Еліта промитих мізків

Вдалося завербувати чимало священників, вчителів, чий  авторитет  був дуже високий, не те що зараз. По селах часто можна було знайти  поряд читальні "Просвіти" й читальні москвофілів, яких у народі називали "москалями" чи "кацапами".

Протистояння між ними було не хіба словесне, а й фізичне. І ніхто не закликав до об’єднання національно свідомих українців з москвофілами, бо розуміли, що від того буде лише шкода. Ніхто не патякав про плюралізм думок, про права,  били просто в писок. Край знахабнілому москвофільству поклала австрійська влада і таким чином розчистила шлях національному відродженню та об’єднанню українців на національній основі. Діяли рішуче: чимало агентів та їхніх симпатиків опинилось у Талергофі, або були страчені за державну зраду. Австрійський поет Георг Тракль, який опинився в Галичині у перші місяці війни як солдат, описує шибениці, на яких висіли українські селяни, що повірили свого часу  московським агентам, бо так отець у церкві наказав.

Я, звичайно, не закликаю владу України розстрілювати чи вішати, але вона надто загралася в демократію і поставила під страшну загрозу національну безпеку, тобто наше з вами життя. Галичина, яка у цій  війні опинилась вперше за всю свою історію в тилу, принаймні на даний час, стала прихистком для сотень тисяч внутрішньо переміщених осіб, багатьом з яких ціле життя промивали мізки "бандерівцями" і "нацистами".

Читайте також: Війна і криза  освіти

Частина цих людей з промитими мізками опинилась за кордоном і робить антирекламу українцям та українській державі.  Це не може не хвилювати людей, які досі самотужки на публічному чи побутовому рівні захищають українську ідентичність. А їх не захищає ніхто. Натомість вимагають від них мовної толерантності, що на практиці означає – підставити праву щоку, коли тебе б’ють по лівій, або чекати ще 100 років, доки не закінчиться війна ідентичностей – московської (малоросійської) та української.

Мета цих закликів вельми шляхетна – не розколювати суспільство. Насправді розкол – це природне і здорове явище, таке саме як відділення зерна й полови, як видалення хворої плоті хірургічним інструментом. Наші діди й прадіди зуміли створити національну еліту, не маючи навіть власної держави: військову, політичну, економічну, інтелектуальну, творчу. Завдяки їй ми можемо вголос сказати: я — українець, я — з України. Цю еліту знищували, перекривали їй кисень, з кожним поколінням вона хиріла і тепер  навіть готова капітулювати. Тому її досі не можна назвати національною. Зрештою, вона сахається від слова "національний", як чорт від ладану.

У 1907-14 роках  суддя Степан Шухевич працював у Дрогобичі. Він проводив засідання і вимагав ведення протоколів паралельно українською мовою (тоді це була Австро-Угорщина). Коли йому це закидали, мовляв, будь простішим, польську знають усі, яка тобі різниця, він відповідав: "Якщо ви можете займатись полонізацією, то чому  б мені не зайнятись рутенізацією?" Нова українська еліта, економічна, політична, військова, культурна співпрацювала тоді дуже тісно, бо мала спільний український інтерес.

Але не це головне, національний інтерес мусить домінувати над партійним, клановим, приватним, інакше це не еліта. Кожного дня ця еліта мусить працювати на національні інтереси, доказувати їм відданість, і тільки так вона може отримати довіру народу.

Читайте також: Широко заплющені очі

Чи працює це у XXI столітті, в глобалізованому світі? Аякже, ще і як. Бо інакше мапа світу давно вже б перетворилась на колоду карт в руках  таємних картярів. Не національна держава породжує еліту, а еліта породжує національну державу, ту, яка здатна її захистити й, будьмо чесними,  забезпечить заслуженими привілеями, а не пострілами в скроню чи публічною дискредитацією, не конче власними руками.  

Степан Шухевич жив у не найкращі часи. Дрогобич  товстішав на прибутках з нафти й, як зауважив пан суддя, для цього міста головне були "гроші, гроші й гроші". Місто було в руках мафії, без якої не можна було навіть чхнути. Чому ж Степан Шухевич міг домогтися правосуддя, підтримувати "Просвіту", боротися з московською інвазією, врешті вступити до лав УГА? Міг бути впертим, винахідливим, дотепним, дошкульним, відчувати драйв від цього?

Бо якщо вже збирати каміння, то так, аби воно допасовувалось одне до одного, а не лягало абияк для картинки. В нашому випадку – картинки "суспільної злагоди". Поганий той будівничий, якому байдуже, хто житиме у домі, який він збудував. Погані ті мешканці, які не дбають про свій дім.

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.