Як Росія викрала Крим. Пояснює історик Сергій Громенко

Розмова відбулась на ютуб-каналі Каміла Грабчук | ЛЮДИ. Із дозволу пані Каміли ми наводимо текстову версію нижче.

Сергій Громенко — кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього. Він народився за кілька років до кінця радянської влади у Сімферополі, де закінчив школу та вступив на історичний факультет Таврійського національного університету. 2004-го вийшла його перша наукова стаття. 

Якби не війна, я доріс би й до доктора наук, але 2014-му все пішло не так, як хотілося. Тому я й наголошую — зараз не 700 днів війни, а 10 років — адже війна почалась у далекому лютому 2014-го. Кілька мільйонів українців, серед яких є і я, відчули це на власній шкурі.

Сергій Громенко, історик.
Фото Локальна історія

З цього тексту ви дізнаєтесь:

• Як русифіковували Крим
• Що спричинило російсько-українську Холодну війну
• Чому Київ закривав очі на кримський сепаратизм
• Хто найбільше постраждав від автономії Криму
• Коли насправді почалась війна
• У чому винен Захід
• Чи варто очікувати четвертого Майдану

Радянський період

Почати варто з Другої Світової Війни. Внаслідок бойових дій, а особливо репресій, які здійснювали як нацисти, так і комуністи, Крим зазнав антропологічної катастрофи. Перед початком бойових дій його населяли приблизно 1 млн 200 тис. людей. Після залишилося приблизно 400 тисяч. Крим перетворився на пустку. 

Одні корінні народи, передусім кримські татари, були депортовані в 1944-му році радянською владою, а інші, наприклад кримчаки (ред. спільнота єврейського населення, котрі говорять кримськотатарською мовою), майже всі загинули під час Голокосту на півострові.

Кримчаки — стародавнє єврейське населення Криму. Фото: CJCC

Зрештою, на 1945-й рік залишилися росіяни, трішки українців, можливо білорусів. Представників інших народів були лічені одиниці. І тоді ж, у 1944-45-му роках, починається масове переселення до Криму людей, які не мають жодного історичного зв'язку з півостровом. Крим масово у добровільно-примусовому порядку заселяли колгоспниками передусім з центральної Росії, також з України. Їм віддавали майно депортованих, надавали пільги, оплачували підйомні та, зрештою, упродовж кількох десятиліть, чисельність Криму вдалось відновити. 

Але це вже був абсолютно інший Крим

У 1948-му році в Криму майже не залишилося кримськотатарських і грецьких топонімів через третю хвилю перейменувань. Їх замінили всякі безликі російські назви, наприклад “Ізобільное”, “Счаслівое”, або “Цветочное”, які нічого ні для кого не означали. 

Розпочалась тотальна русифікація. Росіян було найбільше у відсотковому відношенні. І очевидно, що мовою спілкування, стала російська. 

Не було окремих українських сіл. Якщо в колгоспи й переселяли українські родини, то вони мешкали разом з російськими, тобто, русифікація відбувалася вже на етапі перемішування.

Попри неідеальність радянської правової системи, передача Криму від Росії до України була законною. Фото: ілюстративне

У 1954 році Крим передали зі складу Росії до складу Української СРР. Через багато років, російська пропаганда почне стверджувати, що передача відбулась незаконно, і порушила всі можливі норми радянського права. Але це абсолютна маячня! Насправді попри неідеальність радянської правової системи, передача Криму від Росії до України відбулася згідно з законами, які існували в Радянському Союзі. І якщо скасувати саме цю передачу, тоді потрібно скасувати ще й десятки інших адміністративних рішень такого ж роду. 

Щобільше, те, що Крим належить Україні, було визнано Росією вже після розпаду Радянського Союзу. Понад 400 міжнародних і міждержавних договорів та урядових угод зафіксували, що Крим – це Україна.
 Однак росіяни не цікавляться юридичною стороною, їм вигідно користуватись цією тезою, адже вона виправдовує політичні амбіції та агресію Росії.

