Мобілізація: як голосували депутати, що буде далі, - підсумки тижня від Миколи Княжицького

Закон готували понад півроку. Чому так довго? Тому що закон, за ідеєю, мав би винести Президент, спочатку погодити з усіма політичними силами, з Кабінетом міністрів, з військовими, а вже після цього вносити до Верховної Ради без його довгих обговорень. Адже в армії потрібні люди. Але сталося інше: кожен боявся взяти на себе відповідальність за цей закон. Люди не дуже хочуть служити.

Після літа минулого року, після відставки генерала Залужного, після того, як західна допомога почала до нас надходити з великими проблемами, ми всі побачили, як падає настрій українського суспільства.

Росіяни, звичайно, все це використовують і розкручують.Велика стаття у Bloomberg розповідає про те, що моральний дух українців падає. А це прямий шлях до поразки. Тому що від нашого морального духу залежить те, як ми будемо планувати операції і з яким настроєм, з яким духом будуть захищати нас українські воїни.

Українські воїни бачать, що їх стає все менше, гинуть їхні товариші, хтось стає пораненим, а поповнення немає і немає. Тому очевидно, що закон, який би вдосконалив механізми мобілізації, потрібен. Очевидно, що президент мав би радитися з суспільством і з депутатами про те, який закон вносити. Президент його не вніс. Доручили це Кабінету міністрів. Кабмін вніс і почав змінювати в цьому законі пункти. Спочатку Кабінет міністрів сказав, що українці будуть служити 36 місяців до спеціального рішення ставки, а вже потім зможуть демобілізуватися. І ця норма, яка є непростою, бо складно когось демобілізували під час війни, все ж таки давала надію багатьом, хто зараз в армії, що настане час і вони зможуть повернутися додому хоча б на короткий час, хоча б потрапити в ротацію... Надія була і в тих, кого мають призвати до армії, бо люди повинні розуміти, на скільки вони туди йдуть: на все життя, на 25 років, на рік, на півтора. 36 місяців був таким компромісним варіантом. Ми, як опозиційна політична сила, погоджувалися і на 48. Ми розуміємо, що немає кому служити, але якісь терміни потрібно поставити. Але влада в останній момент відкликала свою ж пропозицію встановити терміни демобілізації. І, звичайно, це повністю розбалансувати зал під час цього голосування.

Поправку про демобілізацію поставили на підтвердження. Що це означає: в першому варіанті закону були названі 36 місяців. Потім була подана поправка, яка їх забирає. Коли поправку ставлять на підтвердження - якщо є голоси за цю поправку, вона залишається в законі, а якщо голосів не вистачає, то повертається перший варіант. Власне, на це ми і розраховували. Ми сподівалися, що зал цю поправку не підтримає, і перший варіант про демобілізацію через 36 місяців за рішенням ставки залишиться. Це дуже компромісний варіант: що таке ставка, буде це рішення чи ні невідомо, але все ж таки він давав надію українським військовим прийти додому. Особливо тим, хто з першого дня повномасштабного вторгнення на фронті, особливо тим, хто пішов добровольцями. Це зовсім не означає, що всі, хто зараз служить в армії, через 36 місяців захочуть обов'язково звільнитися. Ні. Дуже багато щирих українських патріотів, навіть незважаючи на терміни демобілізації, готові були залишитися в армії. Але ті, хто поранений, хто не хоче чи не може, очевидно, воліли б піти додому. І врешті решт, це вибір кожного - залишатися в армії або йти додому.

І от відбувається голосування. Поправка набрала 227 голосів. Якби було 225, вона би не пройшла і демобілізація би працювала. Але було 227. Тут цікаво, що наша фракція Європейська солідарність і фракція Голос за цю поправку не голосували. Голосувала більшість представників влади, Слуги народу, депутати з колишнього ОПЗЖ і два депутата від фракції Батьківщина. Якраз голоси цих двох депутатів і вирішили долю демобілізації: якби вони не проголосували, то демобілізація б в законі залишилася. Чому вони це зробили, не зрозуміло. Може, були якісь домовленості з Батьківщиною, може, люди просто помилилися і не почули, за що саме відбувається голосування, - таке інколи теж буває. Але так чи інакше, ця норма закону зникла. 

Що відбувається зараз? Фактично, у військового командування нібито все добре. Вони знають, що вони отримають додаткових солдатів на фронт, вони в цьому зацікавлені. Та й кожен з нас у цьому зацікавлений, через те, що хтось повинен нас захищати. Але разом з тим, для того, щоб люди пішли на фронт, потрібна мотиваційна кампанія, ефективна кампанія з рекрутингу. А ті норми, які пропонувала наша фракція, теж були забрані з закону. Людей потрібно кликати так, щоб вони мали бажання захищати Україну, а не ловити їх на кожному кроці, як це роблять деколи представники та ТЦК. Очевидно, що такі картинки стають лише поживою для російської пропаганди. Хтось запустив цілу соціальну рекламу в мережі: я, мовляв, студент, не хочу служити, я, мовляв, маю хворих родичів, не хочу служити... А насправді це не так.

Люди готові служити, готові мобілізуватися. Просто вони не хочуть, щоб з ними говорили, як з ідіотами. Люди хочуть знати, наскільки забезпечені зброєю ті чи інші підрозділи, хочуть знати, що вони будуть використані за своїм фахом, за своєю спеціальністю. Якщо це фаховий айтішник, то він зможе щось організовувати, а не обов'язково бути в окопі. І навпаки, якщо це фаховий спортсмен, він може бути в окопі, але його не посадять управляти технікою, з якою він не знайомий. Цих пояснень в суспільному просторі немає. Закон, який має почати працювати, безумовно, додасть людей в армію. Але люди, які будуть йти, як я вже говорив, не будуть знати, на який саме термін їх призивають. Що, з одного боку, зрозуміло в умовах війни, а з іншого боку, вбиває мотивацію служити.

