що художники обирали так побудувати систему поширення своєї творчості, щоб їхні виставки не були заключені тільки в Петербурзі й Москві, як двох центрах Імперії, а щоб вони їздили в Київ, Харків, Одесу, Катеринослав, велика кількість цих міст була в Україні, так само виставка їздила в Ригу, Вільнюс.

Якщо підняти взагалі архіви, а я це робив і це бачив - де проводились виставки пересувних художників. Самі художники, наприклад Костянтин Савицький, художник з Таганрогу, якого, звісно ж, називають русским художником, і навіть українська вікіпедія, але це поки що. Насправді мало того, що він сам підважував оці всі православ'я, самодержав’я, народність - критикував по суті послідовно ці моменти, він ще й вимагав, щоб його картини разом із пересувними виставками їздили в Київ, Херсон і Одесу. Зафіксоване листування, я посилаюсь на архівні джерела, які це доводять.

Тобто передвижники - це насправді феномен. Ледве не половина найвідоміших передвижників були українськими художниками й один із моментів передвижництва був у тому, що цей рух дозволив познайомити українську аудиторію, українського глядача з актуальним мистецтвом.

Тобто вважати передвижників так, як нам розповідали, що це російський імперський феномен, неправильно і хибно. Поговорімо про Іллю Рєпіна, який насправді є Ріпин. Ось тут треба це довести, бо дуже багато людей кажуть: чекайте, це перебір.

Я готовий завжди до дискусії, тому що це питання не є гостро історичним з багатьох причин, наприклад, виходячи з того, що Ріпин був, очевидно і це доведено, нащадком козаків. І судячи з його пунктика на запорозьких козаках, напевно ж запорозьких козаків. Так само можна стверджувати, тобто це довели науковці, що його родина і по матері, і по батьку кількома століттями мешкали поблизу Чугуєва - здається, по матері з XVII століття, по батькові з XVIII. У будь-якому разі, це тривалий період і це було ще до Аракчеєвщини, до того, як вони змішували місцеве козацьке населення, яке було довгий час в Гетьманщині з російськими елементами, які туди підтягували для того, щоб контролювати той регіон. Таким чином з цих контингентів утворили так звані військові поселення, і в Ріпина була ідентичність військового поселянина. Його спогади починаються, що він був українським військовим поселянином, така в нього була ідентичність.

Часто росіяни говорять: він у своїх спогадах називає людей, які жили в навколишніх селах, хохлами, і от нібито це означає, що в нього не було української ідентичності. Насправді він буквально в наступному абзаці називає купців, які приїздили з півночі, кацапами. Що це означає? В нього й великоруської ідентичності не було; в нього була козацька ідентичність, а точніше ідентичність військових поселян, а отже воєнного стану, який відрізнявся від селянського. Це треба дуже чітко розуміти.

Часто звичайні селяни, які не мали стосунок до війська, тривалий час сприймалися військовими людьми, коли ця справа переходила з покоління в покоління, як ніби люди дійсно дещо іншої ідентичності. Тоді ще такої сильної української узагальненої, всеукраїнської ідентичності, яка б включала всі соціальні групи, як зараз є, і для нас це природно відчувати, навіть близько не було насправді.

Ілля Ріпин був унікальним художником, який дозрів до своєї української ідентичності. Яким чином? Він глибоко вивчав історичні документи, історичні матеріали, працюючи над історичними полотнами, серед його близьких друзів були Костомаров і Яворницький, видатні українські історики, які писали праці та в яких показували дійсну картину Російської імперії, зокрема "Царівна Софія", "Убивство Іваном Грозним сина", оці всі разючі полотна Ріпина, які насправді деконструюють самодержав’я.

Що робить картина "Іван Грозний вбиває сина"? Вона показує, що російське самодержав’я є божевільним, воно убиває своїх дітей; показує, що дивіться, в Російській імперії на якій народності будується, стоїть самодержав’я і православ'я, подивіться на цю народність, вона запряжена і тягає ці барки. Ці чоловіки насправді заробляли, можливо, більше, ніж художники. Доведено, що бурлаки були людьми, котрі отримували великі гроші, але вони фактично всі їх пропивали - ось що, зокрема, мав на увазі художник.

Коли він пише козаків, там немає цих понурих, спитих облич, хоча вони гульбенять, але там обличчя натхненні. Запорозьких козаків Ріпин писав зі своїх друзів українців, інтелектуалів, у них не було слідів морального розкладення на обличчі, як це було в бурлаків. Тобто це все складається з таких пазлів, з таких очевидних фактів і складається загальна картина, яка нам дозволяє говорити, що це український художник.

