Стати Джоном Макклейном. Як утримати глузд під ядерними погрозами

Хороші часи на Заході дали зрозуміти, що таки нема когось подібного до кіношного Джона Макклейна, готового дати рішучу відсіч терористам, які підривають міста і континенти заради власного его. Все частіше на арену вилазять слабкі політики, які телефонують Путіну і бояться дати Україні бодай одну ракету Taurus, — бо ж так не можна виграти вибори на голосах емігрантів і безробітних. 

Путін напланував собі багато, коли ухвалював рішення почати повномасштабну війну в Україні, — це і поділ світу за радянськими лекалами, як то було після Другої світової війни, і підживлення власної імперії талантами українців. Бо ж тяжко ліпити із себе словʼянську та християнську державу, коли позитивний приріст населення дає лише Кавказ. 

Кремль кілька разів визначав собі дату повної окупації Донбасу, і варто визнати, що навіть тоді, коли окупантам вдалось знищити Авдіївку та захопити Вугледар, цілі не досягнуто. Тож доводиться витягувати з тумбочки головний козир — ядерні погрози та шантаж.

Насправді ця стратегія гопника працює лише з країнами, які гостро підсіли на газову голку, як Німеччина, або з тими, хто роками не займався безпекою та обороною. Коли Фінляндія вступала в НАТО, Путін кілька разів пригрозив ударом по Гельсінкі. Утім, з огляду на те, як рішуче Фінляндія озброює армію, арештовує російське майно та поводиться, як яструб, на міжнародній арені, — форс нападати на сусідню державу, яка має гігантський кордон з РФ, дещо згас. 

Читайте також: Гра в боягуза

Володимир Путін погрожує ядерним армагеддоном, адже відчув слушний момент. Саме зараз останні два місяці на посаді президента США перебуває Джо Байден, який зробив собі імʼя на тому, що у 1970-ті якраз і домовлявся з СРСР про ліквідацію ракет середньої та малої дальності. 

Зараз Байден підсумовує свій політичний спадок. Він дозволив Україні використовувати ATACAMS та надає протипіхотні міни попри те, що міжнародний  договір про заборону їхнього використання підписали понад 160 країн, бо ці міни можуть завдати довгострокової шкоди цивільному населенню. Тривалий час це зупиняло США від назрілого рішення, як зупинити просування рашистів на Донбасі. 

На тлі цих рішень Байдена Путін показує, який він крутий, сильний і мав десь усі договори, співавтором яких був колись сенатор Байден. Щобільше — удар по Дніпру ракетою типу "Рубіж", яку Путін назвав "Орєшніком", показує, як насправді виконував ці домовленості СРСР. Просто під камери розпиляли пару "іскандерів", а далі сміялись з "тупих американців". 

Хоча низка західних політиків зависла у невідомості. Удар по Дніпру був очевидним попередженням Брюсселю, Берліну та Вашингтону. Можна скільки завгодно телефонувати Путіну для того, аби не падав виборчий рейтинг, але з цим варто щось робити. Ухвалювати серйозні рішення і нарощувати яйця та броню. 

Читайте також: Путін грає у Карибську кризу - 2

Удар по Дніпру болванкою росіяни сприймають з ейфорією і смішками у стилі: "Пусть кушают йод". Це продовження масштабного ІПСО на настрій, який і так песимістичний у сірих барвах листопада. 

Тож це точно не закінчиться просто і легко з інавгурацією Дональда Трампа, як про це думають видатні уми Банкової й окремі західні медіа. І навряд чи Путіну вистачить кількох розбитих війною українських регіонів. 

Під ракетними погрозами, нальотами балістики й шахедними перформансами формується зріла політична українська нація. Яка уже точно не буде всотувати ідеї Дугіна, ділити себе на три сорти та кланятись перед Рамзаном Кадировим. 

Ми так довго чекали Джона Макклейна, а він так довго не приходив, що довелось самим ставати борцями з тероризмом і організованою злочинністю. Цього уже не змінить ані тваринний страх Олафа Шольца, ані легка турбулентність від реваншу Дональда Трампа, ані щоденні випробування потом, кровʼю і смертями дітей. 

Покидати матрицю Російської імперії складно і ніколи не було просто. Всі, хто пройшов цей шлях, втрачали території та людей. Утім, тільки так можна відчути свободу і не бути рабом нікчемної істоти в бункері, яка поставила собі за мету померти в кріслі президента. 

Спеціально для Еспресо

Про авторку: Марина Данилюк-Ярмолаєва, журналістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.