Ніколи не кажи "ніколи"

Війна у Чечні була чимось незрозумілим і далеким,  окупація Абхазії та бомбардування Грузії викликали тривогу, але швидко перейшли у розряд неактуальних новин. Війни у Сомалі та Сирії жахали, а біженці звідти, серед яких переважали молоді здорові чоловіки, жахали ще більше. Міжнародні правозахисні організації, звісно, мали точну інформацію, але комерційні медіа не надто охоче надавали їм площу для публікацій, та й ці організації доволі замкнуте середовище, де працівники бояться перетнути червону лінію, щоб не втратити мандат.

Я кілька років працювала в некомерційній організації, яка безплатно консультувала шукачів притулку, іноземних громадян, осіб без громадянства з правових та соціальних питань. Зі зміною генсека ООН перестали фінансувати чимало організацій, які надавали допомогу біженцям, і наша припинила своє існування. Я пам’ятаю чимало історій шукачів притулку, яких війна чи політичне переслідування змусили тікати з батьківщини. Їх можна було поділити на три групи: втікачі із зони воєнних  дій, опозиціонери і ті, хто не підпадав під статус біженців, але мали заготовлені історії, що могли їм допомогти його здобути. В Україну вони потрапляли, бо не могли потрапити на Захід, просто застрягли тут. Усі ці люди проходили через відповідні процедури – прикордонний контроль, міграційна служба, суд. Навіть посвідчення претендента на статус біженця дозволяло їм уникнути депортації в країну походження і знайти роботу. Корупція у вищеназваних структурах української влади, випадки расизму й ксенофобії – без правозахисних організацій було дуже важко. Тому укладались шлюби з громадянами України, або повторювались знову і знову спроби нелегально перетнути кордон з Польщею й потрапити на благословенний Захід, де робота з шукачами притулку була на значно вищому рівні. Та у нас було повно своїх "шукачів притулку", тобто українців, готових назватися біженцями, аби тільки опинитись у європейській країні, але такої честі удостоювались тільки найзатятіші дисиденти.

Останні 8 місяців  перетворили мільйони українців на "внутрішньо переміщених осіб", або як у нас їх називають "переселенців". У ті часи, коли я працювала консультантом, нам доводилось ставити питання нашим співгромадянам, налаштованих ксенофобськи. Суто риторичне, не розраховане навіть на емпатію:" А ви не думали, що можете колись, не дай Боже, опинитись на місці чеченців чи сирійців?" "Та що ви, такого бути не може! А нас за що?" На тренінгах  ми проводили для прикордонників рольову гру, яка полягала в тому, щоб вони відчули себе шукачами притулку і приймали правильні рішення. Тривожна валізка, її склад, обсяг – була елементом цієї гри. Тепер  тривожна валізка у кожному домі, а в декого замість дому – руїни.

 Українці стали біженцями війни, але особливими. Чоловіки призовного віку не можуть покинути країни, тому в основному до Європи потрапляють жінки з дітьми. Жінки намагаються знайти роботу, а діти навчаються. Більшість з утікачів прагне повернутись додому, навіть ті, які повторювали без кінця "Треба валити з цієї країни". Тобто з України. Бо ностальгія, бо всюди добре, а вдома найкраще. Бо у нас є, зрештою, армія, яка успішно воює з московитами, і їй допомагають зброєю. А могло б бути так як у Сирії, яку спопелили килимовими бомбардуваннями. Наша ситуація більше нагадує Чечню масштабами геноциду, за винятком того, що український народ перебуває на піку ініціації, маючи вкрай обмежений вибір – свобода чи смерть. Злочини росії більше не замовчують і не ретушують. Західне суспільство теж переживає ініціацію, але не таку як під час Першої та Другої світових воєн, коли імперії змагались між собою, один тиран змагався з іншим за право володіти світом. Зараз ситуація зовсім інша: ослаблена лібералізмом демократія може невдовзі постати перед таким же вибором як і українці – свобода або смерть. І тоді для людства настануть Темні часи, з яких воно може не вийти. Система міжнародної безпеки вже зруйнована, і  треба відновлювати її на новій основі, наріжним каменем якої  стає досі ігнорована сильними світу цього Україна з її Збройними Силами. 

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця. лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.