З приводу Рєпін, Ріпин. Дивіться, Рєпін - це русифікований варіант, через Аракчеєвщину, через процес постійної русифікації козацького прізвища Ріпа. Очевидно, що десь у Чугуєві, в тих полках, де вони жили, не могли написати Ріпа, тому що це занадто український варіант, а ми будуємо імперію, а солдати - це і є та народність, на яку сподівалася Російська імперія.

Згадайте Сурікова - в нього половина картин про "русскую доблесть", картини величезних розмірів. Імперський художник. Я дивуюся, чому Росія досі не підійняла його на прапор. А в Росії, між іншим, русскі люди вважають Ріпина найвидатнішим своїм художником. Не Сурікова, не Васнецова, який "Богатирі", теж здавалося б іконічна річ, - ні, Ріпин. Бо він реально як митець значно сильніший, на голову сильніший, як і Микола Ґе, і багато інших, ніж ці всі русскі патентовані імперці, які отримували від держави гроші.

Васнецов жив у теремі, можна було позаздрити, він за розпис Володимирського собору отримав стільки бабок, що просто міг купатися в них.

Ріпин теж малював імператорів - Миколу II, Олександра III, і теж за російські гроші. Я правильно розумію, що він хотів, щоб його поховали в Чугуєві, тобто для нього це було важливо?

Не зовсім так. Я думаю, що, судячи з його листування з Яворницьким, він в останні роки свого життя допрацьовував дві дуже важливі для себе картини. Одна - це картина, яку він писав 50 років - "Хресний хід в Дубовому лісі", яку він писав за мотивами Чугуєва зі своїх дитячих спогадів. І в нього була інша картина, яку він писав тоді ж, але закінчив набагато раніше і продав, - "Хресний хід в Курській губернії". Це така картина поневолення русского суспільства, там поліцейські на конях нападають на людей. Одним словом, жахливий соціальний реалізм. А "Хресний хід в Дубовому лісі" - це, можна сказати, навіть меланхолічна в чомусь робота, там ідуть поряд священник, паломник - це демократична річ, він показує різницю між ієрархічним суспільством Російської імперії та демократичністю українського життя цього Чугуєва. 

Друга річ - це "Гопак", остання робота Ріпина, він працював над нею декілька років. Що може бути красномовніше? Який русский художник напише останню свою картину "Гопак", перепрошую, це очевидно український танець. Як би, можливо, Росія не намагалася його собі у нас забрати, але ж цього ніколи не станеться, я думаю, навряд чи світ можна обдурити настільки тупо. Ось і Ріпин пише "Гопак" і при цьому листується з Яворницьким (він його, як і інші, запрошує в Україну). Очевидна річ, це друга половина 20-х років, якби Ріпин приїхав в Україну, його б змусили поїхати в Москву жити. Ми це розуміємо, і він також це розумів, тому відповів Яворницькому: "Я все-таки змушений закінчувати "Гопак" там, де я зараз є".

Фото: скрин

Він не міг сказати напряму, їхнє листування, напевно ж, читали. Мені так здається, що Ріпина вели як потенційного керівника соцреалізму в Радянському Союзі. Горький відповідав за літературу, і Ріпин мусив відповідати за мистецтво. Він, мені здається, що був такою собі рульовою моделлю для соцреалізму, і дуже важливо було його затягнути в Радянський Союз. Яворницький, можливо, теж це розумів. 

Бути похованим в Чугуєві означало для нього повернутися туди жити, мені так здається, і це означало, що він не може на це піти, бо він розумів, чим він ризикує, і тому назвав один із пагорбів, де його зрештою й поховали на території міста Куоккала (Помер Ілля Рєпін 30 вересня 1930 року. За заповітом художника поховали без труни в парку його садиби "Пенати", а після розпаду Російської імперії могила художника опинилася на території Фінляндії у м. Куоккала, - ред.), що зараз називається Рєпіно, він назвав це Чугуєва гора, символічно.

