Осінь і зима стануть можливістю, а не проблемою для України, - військовий експерт Глен Грант

Зараз ключове питання - це спроба росіян перекидати свої військові угрупування зі Сходу України на Південь для того аби просуватися у напрямку Запоріжжя. З іншого боку, розуміємо, що назріває і наш український контрнаступ. Це питання двох швидкостей і питання двох військових потенціалів. Просив би Вас оцінити теперішню диспозицію. 

Зараз для України дуже складний час, тому що Росія, очевидно, вирішила, що захоплення Сходу відбувається не так, як би їм хотілось. Вони не знають, яким чином будуть захищатися на півдні, або ж як їм іти в контрнаступ і побоюються через це, намагаючись відтягнути резерви зі Сходу, послаблюючи його. Українському Генштабу зараз дуже важко визначати наміри росіян.

Що стосується української контратаки, то вона дещо відрізняється від того, що собі уявляє колективний Захід, а саме - це не зовсім прорив, а скоріше покроковий ривковий темп, що дає росіянам час поповнити свої резерви. Наприклад, кілька тижнів тому атакували міст під Херсоном, а тоді дали росіянам час на спорудження понтонних мостів та інші способи переправи через річку. Контратака повинна бути блискавичною, де б вона не відбувалася, щоб противник не мав часу на належну відповідь.

Ми розуміємо, що російський бліцкриг провалився. Росіяни вгрузли, з іншого боку вони майже захопили Луганську область. Зараз все переходить у формат позиційної війни, в якій здійснювати контрнаступ значно складніше. Наскільки я розумію зараз відбувається велике переформатування російських військових планів і просив би Вас їх охарактеризувати. 

Не варто думати, що росіяни змінюють напрямки свого наступу після чергової невдачі. Попри все, вони все ж зуміли затримати українські сили і просунутися вперед. Якщо вони змінюють напрямок свого наступу, то лише тому, що шукають слабинку в українських позиціях по відношенню до районів, де вони в той чи інший момент перебувають. Коли вони займають нову позицію, українському Генштабу необхідно переосмислювати місце розміщення своїх військ, а переміщення військових - завжди складно, бо їх можна засікти за допомогою супутників, літаків, а отже вони стають вразливими. У росіян слабка піхота, тому вони активно використовують артилерію. Жодним чином не варто недооцінювати їхню гнучкість та вигадування чогось нового. Це те, що ми зараз спостерігаємо. Мені невідомі їхні подальші дії - чи це буде оборона, чи атака. Ми просто повинні бути готові до розгортання усіх можливих сценаріїв.

Зараз ми бачимо, як Російська Федерація намагається використовувати доктрину генерала Джуліо Дуе. Дуе писав про авіацію, росіяни використовують ракети для того, щоби закошмарювати населення, знищувати цивільні об’єкти і відповідно щоби населення намагалося тиснути на свій уряд для пошуку формули можливого компромісу. Але дуже важливий момент. Ми розуміємо, що доктрина генерала Дуе провалилася під час Другої світової війни - варварські бомбардування Лондона, Ковентрі, знищення Гамбурга і т.д. Вони засвідчили, що це не впливає на боєздатність і боєготовність як командування, так і збройних сил.

Використання ракет і снарядів для нападу на українські міста, я вважаю контрпродуктивним, - подібне було під час Другої світової війни, а саме коли бомбардували Лондон. Ми втратили тоді величезну кількість людей, Ковентрі німці взагалі зрівняли із землею за одну ніч. Але народ це ще більше загартувало та надало їм рішучості. Я думаю, що так є і в Україні. Ви бачите, що люди по всій країні стають ментально сильнішими у боротьбі з Росією. Атака на міста - це стратегічна помилка росіян, що лише підсилює пильність та увагу до воєнних дій на території України. Все геть не так, як було у 2014-2015 роках, коли про війну забували, і на заході країни люди навіть не відчували, що йде війна. Але тепер це знають усі, присмак війни відчувають і у Львові. Діючи відповідно до цієї доктрини, Росія тільки зміцнила українську націю. 