Проте люди, які де-юре жили у Радянській Україні не відчували цього: газети виходили російською мовою, а якщо і були українські, то як додатки з меншим накладом. Русифікація відбувалась по всьому Радянському Союзу, але в Криму вона була інтенсивнішою. 

Крим це єдиний регіон України, де етнічних росіян було більше, ніж українців. Це те, що кардинально відрізняє Крим від Донбасу. Донбасу можна заявляти претензії, що, мовляв, там мешкають якісь денаціоналізовані, русифіковані українці, але з усім тим - це українці. А в Криму більшість - 60% - етнічні росіяни, причому з них три чверті були переселенцями або їхніми дітьми в першому поколінні. Їх абсолютно нічого не пов’язувало з Україною, вони не відчували якогось обов’язку перед цією державою. 

Влада Криму не давала кримцям можливості будувати будинки, налагоджувати життя на рідній землі. Люди селилися в таборах біля півострова. Фото: український фотограф Олександр Клименко

З 1989 року, коли депортація кримських татар була визнана недійсною та злочинною, почалося масове повернення. Місцева влада, звісно, ставила їм палки в колеса, але все ж таки кількасот тисяч людей упродовж декількох років повернулися. І їх не хотіли вписувати в оцю “пізньорадянську” модель розвитку Криму.

В 1991-му році Крим був одним з тих регіонів, навколо якого почали сходитися хмари. Чи повторить Крим історію інших “проблематичних” регіонів Радянського Союзу? Нагірний Карабах, Осетія, Абхазія, от-от готувалось до “вибуху” Придністров'я. Крим був унікальним винятком у цій смузі нестабільності й не в останню чергу тому, що існував кримськотатарський національний рух. 

Для кримських татар це був несправедливий рефрендум. Фото: ukrinform.ua

20 січня 1991 року в Криму відбувся референдум, на якому статус Криму було підвищено з області до Республіки. До Другої Світової Крим був автономною Республікою. Після війни, депортації кримських татар та заселення росіянами його понизили до області. 

В 1991-му році Крим знову став республікою, а 12 лютого Верховна Рада України затвердила Кримську автономію в складі України. Кримські татари виступали проти, тому що це була змова комуністичної еліти Криму з державою Україна (фактично Українською соціалістичною Республікою).

Місцеві еліти в Криму отримували своєрідну політичну недоторканність: російська мова і можливість контролювати внутрішні фінансові потоки залишалися. В мінусі залишались кримські татари, яким не дали національної автономії, тому що створили формально територіальну, а  по суті, російську автономію. Київ, своєю чергою, позбувався небезпеки цього вибухонебезпечного регіону. 

Кримські татари проти референдуму. Фото з відкритих джерел

Такі політичні ігри дали Україні фору приблизно на рік. Кримські еліти настільки задоволені своєю опозицією, що не протестували проти незалежності України. В Криму 54% проголосували за незалежність, тому що ситуація в Росії здавалася менш стабільною, ніж в Україні, в якій, на додачу до цього, була автономія.

У 1992 році пакт був порушений, а в травні того ж року Крим оголосив фактично свою незалежність. Через два роки  з'явився й власний президент. Цей перший і, на щастя останній президент Криму - Юрій Мєшков - перевів Крим на московський час. Це, звісно, ані йому, ані його владі чи тим паче людям не додавало жодних бонусів.

Холодна війна за Крим

Період з 1992 по 1997 рік можна назвати Холодною війною за Крим. 

1992 рік. В Севастополі ділять Чорноморський флот. Українські моряки вступають у рукопашні сутички з російськими, росіяни викидають українців з кораблів і казарм, засилають їх у гауптвахти чи на якісь далекі гарнізони. 

Поки в Криму розквіт сепаратизму, в Москві парламент ухвалює рішення про визнання передачі Криму в 1954 нелегітимною. Через рік ухвалюють постанову, яка декларує Севастополь - “городом федерального значения РФ”. 