Тобто Ріпин обрав жити в державі, яка не мало ніякого стосунку до Росії, по суті він не був зобов'язаний перед Радянським Союзом, він голодував, холодував, у нього були проблеми з дітьми. Він жив важким життям, але обрав його. Очевидно, що йому обіцяли й Корній Чуковський, й інші, можливо, що він буде жити в розкошах. Один з останніх автопортретів Ріпина в шапці, тобто очевидно, він працював в умовах, коли температура була в декілька градусів. Це стара людина за 80 років, і його пальці правої руки були вже покручені, він не міг працювати, писав лівою рукою й картину "Гопак", не для продажу, ясна річ, - це був заповіт.

Митець, який для мене є подібним до Ріпина своєї любов’ю, замилуванням в українськості, в українській культурі, - це Микола Пимоненко. Я, коли дивлюся на нього, то бачу таку саму відданість, любов до свого. Розкажи, будь ласка, про Пимоненка, ким він був для імперії, вони його сприймали як ніби великого художника чи такого оповідача прикольних історій?

Він був великим художником, і його роботи виставлялися на міжнародних виставках, одну з його робіт "Гопак" купив Лувр, зараз історія невідома, вона точно не висить в Луврі, я його обходив і не побачив, можливо, десь у фондах вона і є. 

Пимоненко - це художник світового рівня, безумовно; це художник, який поєднував у своїй творчості реалізм, імпресіоністські мотиви й водночас тяжів до символізму в окремих роботах. Тобто це художник, який був абсолютно геніальним колористом, абсолютно чітко схоплював етнографічні мотиви, він був популярним. Про Пимоненка варто знати, що він був зятем художника Орловського. А Орловський, відповідно, це один зі світочів пейзажного живопису всієї Російської імперії та, звісно ж, українець, він переїхав до Києва і проживав у чудових стосунках зі своїм зятем тривалий час, в якомусь сенсі це була взагалі ідеалістична ситуація, бо тоді Орловський написав купу робіт, пов'язаних з Україною, при цьому всьому зберігаючи статус одного з передових пейзажистів всієї Російської імперії. Здається, його роботи коштували чи не дорожче, ніж робота Шишкіна, я тут не буду стверджувати напевно, просто в СРСР про це менше говорили.

Пимоненка ж росіяни просто до останнього називали "русский художник", вже тепер вони пишуть, що російсько-український, російська Вікіпедія. Але якимось чином цікавим мені видається, що вони його сприймали як якогось оповідача прикольних історій про тубільців, він якось перекочував на ці обгортки для цукерок, на наклейки для водки "Спотикач", якимсь чином він потрапив у комерційну культуру.

Це показує наскільки він був народним художником. Те, що він потрапив у комерційну культуру показує наскільки теми, які він підіймав, наскільки образи, які він відтворював, були, можна сказати, легко схоплювані, а скільки народних картин за його мотивами написано - не злічити просто. Одна справа, коли на "Спотикач" потрапила картина "Додому" інша справа, коли протягом кінця XIX, початку XX століття величезна кількість кустарних майстрів писали теми з Пимоненка наближаючи ці всі його роботи.

Фото: uahistory.com

Між іншим, Пимоненко був не першим у цьому сенсі. Був Костянтин Трутовський, який писав дуже подібні речі, мотиви, ті ж Великодні колядки. Це теж художник, який нібито показував етнографічний бік життя українського народу, але що це означало по своїй суті? Так само як ще до нього Тропінін, скільки в нього робіт на українську тематику, кріпак, як і Шевченко. Я вже мовчу про самого Шевченка, про Сошенка, про Шевченківське коло, про Ґе, який писав українців, про Івана Крамського, якого картина "Русалки" по Гоголю - українки в українських вишиванках. Але мова зараз конкретно про ці етнографічні моменти.

Фото: Скрін

Це показувало самобутність українського народу, це показувало те, що не можна звести під одну гребінку, нібито населення Російської імперії не визнає ось цих чітких національних відмінностей, а це вже була небезпечна територія, це треба розуміти. Можна було заборонити українську мову, можна було накласти обмеження на театр, багато чого зробити, але як ви забороните художнику писати натуру, як ви можете заборонити художнику написати людину у вишиванці?

Дивись, як це використала Імперія, як використали гоголівську подачу про українців, як це "плем'я пляшущее". І цей "Спотикач" - це фактично картина "Додому" про яку ти говориш - жінка чекає п'яного, чоловік іде, спотикається, а жінка за спиною палку ховає. З цього зробили милих хохлів. Мені здається, що в цьому пласті й була дозволена ця культура.

