Війна і криза  освіти

Останній дзвоник у школах. 2024 рік. Буковинські випускники однієї школи в неймовірної  краси вишиванках свого краю. Закарпатські випускниці — у білих совєцьких фартушках і шкільних  формах. А ще в одній школі — у відвертих, призначених для нічних клубів, сукнях. Коли є вибір, то  важливо в умовах війни не зробити помилки, бо тут кожна дрібниця має певне політичне забарвлення.

Поки на Сході, півночі й Півдні щодня гинуть військові та цивільні, на Заході відбувається та сама дуель ідентичностей, яка виявляється не лише у  мові окупанта, не в міжцерковній боротьбі, а на рівні освіти, яка в Україні так і не стала національною.

Це могло б стати предметом дослідження, але хто наважиться оприлюднити його результати? Його можуть звинуватити як в розколі України та навіть у праці на користь ворога. Але чому в одних школах діти виростають патріотами, а в інших бездумними інфантильними споживачами?

Чому в одних школах діти вступають у Пласт, волонтерять, подорожують, відвідують музеї, театри, а в інших лише навчаються у репетиторів, аби здати ЗНО?

Чому в одних школах учні зустрічаються з ветеранами, письменниками, цікавими людьми, а  інші школи оточують себе глухою стіною байдужості? 

Читайте також: Незбагненні шляхи декомунізації

Якби не війна, можна було б списати на совковий менталітет керівництва і педагогів, які тупо виконують вказівки директора і місцевого начальства, що вросли корінням у ще брежнєвську епоху з її девізом "не висувайся, бо голову відірвуть". Але зараз інертність виглядає як приховане колаборантство і готовність здатися без бою, і це викликає в багатьох обурення. Єдине, що може пожвавити інтерес працівників освіти – це підвищення зарплати, більше нічого. Так, вони всі заручники бюрократичної системи, і мені можна про це навіть не розповідати — я виросла в родині вчителів і сама вчителювала якийсь час. Чому ніхто, причетний до освіти, не намагається щось змінити хоча б на рівні свого місця праці?

Чи зробили хоч щось самі вчителі, аби повернути у ЗНО українську літературу, збільшити кількість уроків української літератури та історії України? Ні, про це пишуть науковці, письменники, діячі культури та мистецтва, всі небайдужі, але не вчителі. "Ми нещасні, ми засмикані, ми ніхто", - квилять вони й дуже ображаються. А насправді нещасними бувають лише ті, хто не має почуття власної гідності, обіцяє, запевняє,  проте нічого не робить.

Громадянське суспільство повинно контролювати, в першу чергу, заклади освіти – від дитячих садочків до вищих навчальних закладів. Попереджати, домагатись негайного звільнення латентних і відкритих любителів "руского міра", які саботують виховання в національному дусі, порушують мовний закон. І менше дивитись, що там нагорі, бо ми живемо вже тридцять років без  програми розвитку національної освіти. Це як виполювати пшеницю, а бур’яни залишати. І війна дає нам  шанс нарешті цю програму запровадити на хвилі пробудження патріотизму. Не треба створювати заново колесо: це програма "Просвіти", це праці видатних українських педагогів кінця ХІХ першої половини XX ст. Я не стану називати їхніх імен, а просто наведу реальний приклад з минулого.

Читайте також: Зближення з історією

Львівщина. 1946 рік. Вночі до господаря, де квартирує молоденький вчитель, приходять повстанці. Вони знайомляться з хлопцем і один з них питає: "Синку (хоч сам не набагато старший), а ти молишся з дітьми перед уроками? " Так". "Добре, а розповідаєш їм історію України?". "Розповідаю!". Так і було, доки зі Сходу не понавозили вихованих на комуністичній пропаганді вчителів, заляканих і зламаних морально. Той хлопець потім сидів і при Сталіні, і при Брежнєві в мордовських таборах. Він дожив до 2008 року в рідному селі, і жодного разу його не запросили до школи, а у ще радянські часи за ним стежив учитель-сексот.

Хіба щось змінилось відтоді? Ні, хіба що замість тотальної русифікації запроваджують англізацію. Все, що завгодно, аби тільки не українське. І тільки окремі педагогічні колективи намагаються майже підпільно виховувати національно свідомих  громадян. Добре, що не цілком підпільно,  як при московській окупації, минулій і теперішній. Зараз в Україні немислимо призначити міністра, який підтримуватиме національну освіту не у вигляді потьомкінських декорацій,  а глибоко і всебічно.

Тридцять років штучних і абсолютно не пристосованих до українських реалій реформ і нехтування досвідом національних шкіл, без яких ми б і далі гнили в Радянському Союзі. Ні революції, ні еволюції. Рабське наслідування як корисних та шкідливих новацій закордонних колег – це прояв тієї ж меншовартості, що була при СРСР, а ще раніше в обох імперіях. Про це часто зараз пишуть, кажуть, але здебільшого позирають у бік інших народів: "А ми все правильно робимо?". Недаремно одинадцята заповідь Божа – це "Не бійся!".

Спеціально для Еспресо.

Про авторку: Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Національної премії імені Тараса Шевченка.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.