Мотивація для нас-  найголовніше, а досягти її можна лише об'єднанням всіх політичних сил загалом суспільства.

Для цього президент і правляча партія мають забути, що в нас існує влада і опозиція, мають не ганятися за активістами і борцями з корупцією у своїх телеграм-каналах, вимагаючи, щоб вони пішли в армію (пишуть це люди, які самі не в армії та мали б там бути). А навпаки, об'єднати антикорупціонерів, об'єднати всі політичні сили, об'єднати всіх, хто хоче захистити країну. Порадитися і заохотити суспільство справді піти на фронт, підтримати фронт і працювати, щоб фронт був забезпечений.

Натомість закон припускається багатьох інших норм. Наприклад, я вносив свою поправку, відповідно до якої артисти національних театрів мали би відтермінування. Цих артистів в Україні лише 1500 чоловік і це генії української культури. Що свого часу робив Симон Петлюра? Відправив хор Кошиця виконувати "Щедрик" в Європу, США і збирати кошти на українську армію. Хор примусив говорити про Україну в цілому світі. Рівно те саме роблять і наші видатні артисти, коли їх посилають за кордон з виступами. Але насправді значна частина з них не повертається. Якщо в симфонічному оркестрі не повертається декілька людей з духової групи, то фактично весь оркестр не може виконувати концерти: на навчання цих людей, на те, що вони були зіграні з іншими музикантами, пішли десятки років. Це біда. Ми б нічого не втратили, якби забронювали цих 1500 чоловік у законі.

Нам обіцяють, що міністерство розробить спеціальні види броні. Ми вже бачимо: бронь отримують ті підприємства, які далекі від культури, які займаються бізнесом, які займаються цирковим виставами. Це все теж потрібно і може теж можливо, але має бути якась логіка і прозорість в цьому бронюванні. Якась логіка і прозорість в тому, чому журналісти, які працюють в єдиному телемарафону, а до цього працювали на каналах Медведчука, не повинні йти в армію, а журналісти інших телеканалів повинні. І чому частина з них гине, як, наприклад, колишній режисер моєї програми Василь Яворський, як ті, з ким ми працювали поруч та були знайомі.

Чому одні повинні воювати, а інші ні?

Так, хтось не повинен. Але це має бути прозоро, чітко і зрозуміло. Цього немає, тому що ми живемо на хвилі хайпу, ми живемо на тому, що можна переламати суспільство через коліно. Ловити людей на вулиці та тягнути в армію - це не про створення боєздатної армії.

Тетяна Чорновол розповідала мені, що солдат найкраще воює, коли знає, що він у безпеці. Коли ми не входимо в безпосередній контакт з ворогом, а, наприклад, обстрілюємо його дронами, артилерією, ворог відступає, а український солдат наступає, то український солдат тоді нічого не боїться. А коли солдат сам знаходиться під ударами ворожої артилерії, то, звичайно, впевненості в нього набагато менше.

Ми бачимо, що затримується фінансова підтримка Заходу. Американці досі не проголосували про українську підтримку. Є нестача  артилерійських снарядів і зброї. Все це не додає мотивації. Але найбільше мотивацію забирає те, що українська влада перетворилася на окрему касту, яка вважає, що вони найрозумніші, мають право на все, а інших можна просто переламати через коліно чи примусити. Тут є проблема, бо влада і народ мають бути єдиним цілим.

Влада не повинна бути поділена між різними гілками влади, різними партіями під час війни.

Президент має закликати всіх до об'єднання і сам показати приклад цього об'єднання, приклад логічного вирішення найболючіших проблем, які існують.

У новому законі про мобілізацію є норма про те, що всі, хто за кордоном, обов'язково повинні стати на військовий облік. На мою думку, це чергова помилка, тому що той, хто за кордоном, навіть якщо стане на військовий облік, в Україну повертатися не буде. А наше завдання всіх цих людей повернути. Якщо людина не стане на військовий облік, то жодних механізмів покарання немає, бо ці люди знаходяться на території інших країн. Єдиний механізм покарання - це ненадання консульських послуг. Тобто український паспорт не видадуть, а не видадуть український - вони отримають польський чи німецький, і вже ніколи не повернуться в Україну.

Якби ефективною була програма рекрутингу, якби була серед цих людей реклама українського духу, української сили, необхідності захищати Батьківщину, якби ми їм сказали, що українська армія вас почує і буде використовувати відповідно до ваших талантів, то частина з них дійсно би повернулася. 

Лише об'єднання суспільства, нормальний діалог між суспільством і владою може справді вирішити проблему з мобілізацією і захистом України. 

Ми, як політики в українському парламенті, які знаходяться в опозиції, небагато на що можемо вплинути. Але можемо щиро говорити з вами і робити все для того, щоб наші і ваші думки були синхронними. Я теж хочу, щоб мій син повернувся з фронту, щоб діти моїх друзів, інші мої родичі повернулися з фронту. Але найбільше я хочу, щоб наша країна була захищеною, щоб нас усіх не знищив ворог. І витримати цей тонкий баланс між бажаннями зберегти близьких, бажаннями бути разом і потребою захистити країну, ми зможемо лише тоді, коли будемо справді мудрими.

Про автора. Микола Княжицький, журналіст, народний депутат України

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів чи колонок.