Ми можемо до цього ставитися по-різному. Я згоден, що може бути така інтерпретація, безумовно, але це інтерпретація в нас, людини XX століття, якій все дозволено, ми можемо будь-як це запакувати, можемо в будь-якому діапазоні, в розумних межах, проявляти свій патріотизм. Це банально наратив те, що зробили потім мистецтвознавці, літературознавці, кіномитці - всі, хто, скажімо, працював на Імперію для того, щоб інтерпретувати ці всі моменти по-своєму. Це не означає, що митці закладали в них такі сенси.

У цьому контексті ми згадували про Крамського і я більше зосередився на Ріпині, продовжмо про Крамського. Це дуже показовий художник в цьому контексті. Так цікаво сталося, що Крамський нібито народився на території навіть сучасної Росії, але це було місто Острогозьк на Воронежчині, де мешкало 90% українців, це було старовинне козацьке місто. Я скажу більше, Крамськой народився в селі, чи це була якась станиця Нова Сотня. І говорили після цього, що він російський художник?

Він визнавав сам, що в нього українське походження. Він Ріпину, я перепрошую, писав у листі після того, як Ріпин почав писати французьких кокоток: "Ти своєю хохляцькою кров'ю пишеш французьких кокоток, замість того, щоб займатися національним мистецтвом". Це було б великою образою, якби йому так написав великорос, очевидно, що це одноплеменці одне одного так підколюють, бо вони були друзями, вони не посварилися після цього звернення, так само товаришували. 

У чому внесок Крамського в деконструкцію оцієї всієї історії з Російською імперією? Крамськой підняв бунт в Академії мистецтв проти зображення суто академічного трактування живопису. Їм, студентам, задали написати "Бенкет у Вальгаллі", а він сказав: я не хочу писати ці всі задані речі й поставні моменти. Це ще раз доводить, що саме українці були тими тригерами, які влаштовували всі бунти, спротив який там був. Але ще цікавіше навіть інше - хто засновував Петербурзьку академію, хто були найвпливовіші люди?

Один із таких найвпливовіших, перших людей був Антон або Антін Лосенко. Ви очевидно розумієте, що це навряд чи росіянин, судячи з прізвища. Це дивовижна історія, бо в Україні існувала співоча організація для відбору талановитих дітей. Молодих, малих українців з чудовими голосами тренували спочатку, здається, в Глухові, де була ця школа, а потім цілеспрямовано відправляли в Петербург і вони там співали. Питання: вони в Петербурзі ставали автоматично "русскими"? Та вони жили в українському середовищі таких самих, як вони співочих, таких самих вчителів.

Потім в Антона Лосенка зламався голос, він став художником, його відправили в Європу вчитися. Він автор першої української історичної картини, яку росіяни називають першою російською історичною картиною - "Володимир і Рогнеда". Українець написав на українську тему, яка відбулась у Києві, і він став одним із перших директорів Академії мистецтв, він писав теоретичні твори по яких вчилися. Тобто це один із фундаторів Академії мистецтв.

Левицький, Боровиковський, Мартос і всі інші люди, які зробили фундаментальний внесок у розвиток Академії мистецтв, у розвиток жанрів класицизму, сентименталізму і так далі - були етнічними українцями з українським бекграундом. Щобільше, той же Боровиковський дуже довгий час становився в Україні, тільки потім переїхавши в Москву, спілкуючись там в українському середовищі. Левицький розписував Андріївську церкву разом з батьком та іншими художниками; відзначився, як супер крутий художник - забрали "при двір"; як можна відмовитися від грошей, слави, можливостей робити те, що ти хочеш, увійти в історію. Він би жив у своєму Миргороді, умовно кажучи, ви розумієте різницю  - писати сотників, козацьку старшину чи писати імператорів та імператриць.

Стверджувати, що вони автоматично стали "русскими художниками", тримаючи українську барокову традицію, бувши вихованими в українському художньому середовищі, у них же вчителі були в українській культурі, це очевидні речі. 

Перші картини Боровиковського - це бароко, Левицький - Андріївська церква - це очевидно теж впливи бароко, рококо. Тобто це частина української культури після того, як людина переїздить в іншу країну, навіть в межах однієї держави - чи вона стає автоматично представником іншої культури? Мені здається, смішно так думати навіть в такому напрямку. Чи став Вінсент ван Гог французом? Пікассо став французом, можливо, чи таки залишився іспанцем?

Варто сказати, що в той час переїзд до Петербурга не означав те саме, що переїзд наших митців до Москви й Ленінграда вже в радянський час, або зараз тим більше. Тоді абсолютно була інша ситуація з можливостями, з університетами, академіями.