Фото: Прихильники СРСР в Криму. Фото: ukrinform.ua

1993 рік. Українські піхотинці зіткнулися з російською береговою охороною, в результаті чого поранили трьох росіян. Звинувативши Україну в намаганні присвоїти собі Чорноморський флот, Росія запустила процес відокремлення Криму від України, роздаючи російські паспорти працівникам об'єктів Чорноморського флоту та ведучи антиукраїнську інформаційну кампанію по всій території Криму.

1994 рік. У квітні росіяни намагалися вивезти радіонавігаційне обладнання з Одеси на суді ЧФ «Челекен». Вранці 9 квітня зупинити «Челекен» відправили українські прикордонні катери. У повітря були підняті чотири штурмовики Су-25. Конфлікт ставав все більш небезпечним, і, щоб уникнути відкритого зіткнення, в Києві вирішили перевірити судно в Севастополі. Але росіяни перевантажили все обладнання на інші судна, і українці не змогли довести факт пограбування.

Після цього у Крим, а особливо в Севастополь  вводять підрозділи Національної Гвардії (приблизно 60 тис. солдатів), щоб  запобігти заворушенням. 

До 1997 року загроза війни зберігалась. Росія роздмухувала і підживлювала напруження. Нарешті стався програш Росії в Чеченській війні, який призвів до того, що в неї просто вже не вистачало ресурсів воювати проти України в Криму гібридно і тому в 1997 році нарешті був підписаний так званий “Большой договор” - 80% суден забрали росіяни. Це були найкращі кораблі. Ще частину Москва вкрала навіть не дочекавшись поділу. Найважливіший з них - “Адмірал Кузнецов”, який будували в Миколаєві. Вкраденими були літаки, які росіяни просто підіймати з аеродромів в Україні й перелітали в Росію.

Фото: Фото: Борис Єльцин (зліва) і Леонід Кучма підписують «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», Київ, 31 травня 1997 року

Якою була роль Заходу

Американці разом з росіянами тиснули на Україну, щоб позбавити нас стратегічних бомбардувальників і ядерних ракет. Україна під західним тиском віддала Росії ракети, які зараз вбивають наших же людей. 

Хочете сказати, що Захід не має за це жодної відповідальності нести?

Жити й не здогадуватись, що Крим – це Україна

В Криму розквіт сепаратизму. З Росії йдуть гроші — мільйони. Росія веде політику неоколоніалізму. Вона відкриває тут різні “дома русской культури”, розвішує всюди російські прапори, роздає паспорти. 

Не було такого року, щоби не приїхав якийсь московський "балабол" з високим чином і не казав, що "Севастополь — русский город", "Русский Крым не отдадим" і т.д..

Навіть після того, як напруження зменшилось, залишились фестивалі на кшталт "Великое русское слово", де пушкіністи з усього світу збиралися в Криму, особливо на Південному березі, щоб випити, закусити та поговорити "о величии русской культури".

Кримчанин міг жити й не здогадуватись, що Крим – це Україна, через абсолютне домінування російської мови. 

Формально українців на півострові чверть, але на момент анексії у 2014, на території півострова працювали приблизно 600 шкіл, з яких лише одна була цілком україномовна - гімназія в Сімферополі. Ще в шістьох школах  викладання формально велось двома мовами: російською та українською. 

Сепаратистські настрої в Криму

Це — культурна катастрофа. На Крим не звертали увагу, а на ситуацію там київська влада закривала очі. Так, правильної політики не було ні на Донбасі, на в Криму, ні в умовній Кіровоградщині.

Але Крим – єдиний регіон в Україні, в якому етнічних росіян більшість,  з тих 25% українців на півострові — половина денаціоналізована. 

СБУ і міліція замість того, щоб викорінювати проросійських сепаратистів, вовком дивилися на кримськотатарських активістів, бо боялися, що вони будуть головною загрозою. 

Конфлікт щодо острова Тузла

У 2003 році Путіну потрібна була маленька "побєдоносна" війна, щоб консолідувати владу в парламенті. 

Путін велів збудувати з російського берега до українського острова Тузла дамбу для того, щоб перекрити Керченську протоку і з'єднати Тузлу з російськими землями. Розпочали все тоді, коли Кучма поїхав в турне Латинською Америкою, з якого був змушений терміново повертатись. 

