Пам’яті будівничої України

У суботу 12 листопада минуть п’яті роковини відтоді, як відійшла, не доживши року до дев’яноста літ, львів’янка Лариса Іванівна Крушельницька. Вона була непересічною особистістю, людиною незвичайної долі, нащадком унікальної родини Крушельницьких, котра стала одним із символів сталінського геноциду українства. Прочитати про меандри її біографії та історичне тло життя роду можна в чудовій книжці "Рубали ліс" – її спогадах, квінтесенції життєвого досвіду, а водночас заповіті майбутнім поколінням українських інтелектуалів і інтелектуалок, покликаних творити національний простір, українську домівку у всіх її сенсах, жити зі своєю нацією у всі моменти – добрі й важкі, пройти з Україною всі випробування.

Археологічна експедиція Лариси Крушельницької була мандрівним університетом, де формувався суспільний капітал довіри мабутніх українських учених, митців, громадських діячів і діячок.

Ми були добре знайомі, я допомагав їй у літературних починаннях як редактор і збирач архівних матеріалів, співрозмовник і вихованець, яких було чимало, адже Лариса Іванівна, найвідоміша жінка-археолог у незалежній Україні, перетворила свою археологічну експедицію в мандрівний університет для молоді з найрізноманітніших середовищ. Тут учили працьовитості, етики взаємостосунків, національної самосвідомості, здобували й нарощували суспільний капітал довіри поміж особами з різних регіонів, соціальних груп, поколіннєвих формацій, щоб усе це згодом лягло в основу майбутньої вільної демократичної європейської України.

Лариса Крушельницька народилася у 1928 році в Стрию, де її мати, славна піаністка Галина Левицька тоді викладала в Музичному інституті, але невдовзі вони переселилися до Львова. Дівчинку назвали на честь Лесі Українки, знайомої старших Крушельницьких. Батько Лариси, вишуканий і темпераментний графік, мистецтвознавець, поет і драматург Іван Крушельницький незабаром виїхав за стипендією совєтського уряду на т.зв. "Велику Україну", до Харкова, а в грудні 1934 разом із рідним братом Тарасом був розстріляний у Києві за "кіровською" справою.

Це трапилося зокрема й тому, що в травні 1934 року Ларисин дідусь Антон Крушельницький виїхав з дружиною Марією, синами, невістками й онукою до Харкова. Вихованець і послідовник життєвої парадигми Михайла Грушевського, молодший співавтор літературознавчих текстів Івана Франка, педагог, видавець, міністр освіти в уряді УНР, європеєць із багаторічним досвідом життя у Відні, він твердо вирішив долучитися, попри всі небезпеки і загрози, до українізації, як насправді догасала тоді в УРСР, і наклав за це головою з рештою родини в листопаді 1937 році, коли на Соловках було влаштоване демонстративне жертвоприношення українців і українок молохові комуністичної революції.

Лише мати Лариси, піаністка Галина Левицька залишилася у Львові, що входив тоді до Другої Польської Республіки, і після того, як на родину впав шквал репресій, заходилася рятувати 7-річну дитину. У справі порятунку, як не парадоксально, їй допомогла дружина Юзефа Пілсудського, котра колись навчалася в гімназії разом із дружиною Максима Горького, а Катерина Пєшкова очолювала в Совєтському Союзі Червоний Хрест. Іноді ця ославлена організація придається, дитину знайшли і напівлегально переправили до Польщі.

Галина Левицька з дочкою Ларисою повернулися після війни зі Швейцарії в Україну, щоб працювати саме тут для майбутнього національної культури.

В роки німецької окупації Галина Левицька вирішила втікати разом із дочкою, остерігаючись арешту ґестапо, назустріч окові циклону – до Німеччини. Але й там Лариса Крушельницька потрапила до концтабору, звідки з великими зусиллями мамі вдалося врятувати дочку за допомогою колег-музикантів. Наприкінці війни вони виїхали в Швейцарію, могли залишитися там у якості "переміщених осіб", як і мільйони інших українських біженців і біженок, проте Україна вабила їх, і мати з дочкою репатріювалися до Львова.

Тут у юної Лариси народилася донечка, в майбутньому видатний фізик, викладачка Політехніки, відома громадська діячка Тетяна Доріанівна Крушельницька. Але в 1949 році молода жінка осиротіла – спершу померла бабуся Марія Левицька, а відтак і мати, професорка консерваторії Галина Левицька. 21-річній самотній жінці з маленькою дитиною на руках, позбавленій змоги навчатися, позаяк вона була дочкою репресованого, довелося радити собі самій.

Лариса Крушельницька врятувала у 1990-х роках львівську академічну біблоітеку від розкрадання і декомплектації, попри тиск недалекоглядних адміністраторів зі столиці.

І всупереч усім складнощам, вона використовувала кожну найменшу нагоду, щоб студіювати, здобувати наукові ступені, працювати для науки і авторитету українських археологів у Європі, врешті вже в незалежній Україні очолила Наукову Бібліотеку НАН України ім. В. Стефаника. Їй ми завдячуємо той факт, що колекція унікальних матеріалів академічної книгозбірні залишилася повністю у Львові, хоча київські політики доби дикої приватизації та розкрадання України були налаштовані на те, щоб нишком і відверто торгувати національними скарбами для досягнення якихось дріб’язкових політичних цілей, а передусім наживи. Директорка бібліотеки наполягла, щоб документи й книжки залишилися "на місці" постання колекції, як вимагають фундаментальні європейські угоди та конвенції, а в Польщі учені змогли користуватися високоякісними електронними фото усього масиву.

Для Крушельницьких та їхнього середовища Україна була не лише символом і мрією, але й повсякденною працею, задля якої вони не вагалися жертвувати маєтком, свободою чи життям.

Ті, хто її пам’ятають і люблять, прийдуть у суботу на могилу видатної будівничої України на Личаківському кладовищі, до символічного гробу Крушельницьких і реального поховання усіх причетних до цього роду та покликання, яке визначили собі нащадки галицьких священників, правників, підприємців і службовців, для яких Україна була не лише символом і мрією, але й повсякденною працею, задля якої вони не вагалися жертвувати маєтком, свободою чи життям. Лариса Крушельницька ніколи не служила у війську, проте все життя залишалася воїном національної справи. І нині, і незабаром, коли ми остаточно здолаємо московську гадину і очистимо нашу землю від нечисті, таких людей не забракне в Україні, бо у нас є сотні тисяч добірних зразків, котрі стануть ангелами-заступниками вільної та успішної України.

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Андрій Павлишин – історик, перекладач, член Українського ПЕНу, викладач Українського католицького університету, оглядач Еспресо.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.