Про двох учнів Пимоненка хочу запитати: про Бурлюка і Малевича.

Я дуже люблю історію з Давидом Бурлюком, бо це людина з абсолютною теж українською, козацькою ідентичністю - він згадував, ніколи не відмовлявся від цього. Це був справжній культуртрегер свого часу, ця людина запустила рух футуристів в Імперії, але ще задовго до того він був імпресіоністом і працював зі ще одним художником з Херсонської губернії, з Тирасполя - Михайлом Ларіоновим (ще одним, якого привласнюють росіяни, хоча я його вважаю абсолютно приналежними до української культури навіть через тусовку з Бурлюком). У Херсонській губернії у них була ціла, скажімо, спільнота людей, які цікавилися архаїчною культурою, примітивами. А примітиви - це була народна культура, яка їх оточувала, це була українська народна культура. Вони мало того що цікавилися примітивною культурою, вони ще й брали їх на озброєння. Бурлюк - це один із перших сміливих художників у світі, який ще до 1910 року імітував народну картину. Він надихався народною картиною і навіть робив певні колажі. У нього є кілька цікавих картин - "Українці", наприклад, або "Козак Мамай", які можна розглядати горизонтально і вертикально.

Фото: uamodna.com

Вони ж обігрують народні ікони - це українське, жодного стосунку до російської культури це взагалі не мало. Це треба чітко усвідомлювати. Бурлюк мав певний період на території сучасної Росії, скажімо в тих столицях, але я повторюся, це були центри, там була дуже потужна українська спільнота. 

Наприклад, смішно стверджувати, що Ріпин ніякого стосунку до України немає. Банальний факт, що він, по-перше, дуже любив Шевченка, його творчість дуже добре знав, "Гайдамаки" надихнули його на картину про освячення ножів - "Гайдамаки в Умані готують зброю". Так само це було і під час футуристів. Футуристи їздили до Ріпина, між іншим, Бурлюк, Кручених (теж українського походження), Маяковський (українського походження). 

Маяковський був відомим адвокатом українського питання, ви знаєте, його твори, де він захищав Україну. Він був поетом життя, а його, знову ж таки, як і багатьох українців, загнобила і знищила митрополія, де вони, на жаль, безслідно канули. Але ми з вами маємо просто усвідомлювати це і не робити таких дурниць у майбутньому, і щоб наші діти такого не допускали.

Ще двоє митців: Айвазовський про якого ми згадували - вірменин і Архип Куїнджі, музей якого абсолютно варварськи зруйнували в Маріуполі. Це ще одна метафора того, що росіяни роблять навіть з культурою, яку визнають своєю. Я читала "ліберальні" російські медіа, для них особливо боляче щодо Куїнджі та Азовського: як же можна, що це робиться у світі. Що говорить на користь того, що Куїнджі український митець?

Буквально все. І ніщо не говорить на користь того, що Куїнджі російський митець. Поясню від початку, щоб ви розуміли послідовність цієї логіки. По-перше, Куїнджі народився в Маріуполі. Маріуполь, як відомо, був населений греками. Звідки взялися греки на території Маріуполя? Суворов вигнав їх з Криму, по суті, це була така собі геноцидна операція, коли православних, усіх, хто не був кримськими татарами, очевидно, що примусово, хто б спеціально пішов жити на нову територію, якщо ти століттями жив на території Криму? Тобто це вже людина, котра мала пам'ять, як його геноцидила Імперія, як його предків геноцидила Імперія. Очевидна річ, він був етнічним греком, але знову ж таки, чи був він пов'язаний якось з Грецією? З країною Грецією - ніяк він не був пов'язаний. Можна сказати, він був українцем на тих же правах на яких є українцями євреї, які століттями жили на території України; вірмени так само. Айвазовський - він вже не з Вірменії у Крим прибув, а з Галичини.

Наприклад, якщо Бурлюк весь час казав, підкреслював, що я з українських козаків, мій батько з українських козаків, мій батько писав вірші українською й російською мовами, батько мені розповідав про українську культуру, то Куїнджі не казав про те, що він українець, він себе не ідентифікував так.