Фото: Кучма на острові Тузла

На щастя, в цьому конфлікті українці показали зуби та чітко стояли на позиції, що  Тузла належить Україні. На Тузлі встановили стаціонарний блокпост, збудували укріплення. Гармати з Керчі направили на російський бік і стріляли в бік російських прикордонників і будівничих. Зрештою, за 100 метрів від берега російська дамба зупинилася. Хоча в води українські, вони таки зайшли. 

Путіну було потрібно, щоб це було азовські води були спільним володінням РФ і України, як врешті-решт стало, хоча найважливіше, що тоді Тузлу ми зберегли за собою, як і Керченську протоку. Якби тоді ми прогнулися і втратили Тузлу, російські вторгнення сталося б набагато раніше. 

З мовчазної згоди Заходу

По всьому Криму знаходилися воєнні містечка російської армії, і об'єкти, куди не пускали українських прикордонників, не кажучи вже про цивільних. У 2008 році Росія здійснювала агресію проти Грузії не тільки зі своєї території, а ще й з території України. Це колоніалізм в чистому вигляді. І тоді мало хто на це звернув увагу, але це факт. Україна була співучасником війни проти Грузії через це. 

Фото: Зустріч Обами і Путіна Фото: Associated Press

Коли війна в Грузії 2008 року закінчилася для Росії тріумфом, що зробили західні країни? Що зробив демократ Обама, на якого моляться сьогоднішні ліберали? Він не тільки пробачив Росію, але  й дозволив "перезавантажити" відносини.

Росія, не отримавши покарання за агресією проти Грузії, втрутилася в війну в Сирії, де також не постраждала. Той самий Обама заявляв, що застосування хімічної зброї - це червона лінія, яку не можна переходити. Але коли Росія перейшла і її - ніякої реакції не було.
Звісно, що у 2014 Путін пішов захоплювати й Крим, адже хто його міг зупинити?

Захід систематично закривав очі на російську агресію. Якби ті санкції, які діють проти Росії зараз, були введені у 2014 році, цієї третьої фази війни російсько-української взагалі б не було. 

Анексія Криму 

Рішення про анексію Криму було ухвалено ще до остаточних сутичок на Майдані. 18 лютого, коли тільки починався мирний наступ Майдану на урядовий квартал, кримський спікер Володимир Константинов, відлітаючи до Москви на пресконференцію, оголошує, що “якщо там щось в Києві піде не так, то ми поставимо питання про статус Криму з 1954 року”.

І це не єдина сепаратистська заява.Наступного дня, 19 лютого, Константинов зустрічається з Сергієм Шойгу, який ухвалює рішення про введення військ до Криму. Можливо, початково до Севастополя, але шанс був занадто жирним, щоб ним не скористатись. Тобто Путін постійно брехав про час ухвалення рішення. То він казав, що “нас там нет”, то, що це  відповідь на  праворадикальний терор. Останньою датою, яку він визнав,  було 22 лютого. Але це все брехня. Ввечері 19 лютого він був поінформований, і саме тому на медалі за повернення Криму стоїть дата 20 лютого. 

Медаль за повернення Криму. Фото: radiosvoboda.org

20 лютого в Києві розстрілюють Небесну Сотню, Янукович веде переговори з лідерами опозиції, а російська воєнна машина вже починає діяти. 

23 лютого було організоване народне віче в Севастополі, на якому народним мером Севастополя обирають російського громадянина -  Олексія Чалого. Це відвертий ляпас Україні, який демонструє наскільки глибоко Росія була вкорінена в Криму в цілому.

Тим часом у Сімферополі починають формуватися загони проросійської самооборони, а на 26 лютого збирається позачергова сесія Верховної Ради Криму, на якій мають голосувати за те саме, що й в Севастополі: про статус, про росіян, про запрошення військ і т.д. 

Акція біля пам'ятника Леніну в Сімферополі, 23 лютого 2014 року. Фото: Радіо Свобода

Однак в цей день збирається великий мітинг під Верховною Радою Криму і завдяки потужній злуці кримськотатарського та українського національних рухів, Верховна Рада Криму не ризикнула проголосувати за сепаратистський закон. 