Гадаю, що впродовж серпня росіяни будуть продовжувати робити те, що і зараз – а саме намагатимуться виснажувати ЗСУ, спалювати та знищувати якомога більше техніки та боєприпасів. Вони націлені здобути перемогу над Україною кількістю та масовістю, ось на що спрямовані всі їхні зусилля. Це небезпечно, тому що може закінчитися не так енергія Заходу, як боєприпаси Заходу, адже темпи виготовлення не такі уже й швидкі. Швидкість знешкодження боєприпасів на передовій для України є вищою, ніж темпи виготовлення в країнах партнерах. Має бути певне переосмислення планів боротьби з Росією, щоб не просто протистояти їй кількістю, бо така тактика, не принесе бажаного результату.

З одного боку, росіяни мають перспективу вести війну до останнього бурята, намагаючись реалізовувати те, що вони розпочали - намагаючись встановлювати вогневий вал для того, щоби потім переходити, можливо у жовтні-листопаді, до тактики Чінгісхана. Вони будуть намагатися знищувати об’єкти цивільної інфраструктури, зокрема йдеться про міста Сходу для того, щоби люди замерзали. З другого боку вони мають іншу перспективу ведення війни – вони будуть намагатися її заморозити. І ви, пане полковнику, дуже доречно згадали досвід 2014-15 років. Вони можуть вийти на певні рубежі і намагатись ситуацію переводячи її у позиційну війну, але здійснюючи вогневий тиск на наші позиції.  

Росія обмежена в свої діях через недостатньо підготовлену піхоту для ведення мобільної війни. На прорив вони не здатні, тому зараз вони тільки і роблять, що направляють своїх військових на українських солдат. Незабаром в Україну їхатиме або непідготовлений, зелений молодняк, або ж старигани чи колишні в'язні. Такий курс уже взято, тому зараз їм доводиться покладатися на свою артилерію. 

На мій погляд, осінь і зима стануть можливістю, а не проблемою для України, оскільки у ворога виникнуть проблеми з логістикою, переміщенням артилерії та її бойовою діяльністю, особливо якщо буде дуже холодно. Але це має дозволити українській піхоті рухатися вперед, тому що вона набагато боєздатніша ніж російська. У зіткненні з росіянами віч-на-віч, навіть у негоду, українська армія буде в набагато кращому становищі. Але слід рухатися вперед. Якщо цього немає, то завжди є ймовірність потрапити в їхню артилерійську пастку, де вони вас просто накриють вогнем і все. Ви повинні проскочити повз таку пастку і почати відтісняти їхню артилерію, в такому разі вони по своїх не стрілятимуть. Поки що не стрілятимуть. Але вони здатні й на таке, і свідченням цього є події Другої світової війни. Чим гірші умови для ведення бойових дій, тим більше це вигідно для України.

Розуміємо, що все впирається не лише в кількість російських військ , тому що вони перекидають війська на Південь, але й в кількості бронемашин з нашого боку, йдеться про танковий склад, БМП, БТР і т.д. Легко говорити про намагання розвивати контрнаступ, коли бракує бронетехніки і загалом кількість систем реактивного залпового вогню, таких як HIMARS є недостатньою. Як бути в цій ситуації?

Це проблема, але якщо буде оборона шляхом нападу, то це суттєво збентежить росіян і змусить їх передислокуватися. З надходженням нового обладнання, треба сконцентрувати сили в окремому регіоні, з максимальним нарощенням військової потуги. Бо якщо військову техніку розташовувати рівномірно по всій протяжності фронту, це буде лише на користь росіянам. Вони не зможуть впоратися з агресивним, сильним і добре оснащеним військовим осередком. Ви отримуєте багато техніки, а перед Генштабом велика відповідальність за її розміщення. Моя інтерпретація поточного стану речей та вигідної перспективи для України така: якщо ви хочете здійснити прорив і знищити моральний дух та згуртованість противника,  якусь ділянку фронту слід особливо потужно оснастити. Українським збройним силам доводиться ризикувати на одних напрямках, щоб перемогти на інших, зокрема тому, що суцільна тонка лінія фронту є недостатньою.