Я вважаю, тут говорити про те, що він українець, можливо, дещо неправильне формулювання питання. Я абсолютно визнаю, що він кримський грек, переселений в Маріуполь. Грек - це людина грецької культури - що в Салоніках, що, умовно кажучи, в Маріуполі. Це однакові греки, але нічого подібного. Очевидна річ, що той грек, який Куїнджі, був у тісному контакті саме з українською культурою, яка переважала в тому регіоні. Головне, що він вчився в Україні ремеслу, ретуші фотографії, яка багато в чому його побудувала, як художника, як чудового  рисувальника.

Дуже важливо, він завжди підкреслював відмінність українців, він не називав ніколи українців русскими, розумієте, він не вважав, що вони русскі люди. Він має дуже невеличку кількість робіт, де фігурують основними люди й у нього ці роботи присвячені українцям. Є в нього "Українка на заході сонця" і є робота, яка атрибутується як портрет "Голова чоловіка в солом'яному капелюсі". Він підкреслював, що це українці. Як Гоголю дорікають, що описуючи якихось мужиків він підкреслював, що це русскі мужики стояли, бо він українець і, очевидно, сприймав цих мужиків русскімі, як інших мужиків.

От у Куїнджі була подібна історія: він віддавав перевагу зображенню української природи - це левова частка його найкращих робіт, українських людей - це невеличка кількість робіт, але чомусь так сталося, що це саме українці. Серед його учнів була величезна кількість українців, видатних художників - Крижицький, Столиця і велика кількість інших. Тобто він ще й передав у спадок, живучи в Петербурзі, Москві, навіть у Криму, він все одно, скажімо, йшов цим шляхом. Він у середовищі передвижників був дуже впливовою особою й існує чимало історій про те, що Куїнджі, як перед тим Микола Ґе, закенсилив вищий світ Петербурга, він не показував принципово протягом багатьох років нікому свої роботи, крім найближчих людей, учнів.

Він був багатою людиною, дуже вдало вкладав гроші, купив собі величезну ділянку в Криму, прекрасно там жив, час від часу їздив викладати, бо він мусив передавати свої знання. Не буде людина, котра справді є генієм і усвідомлює це, хоче передавати свої знання, відмовлятися від цього, тому що тобі пропонують на Росії це робити, а не, наприклад, в Україні, де немає такої можливості.

Ми повертаємо в культуру втрачених, викрадених митців. Це дуже добре видно по Малевичу, який народився в Києві, в польській родині, але визнавав себе українцем, навіть під тортурами він казав про себе - українець. Людина, яка писала українських селян, наші кольори, наші поля, Голодомор. У нього є колосально трагічна історія того, як він похований під Москвою в селі Ромашково, але на його могилі зараз зроблений в'їзд у паркінг і власне в цьому весь цинізм. Тобто він там під шаром бетону лежить - це людина, яка хотіла, щоб на пам’ятнику на його могилі був телескоп і можна було Юпітер бачити. Дуже по-русскі.

Моє питання щодо Малевича стосується того, як на твою думку ми повертаємо цих митців? Ми навіть не змогли Бориспіль переназвати аеропортом "Малевич" і це була б колосальна річ у поверненні. Як ми повертаємо всі разом це ім'я?

Відверто кажучи, я вважаю, що якби Росія не розв'язала цієї повномасштабної війни, можливо, дотепер була б величезна кількість українців, яким було б норм і "какая разница", не задумувалися над цими питаннями постколоніальних студій, які в академічній спільноті вже десятиліттями тривають. Це ж не вчора питання постало, що Малевич наш, воно вже давно актуальне і всі це чудово розуміли.

Знаєте, було: як же ми будемо сваритись з Росією, ви що? Назвемо ми Бориспіль іменем Малевича, а Путін скаже, що це "не хорошо".

Зараз ми можемо нарешті говорити й робити, я б давно це хотів, просто у владі нарешті дозріли до того, що, якщо ми воюємо з кимось, то ми не маємо права віддавати їм своєї культури. На чому будується наша ідентичність? Якщо Малевич себе назвав українцем, як ми можемо на рівні держави якимось чином не давати йому належне? Я вважаю, що це все ще мусить відбутися. Я вважаю, що всі, хто саботував такі зміни мають, як мінімум, зазнати репутаційних втрат.

Звісно ж Сікорський значно менше підстав має, щоб бути частиною спадку української культури, аніж Малевич. Очевидна річ, що Сікорський, попри всю повагу до його технічних здібностей, мав специфічні політичні погляди. Тому будьмо чесними: якщо буде перейменування знову цього аеропорту на Малевича, всі це тільки підтримають.