Якби вони це зробили, ситуація в Криму зараз була б набагато гірша, бо це стало б можливим приводом для Європи визнавати Крим російським.

Беззбройна анексія була зірвана, тому в ніч на 27 лютого російським військовим довелося захопили кримський парламент, і раду міністрів. Тоді, з 27 лютого, й почалася відкрита фаза війни.

Україна зробила максимум, що могла, в тих умовах, адже досягти більшого, коли три чверті кримських силовиків зрадили присязі України, було просто неможливо.

Війна почалася 20 лютого з рішення Росії захопити Севастополь і Крим, якщо вийде. 27 лютого це переросло у відкриту фаза, і потім росіяни пробували захопити всю Україну аж до самого 2 травня - до сутичок в Одесі. 

Насправді ми вийшли з мінімальними втратами з цієї ситуації.

Українці не відчували війну

Україна вистояла. Навіть у 2014 році після правління Януковича і його російських посіпак вона виявилася міцнішою, ніж про неї думав світ, росіяни та самі українці. Так, ми програли перший етап з початку 2014 по 2015 - ми втратили територію Криму та частину Донбасу. Проте це було не настільки катастрофічно, адже плани Росії були значно масштабніші - розчленування України.

Потім настав етап війни низької інтенсивності від других мінських домовленостей до 23-го лютого 22 року. 

Війну вдалося нормалізувати. Обрання українцями Зеленського свідчить про те, що попередня влада впоралася з цим завданням. Українці не відчували війну настільки, що взялися боротися з внутрішніми проблемами: поганим президент, корупцією і т.д.. 

Мінськ, Білорусь, 11 лютого 2015 року

Війна не відбивалася на українському суспільстві. Я був розчарованим в 19-му році, бо бачив, що загроза не зникла, а українці ставляться до неї надзвичайно легковажно. Мені хотілося б, щоб українці були ідеальними, такими, як в українських піснях. Щоб голосували розумом, а не серцем, бо серцями ми вже понаобирали. 

З іншого боку, це не вина українців. Це тенденція. Подивімося на угорців і словаків, які, незважаючи ні на що - корупцію, убивства, зв'язок з Росією - все одно, обирають собі Орбана і Фіца. Чим це відрізняється від тих, хто обирає в Україні Януковича?  Сполучені Штати Америки — світоч демократії, переживають таку кризу, яку не бачили з 60-х років, з часів боротьби за громадянські права.

Які перспективи?

Я песимістичний реаліст. Якщо ми говоримо про необмежену в часі перспективу, то Крим, очевидно, повернеться до складу України. Але теперішня російська влада його просто так не відпустить. Ми бачимо, як з року в рік  доходи Росії падають, тому що її нафту і газ більше не купують. Росія дожилася до того, що мусить імпортувати куряче яйце. 

Це, з одного боку, наче невелика втрата, але це дуже важливий індикатор, що "сверхвеличность и сверхдержавие" Росії навіть не можуть бути забезпечені яйцями. Радянський Союз, коли розпочав імпортувати продовольство зі Сполучених Штатів, ступив на шлях кінець. 

Росія значно слабша за Радянський Союз. Вона була значно сильніше інтегрована в світ. І тепер, коли ці зв'язки розрубують — наслідки неминучі.  Росія втратила велетенські частки нафтового і газового ринків в Європі, а Китаю чи Індії потрбіно не так багато, як  росіяни сподівалися. Зрештою, колись перед новою владою в Росії постане питання про нормалізацію стосунків і першою умовою буде припинення бойових дій, а другою — повернення території.  Я не бачу такого внутрішнього ресурсу, який би дозволив Росії ще 30 років існувати в стані війни не проти України, а у протистояння з усім світом. 