Ми розуміємо, що бойовий дух в росіян і так не на надто високому рівні: є боєздатні частини у ворога, а є частини відверто розкладені і деморалізовані. Попри це, вони намагаються утримувати це у форматі монгольської орди, застосовуючи покарання і винагороду, включно з тим, що вони намародерять. Чи стане ворогові сил зараз намагатись розвивати другий наступ на Київ і чи стане сил зараз нам оточити вороже угруповання у Херсоні і його околицях?

Два чудових запитання. Чи можуть росіяни знову напасти на Київ? Так, звичайно, можуть, просто перемістивши багато військових і все їхнє обладнання туди  і, можливо, залучивши білорусів. Це завжди можливо.

Чи вистачить їм сил взяти Київ? Ні, не вистачить. Вони не мають такого злагодженого потенціалу в командній структурі. Одна справа захопити та втримати село на Сході, і все ж скільки часу вони на це витрачають, і зовсім інша, коли ми говоримо про населений пункт, який у 300-500 разів більший, тобто про Київ. Так, вони можуть атакувати, але це не увінчається успіхом.

На півдні вони, ймовірно, побоюються контратаки. Одна з їхніх проблем полягає в тому, що росіяни недостатньо кмітливі, щоби давати відсіч іншими способами, окрім як чисельністю, тому вони перекидують піхоту зі сходу на південь, адже це єдиний їхній ресурс. Єдиною їхньою відповіддю на даний момент залишається артилерія та ведення війни в стилі монгольської орди чи орків. Якщо вони хочуть стримати українські війська в районі Херсона, то вважають, що повинні завезти туди якомога більше орків і виставити їх на поле бою. Найкращий спосіб перемогти їх - це оточення та створення котлів. За такого розвитку подій вони відразу здадуться. У цьому немає сумнівів, адже це не люди, які воюють за свою країну, вони воюють за гроші, а ті, хто воює за гроші, зазвичай не хочуть помирати. Треба навчитися перестати битися з ними віч-на-віч, а обійти їх з тилу. Ми справді можемо і повинні це зробити якнайшвидше.

В Херсоні і його околицях перебуває велике угруповання ворожих сил, але вони повністю будуть залежними від переправ, від мостів, від залізничного мосту і вони вже, на щастя виведені з  ладу і я більше ніж упевнений, що за допомогою понтонів, вони не зможуть живити чи прогодовувати 20 тисяч своїх військових. Тобто це такий міні-Сталінград , але на берегах Дніпра і найважливіше не зробити з нашого боку ту чи іншу помилку.

Не думаю, що росіяни тікатимуть, а щодо вашого коментаря про міні-Сталінград для них – це якраз те, що зараз і відбувається. Їм бракує кмітливості, щоб відступити та протидіяти іншими способами. Все, що вони можуть – це залишатися там, і це хороша можливість для масового використання HIMARS. Іншими словами, якщо ми зможемо визначити, де знаходиться їхня артилерія в тилу Херсона, і де вони окопуються, то наша мета полягатиме в тому, щоб знешкодити якомога більше персоналу та перейти до негайної контратаки. Немає сенсу атакувати, а потім давати противнику час на відповідь. Все має бути скоординовано. Кожна артатака має бути узгоджена з передовою. Якщо ви збираєтеся використовувати HIMARS, це треба синхронізувати з атакою на передовій, щоб така координація створювала паніку для противника. На даний момент ми ведемо лише фізичну боротьбу, а повинні навчитися вести психологічну, оскільки саме психологічною тиском здобувається перемога. Всі війни виграються за законами ментальної стійкості тієї чи іншої сторони.  Росіяни повинні бути настільки наляканими, щоб у них не залишалося вибору, окрім як тікати.

