Чому втомився український президент

Але мозок і якась внутрішня впевненість все ж відмовляються слухати емоції й вперто примушують вірити, що цей трагічний час незабаром закінчиться і прийде радість та спокій. І повернуться з війни наші діти, і ми їх оточимо любов’ю, вдячністю і повагою, і потроху почнемо знову налагоджувати наше мирне життя. Інакше й бути не може.

Але в багатьох людей не вистачає сил і сліз чекати хороших новин і вони перестають вірити, що ця клята війна колись закінчиться для нас перемогою, за яку вже нині так дорого заплачено. І вони вже готові піти на компроміс і ладні погодитися просто на зупинку війни (аби лише не стріляли та не вбивали). І хай подавляться тим Донбасом і тим Кримом!.. Колись все одно їх повернуть…

Холодний розум підказує, що найближчим часом принаймні не повернуть. Частина рідної землі, за яку пролито скільки української крові, може назавжди стати чужою. І плацдармом для нових атак жадібної до завоювань і грабежів орди.

Захід чомусь досі впевнений, що вони відкупляться – грошима, технологіями, освітою, культурою, врешті, компромісами… Але вони не знають, що рашизму гроші, як і освіта й культура, не потрібні. Рашизму потрібна покора. І визнання законів орди. Але для усвідомлення цього треба було пройти через Бучі, Ірпені, Гостомелі, Маріуполі, Бахмути, Харкови.

Або хоча б спробувати усвідомити масштаб трагедії людей із цих і сотні других міст, трагедії, котрі несуть ці орди.

Тому Україні та українцям визначена місія – воювати до кінця. Воювати до Перемоги. Це вже зараз розуміють усі українці. І це розуміння інколи породжує відчай, бо за це усвідомлено доводиться платити якщо не життями, то здоров’ям своїх близьких.

Читайте також: Палац снів на Банковій

Кожен раз, коли син – художник і доброволець – від’їжджає на фронт, у грудях ніби хтось підв’язує важкезний камінь і ти ходиш навшпиньки, прислухаючись до найменшого шурхоту, боячись, що він обірветься разом із тим серцем…

Страшенно виснажує стрічка новин. Намагаєшся десь "забути" телефон і перемикнути себе на якісь приємні спогади або заманливі плани. Але згодом накопичується спрага пізнати, що саме зараз відбувається зі світом, родиною, друзями. З сином. Замкнене коло, з якого поки немає виходу.

Така місія країни, якій Бог дав найкращі у світі землі й, мабуть, чекає, що цей дар небесний ми будемо достойно оберігати. Розуміння цього трохи примиряє з дійсністю, але й примушує постійно оглядатися й уважно спостерігати, наскільки люди, яким ти довірив управління своєї країни, виправдовують твоє довір’я.

З цим в Україні ніяк не складається. Розумні, критично мислездатні й самодостатні люди обирають собі не найкращих керманичів, які встановлюють зручні, перш за все, для себе порядки. Приймають закони, які обслуговують владну верхівку, а всіх інших громадян тримають на виживанні. А самі – грабують, грабують, грабують.

Під час війни це називається мародерством. І колись за це на місці розстрілювали чи показово вішали. Дуже жорстоко, нецивілізовано. А цивілізовано на гОрі й крові співгромадян наживатися й набивати власну кишеню? Коли вже й керівники військкоматів стають під час війни мільйонерами, як це виявили керівники Бучацького і Броварського ТЦК (військкоматів), наживаючись на людському горі, тоді вже просто край. І це на тих територіях, які найбільше постраждали від рашистського вторгнення 2022 року.

А найвище політичне керівництво не дуже переймається внутрішніми проблемами, мабуть, залишаючи їхній розв’язок на майбутнє. І продовжує оббивати пороги у лідерів Заходу, вимагаючи грошей і нових траншів зброї.

І їм дають, попри все, дають. Може, не так багато, але дають. Якби у нас не так багато крали місцеві чиновники, то, може, і більше б давали. А так їм залишається закликати Володимира Олександровича зайнятися, врешті, правовими основами держави – судом, поліцією, прокуратурою, СБУ, ДБР, НАБУ.

Країна наплодила десятки установ, котрі мають стежити за правопорядком, але відпустила їх у вільне плавання і кожен діє, як вважає за потрібне. А, оскільки, в країні здавна культивовано правовий нігілізм, тобто не Закон регламентує людські стосунки й дію державних органів, то й люди діють на свій страх і ризик.

Читайте також: Чому Зеленський усунув Олещука

Поняття національної відповідальності залишаються малозрозумілими літературними зворотами. Тому й загальна маса людей цілком байдуже ставиться до того, що їх брутально грабує влада. Все це в межах поведінкових практик.

На початку війни Міністерство оборони України, яким тоді керував пан Рєзніков, бюджетні кошти, котрі передбачалися на воєнні програми, спрямували зовсім в іншому напрямку. Це близько $1 мільярда. Досі ніхто не може вияснити, де ті кошти та хто має їх повернути. І де той Рєзніков?

То хіба можна з такими порядками легко виграти війну з ворогом, який втричі тебе переважає тільки за людськими ресурсами. І в 100 разів за прибутками. І який 20 років готувався до цієї війни.

Просто приголомшує факт останнього тижня. Президент Зеленський на Ставці Головнокомандувача 30 серпня несподівано вимагає зняти з посади керівника Укренерго Володимира Кудрицького. Причиною такого рішення стало незавершення будівництва захисних конструкцій навколо підстанцій Укренерго, що після масованого обстрілу Росії 26 серпня спричинило перебої з електропостачанням.

Так, незавершення будівництва захисних конструкцій – це не дуже добре. Але для виправдання цьому були й об’єктивні підстави. Тим більше, що Енергоатом і Укргідроенерго мають подібні проблеми.

Виявляється, все дуже просто: Кудрицькому (чи не єдиному з керівників загальнодержавного рівня) вдалося практично ліквідувати на підприємствах корупцію та успішно налагодити роботу. А його контакти із закордонними колегами принесли у вигляді грантів великий обсяг додаткового обладнання і резервних коштів.

Маючи успішний бекграунд Кудрицький пішов проти волі самого президента Зеленського і відмовився написати заяву на звільнення (тільки так його по закону могли звільнити). А президент образився. Навіть генерал Залужний підкорився авторитету керівника держави й написав заяву. А цей чоловік ігнорує його. І з такими неслухняними людьми доводиться працювати…

Втомився наш президент. П’ять років тому ми отримали молодого, сильного і веселого лідера. А зараз маємо постарілого, змученого і змарнілого дідугана, який навіть на журналістів кидається з лайкою і може легко нахамити навіть старшим за себе. І справа, звичайно, зовсім не в тому, що Володимир колись взявся за непіднімну для себе роботу.

Хтось колись запевнив, що всі слухатимуться, захоплюватимуться та аплодуватимуть йому. І так воно й було певний час. Але зараз уже ніхто не аплодує. І навіть ігнорують його слово. Як тут не втомишся? Може, пора вже йти?

Джерело

Про автора. Віктор Мороз, український публіцист, оглядач

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.