Я думаю, Росії залишилось недовго, якщо брати до уваги те, якими темпами витрачаються їхні ресурси і падає продаж нафти і газу закордон. Вона вже закуповує артилерійські снаряди і навіть стволи в Північній Кореї. Якщо вона вже не може сама себе забезпечувати воєнними технологіями, то очевидно, що справи її йдуть не найкращим чином і через два роки ми побачимо кардинальні переміни на полі бою.

Фото: Нафтові резервуари у Клинцях Брянської області Росії після влучання українського безпілотника, 19 січня 2024 р. Фото: телеграм-канал губернатора Брянської області Олександра Богомаза AV BogomaZ через AP

Теперішні українські удари по нафтових базах — це просто місяці прискорення падіння Росії, тому що іншого способу заробітку для неї, ніж торгівля газом та нафтою просто не існує.

Песимізм в тому, що Росія набагато більше ресурсів зосередила і тому розпад станеться не завтра, але через 2 роки. Ми мусимо не впасти самі за цей час. 

Історичний аналіз — це 10-12 років мінімум. Якщо подивитися на історію України останніх 30 років, то ми побачимо, як дуже повільно, але все-таки її демократизація і європейзація відбувається. 

Електоральна мапа України з 1991 по 2014 рік показує цей прогрес. У 1991 році за європейські сили голосували тільки мешканці трьох західних областей, 1998 році вже весь захід України голосував за проєвропейські партії. У 2002-2004 відбувся розкол України на дві частини Ющенко-Янукович. Коли в 2014 році обирали Порошенка, тільки на неокупованих частинах Донбасу, він програв в першому турі. 

Фото: Відхилення результатів голосування в громадах від загальноукраїнських на виборах президента 2004-2019 років (чим темніше, тим більше відхилення від результатів по країні). Джерело: Українська Правда

Попри все, у 2019-й Україна голосує як єдина, за винятком Львівської області голосує як єдина. Оцей внутрішній поділ між українцями, про який так багато сперечалися, зникає. Україна більш згуртована, ніж була раніше і значно сильніше орієнтована на Захід, ніж на Схід.

Жодна проросійська партія не має перспективи отримати владу. Тепер у нас боротьба не між Заходом і Сходом, а між популістами і технократами. Абсолютно нормальна ситуація для будь-якої європейської країни.

Якби не війна, Україна зараз була би найєвропейськішою країною з усіх європейських. 

Війна вносить свої корективи. Тому, безумовно, той, хто буде після Зеленського, отримає в спадок просто колосальні проблеми і під тиском розчарування в них також вилетить зі своєї посади з мінімальним рівнем довіри. Але наступники зможуть отримати вже набагато кращу ситуацію.

По-іншому оцінюватимуть і Порошенка, і Зеленського. Ми не можемо дати остаточну оцінку Зеленському, тому що його каденція не завершилась. А без оцінки Зеленського ми не в силі оцінити каденцію Порошенка. Януковичу ми вже дали свій вирок. Доведеться ще трошки почекати перед тим, як давати остаточні висновки, і, сподіваюся, Зеленський це розуміє.

А якщо не розуміє, то можу сказати, що після війни Україну чекає Майдан. Так само, як це відбулося в Японії в 1905 році. Японія перемогла Росію. але японці палили урядові будівлі, поліцейські відділки та церкви, бо їх не влаштовували результати миру. Вони були не співмірними з ресурсом, витраченим на здобуття.

Постійні майдани — це погано?

У Франції було чотири революції і ледь не сталося п'яти упродовж 200 років. Французи і частково іспанці проходять через таке надзвичайно часто. В деяких країнах революцій взагалі нема, тому що там влада випереджає реформами створення революційної ситуації. Наприклад, Данія, Швеція, Норвегія. Вони аналізують загальні настрої і на законодавчому рівні запобігають масовим протестам. На сході Європи чекають до останнього, провокуючи щораз сильніший спротив. Хочеться вірити, що четвертий майдан не буде більший, ніж Революція Гідності.

Фото: Революція Гідності. Фото: DT.UA

У нас мільйони людей зі зброєю і  навичками, тому владі варто розуміти: або реформи, або революція, з величезними наслідками. 

Над текстовою версією працювала Рура Ольга