Росіяни на лінії зіткнення цілковито не в курсі, яких ударів та наслідків наносять та спричиняють HIMARS, зокрема йдеться про склади боєприпасів. Вони навіть не знають, що таке взагалі відбувається, тому що не скоординовані ні з артилерією, яка їх підкріплює, ні зі складами боєприпасів, ні з матеріально-технічним забезпеченням. Вони просто там воюють. Ми повинні зупинити їх, завдаючи настільки потужних ударів, щоб вони буквально кинулися навтіки, створюючи прогалини в які змогли б просочитися ми. Як тільки вони зламаються в чомусь одному, то це запустить ланцюгову реакцію. На війні завжди так. Треба зламати їхній дух, щоб вони ринулись тікати, та щоб утворилися цілі корки з їхньої техніки, а тоді передати їм прощальне вітання з HIMARS. Ось яким підходом здобудеться перемога.

Ключове питання, йдеться про допомогу з боку колективного Заходу. Чому настільки повільно і чому настільки дозовано? Чому 20 систем HIMARS, а не 120. Певні країни, зокрема Польща  допомагають нам бронетехнікою, а в Іспанії “леопарди” як з’ясувалося недостатньо технічно підготовлені. Така дозованість викликає певні сумніви та підозри.

Проблема логістики та обладнання є багатосторонньою. Якщо ми спершу поглянемо на загальну картину, а саме щодо постачання обладнання із Заходу, то повинні розуміти, що раніше колективний Захід не мав злагодженої оборонної підтримки як такої. Є такі країни, як Іспанія чи Німеччина, які будучи членами НАТО, протягом останніх 20 років і справді не належно виконували свої військові зобов'язання щодо альянсу. Дії очільників оборонних відомств призвели до погіршення стану  військової техніки, як ми бачили на прикладі з Іспанією, де неналежно підтримували стан резервного обладнання. Боюся, що є багато таких країн, де резервне обладнання просто непридатне, зокрема через нестачу або відсутність виділених фінансів. Ця війна виявила неготовність багатьох країн до ведення війни. У певному сенсі це добре, тому що НАТО засвоїть уроки та в майбутньому стане тільки сильнішим.

Іншим моментом є те, що до кордону таки далеченько і багато обладнання доводиться перевозити потягом, тож безпека тут понад усе. Не можна просто переганяти поїзди відповідно до графіку, наражаючи їх на ракетні обстріли. Дуже важливим є те, як ви здійснюєте поставку на передову, якими маршрутами і як ви їдете, а також хто їде, тому що є обмежена кількість солдатів, які добре орієнтуються, зокрема у маршрутах. Це ж не просто виїхати на головну дорогу і вперед. Усе це потребує часу. А після прибуття, ці люди мають інтегруватися в тамтешні підрозділи. Не можна просто так з'являтися і одразу відкривати вогонь. Якщо ти у складі  артилерії, то мусить бути хтось, хто вказуватиме тобі, що робити, хто буде тебе годувати і надавати пальне. Така інтеграція займає від 3 до 5 днів, і без неї у вас уже на другий день закінчиться пальне - тільки тому, що ви не будете знати, де його взяти. У свою чергу побратими не знатимуть вашої дислокації. Для правильного використання обладнання необхідно враховувати багато військових моментів.

Тому треба розуміти, що все це буде повільно. Цей процес завжди такий. Перед великими битвами у Другій світовій війні на підготовку відводилось по два-три місяці. Місяці, а не дні. Амуніцію закуповували вперед, тому що потрібен був час, щоб її доставити, а солдати перед тим, як йти в бій активно тренувалися. Їх забирали з передової не лише, щоб вони відпочили, але й для того, щоб вони навчались та відпрацьовували свої дії в наступних боях. Україні справді потрібно це зрозуміти. Не можна просто виводити людей і давати їм п’ять-шість днів відпочинку. Два-три дні достатньо, а відтак до тренувань, щоб освоїти нові прийоми та способи боротьби, а також винести важливі уроки з попередніх боїв. І на все це потрібен час.