Чому ми втікаємо з поля битви за свідомість

І високопосадовці, і далекі від влади громадяни однаково скептично посміхаються (чи навіть насміхаються), коли йдеться про семантичну війну — війну наративів, мемів, власних бачень минулого, теперішнього й майбутнього. Все це не варте нічого порівняно з одним добрим Хаймарсом чи Таурусом.

Тільки чомусь настає момент, коли Хаймарсів і Таурусів не дають, коли Трамп обіцяє завершити війну за добу, понтифік пропонує білий прапор, а польські фермери просять Путіна навести лад в Україні. Гроші зависають, в НАТО не запрошують, західна преса повна критичних статей, а "хороші росіяни" тріумфально поширюють свої власні версії подій.

Читайте також: Папа з білим прапором

І тоді ми починаємо ображатися, скаржитися й звинувачувати. А це ж наслідки наших власних дій: полем цієї битви є свідомість американців, європейців, азійців, африканців. Ми самі винні, що втекли з цього поля бою, або сховалися, або стали до бою голіруч, або з одним лише українським прапором в руці, який сам по собі нікого не переконує, бо несе повідомлення лише нам самим.

На цьому майданчику б'ються лише волонтери. Дякуємо їм. Їхніх сил не вистачить.

Колись один український високопосадовець мені сказав, щоб відрубати суперечку: "Затям, українська держава вам тут не союзник". Я затямив, але так не має бути.

Джерело

Про автора. Валерій Пекар, викладач Києво-Могилянської академії

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.